Повість-поема
Картина з безодні
Присвячую моїй дружині
й моєму синові
ПЕРЕДНЄ СЛОВО
Я й мої товариші впали жертвою жахливого злочину.
Це був злочин, якого люди і природа допустилися на нас і який і нас приневолив стати злочинцями супроти духа людства.
І судилося нам пройти за життя пекло, яке кинуло нас поза межі людського болю — у країну божевілля і смерті.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Тіні моїх товаришів являються мені у сні й на яві.
Бачу їхні обличчя живих трупів.
Бачу, як біль і розпука кладе їм на очі й мозок сонячний серпанок привидів і божевілля і як вони з радісними окликами, з усміхом щастя западаються у безодню небуття.
І я лечу з ними у прірву.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Я чудом остався між живими.
Та все здається мені, що я наче з-поза могили дивлюся на вир життя, на дикий танок людських пристрастей і душевного озвіріння.
І чую голос із того світу.
І почуваю себе чужим, самітним, сиротою між людьми, з якими довелось мені жити тепер — на вигнанню.
Моя душа відривається від життя, як осінній пожовклий листок від дерева, й лине далеко-далеко до моїх товаришів.
І з тихим шелестом-зітханням стелиться по землі й шукає їхньої могили.
Бо їм ніхто навіть могили не висипав.
Тяжкі спільні терпіння з'єднали нерозривно наші душі, зробили нас братами.
І в моїм серці плаче жаль і туга за ними.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
І згадую незабутнього товариша Василя Романишина.
Друже мій!
І ти вже не живеш.
Твої кості біліють далеко серед синіх степів України.
Осінній вітер б'є їх.
Холодний дощ умиває їх.
Роса вранці сльозами паде на них.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Ні, я не можу, я не смію мовчати.
І коли я мав силу бодай у мільйонній частині зобразити людським словом їхні страждання і збудити в душі людини одну теплу сльозу спочуття до них, то я сповнив супроти них обов'язок їхнього брата і свідка їхнього болю і смерті.
І скинув з душі тяжкий камінь, який мене давив.
Хай моє скромне оповідання покладеться жалобним вінком квітів на їхню нікому не знану, богом і людьми забуту могилу!
Хай наші спільні муки падуть прокльоном на старий світ, який ще досі тоне в морі крові й нікчемності.
Хай ясна ідея, що в цім оповіданні промінням блискає з цвинтарища й хаосу стихій і з безмежного болю й божевілля людей, розгориться полум'ям у душі молодого українського покоління й веде його все вище й вище на сонячний шлях волі і щастя великого українського народу й до вселюдського братерства й любові.
- Осип Турянський — Ей, коб мене були вчили
- Осип Турянський — Син землі
- Осип Турянський — Дума пралісу
- Ще 2 твори →
- "Поза межами болю" (скорочено)
- "Поза межами болю" (аналіз)
- "Поза межами болю" (шкільні твори)
- Пригадайте, що вам уже відомо про експресіонізм як мистецький напрям. Доведіть, використовуючи цитування, що "Поза межами болю" – твір виразно експресіоністський. (та інші запитання)
- Біографія Осипа Турянського
І коли наша боротьба за волю така важка і кривава, то не падаймо ні на хвилю в темряву розпуки, бо
Через сльози і терпіння
Шлях веде до просвітління:
Хто боровся, скутий тьмою,
Тому сонце — мрія мрій.
Відень. У вересні 1920.
Осип Турянський
Поміж небом і землею блукають тисячі й тисячі тіней.
Якби люди з далекого сонячного світу побачили ті тіні й пізнали в них своїх рідних, то збожеволіли би з розпуки.
Але вони їх не побачать, бо ті тіні розвіються, як сонні мари, в безодні буття й ніхто навіть не знатиме, де й коли.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Під ударом німецько-австрійського війська покинули серби свій край і забрали всіх бранців, 60 000 душ, із собою та погнали їх на албанський "шлях смерті".
В албанських горах, нетрях, з голоду, холоду й душевного болю загинуло 45 000 бранців.
По високому хребті албанських гір, завіяних снігом і морозом окутих, ідуть прочі тепер на стрічу долі.
Ідуть живі трупи людей по трупі природи.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Чорні хмари закрили заздрісно сонце і блакить неба й повисли над ними, як велетенські чорні крила всесвітнього духа знищення.
І спокійні ці хмари, як німе прокляття, непорушні, мов скелі, невблаганні, як доля.
Понура тьма хмар поклалася гробним каменем на замучені душі.
Земля відцуралася їх.
Вона кликнула їх у ті високі гори, між дикі строми й безвісті, де на кожному кроці чатує смерть.
Відгородила себе від них густими хмарами мряки, яка висить по обох боках гірського хребта і схожа на розбурхане, сіре море, що застигло і скам'яніло.
Чорне море хмар на небі глядить понуро на сіре море хмар над землею.
А всередині між двома морями йдуть тіні по срібно-білому хребті гір.
Вони наче висять між небом і землею.
Між життям і смертю.
Гірський хребет розпустив могутні, розколені, пошарпані й нагі ребра, які місцями тонуть під ногами тіней у сизій млі, то знов виринають із неї і гинуть на крайнебі в чорних хмарах.
І лежать на хмарах, мов скелет дивного великана, що руйнуючи життя, й сам погиб.
І біліють, мов срібні острови серед сірого моря мряки, то чорніють стрімкими обривами скель над безоднями, то підносять гордо і грізно кам'яне чоло до хмар.
А там недалеко на крайнебі гори-велетні сховали білі голови в чорних хмарах, а їх темні, гранітні стіни, роздерті в титанічній боротьбі стихій, навислі над пропастями великанські звали, брили і строми, являють собою образ безмірного знищення й руїни.
З сніжних верхів, з чорних обривів, з пропастей, з кожної скелі і з кожного закутка визирає бездонна глибінь грози, суму й безнадійності.
Та проте здається, що дух руїни не завершив ще свого діла знищення. Могутній володар тих диких безвістей — мороз скував і приспав його і все кругом закляв.
І серед реву боротьби й нищення небо, гори, земля — все нараз замовкло і скам'яніло.
Та серед цієї заклятої, скам'янілої тиші небес, хмар, гір і глибини царить якесь повне грози й таємне ожидания.
Хмари до хмар, гори до гір притулилися в німій тривозі і наче шепчуть до себе:
— Хтось небаром явиться...
Хто це буде? Що це буде?
Чи оркан струсне горами й безоднями?
І порве всі іскри життя, яке аж тут заблукало, в божевільний вир, і одним ударом усе загасить, усе розіб'є, розтрощить та кине у тьму небуття, в безодню нічогості?
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Вже довго вони блукають по албанських безвістях.
Два невідступні товариші: голод і мороз ведуть їх на стрічу смерті.
В останніх днях загніздився в їх душі третій і найтяжчий ворог: безнадійність.
Від десятьох днів вони вже нічого не мали в устах.
Нема вже диких овочів, ні трави, ні хопти, ні кори з дерева.
Тіло з них майже зникло.
Останки обшарпаного одіння висять на них, мов купа брудного й замерзлого лахміття на кістяках.
Ноги, опухлі з голоду й зимна, здебільшого обвинуті онучами, які щораз розлізаються, доки зовсім не облетять.
І не одна людина йде по замерзлому снігу босоніж.
У них уже ледве видно сліди обличчя.
Замість щік дві ями, мов дві глибоко розкопані могили.
Лице покрите, здається, не шкірою, лиш якоюсь чорно-сірою, землистою поволокою, що схожа на пліснь у грибів.
На лиці кожної людини довга борода, розкуйовджена, помервлена, як помарнілий, розтоптаний бур'ян на розораній скибі.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Очі сховалися глибоко в лобі.
Шукають душі, щоб разом із нею покинути останки тіла, нужденну, розвалену тюрму.
Одні очі погасли, другі блищать гарячковим огнем і виразом недалекого божевілля.
Коли одна людина гляне в лице другій, здригається.
Відвертається з жахом, а тремтячі уста шепчуть:
— Смерть...
Лиш деякі сліпі люди не видять смерті в обличчях других.
І не мають втомлені очі людей на чому спертися, ні на чім відпочити.
Шукають неба.
Та неба немає.
Тільки байдужа і скам'яніла гроза чорних хмар наче посилає їм лише одну думку:
"Смерть".
Очі відвертаються від неба і блукають по безкрайньому морі сірих хмар над безоднями.
А те море бездонно сумне, безмежно безнадійне.
І очі людей ховаються ще глибше в ямах і замикаються.
І шукають у замученій душі світла.
Але й душа окута, мов цвинтарним муром, сумом ночі й холодом смерті.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
І тоді остання життєва сила, остання туга розбиває кайдани дійсності.
Свідомість бунтується проти безтямного болю й нужденності буття й западає в сон.
Замучені голодом, морозом і безсонними ночами, вони попадають у сумерк півсвідомості, яка хвилями зникає, то знов деколи переходить у повну несвідомість.
І їх уяву огортає серпанок сонячних привидів і божевілля.
Їхня свідомість похожа тепер на сонце.
Пливуть малі й більші хмарки, в меншій то дальшій віддалі від себе і притемнюють та заслонюють його на мент або на довшу хвилину.
Аж насуне велика чорна хмара й заступить сонце, може, не все.
І за чим життя людей тужило, за чим їх душа рвалася, це ввижається тіням наче промінь сонця в темряві їх душі.
І, захоплені тим промінням, вони бачать життя, яке кинуло на них уже присуд смерті.
Їм увижаються люди, які їм були близькі колись. Вони вітають, обнімають їх, говорять з ними.
Вони чують дивні звуки з далекої батьківщини, співають пісні, які ще дітьми чули. З малими винятками вони всі, здається, збожеволіли.
І з ясними видіннями вони вмирають з усміхом на устах.
Падають на шляху.
І тоді чути стріли сербських крісів.
Це сербські вартівники вбивають немічних людей, які вже не можуть піднятися.
Бояться серби, щоб ці вмираючі людські тіні не одстали позаду й не зміцнили німецького й австрійського війська, від якого здалека аж тут гомонить час від часу глухо гук гармат.
Багато їх кидається в безодню, щоб не вмерти в немочі від сербської кулі.
Ось недалеко паде одна людина.
Серб здіймає з плечей кріс і підходить до неї.
Людина витягає руки й розказує сербові:
— Мої діти ще оттакі маленькі. От тіцькі ще.
Показує рукою, як маленькі його діти, й роздираючим голосом благає:
— Брате сербе, не осирочуй моїх діточок!
Але ворог не знає милосердя.
Лунає гук вистрілу.
І тінь останніми краплями крові червонить білий сніг.
Так умирає багато людей з перестріленими або багнетом пробитими грудьми й головами.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Кожна людина збирає останки сили, щоб не впасти.
Ідуть з найтяжчим зусиллям.
Уста судорожно затиснені, жили на темно-сірих і зелених чолах виступають наверх, наче хочуть одірватися від обличчя.
Їхні голови хиляться безсильно на груди.
Наче невидима сила закинула їм тяжкі верії на шию і гне й тягне їх живосилом до землі.
Ідуть, наче тягнуть власні трупи на великий похорон.
Гробову тишу природи перебиває тихе зітхання, уриване хлипання, голосний лемент і зойкіт людей з босими ногами на замерзлому снігу, радісні оклики збожеволілих, сербські стріли й останній крик розпуки перед смертю.
Багато людей утратило ясну свідомість того, де вони, звідкіля й куди йдуть?
Деякі забули мову.
.