Друг мертвих

(Із записної книжки)

Тікали. Просто полем. Через жита. Спіле колосся било по очах, але ми на те не зважали. — Часу не було...

Я біг попереду, а товариш Сиверин слідом за мною. Тиждень тому я стрінувся з ним у невеликому місті і після деяких розмов так потоваришували, що вирішили разом піти на села і створити свою власну повстанчу ватагу. Ватагу ми створили, і це був перший наш виступ. Здавалося, що сили в нас було досить, план виступу був також незлий, але... Ворожі вершники немилосердно толочили збіжжя і гонилися по наших слідах...

Спотикаючись об мурашники на межах, ми розгубилися й зосталися цілком самотні й безпорадні серед широких подільських ланів. Інстинктивно ховали голови в жито, а до грудей притискали єдине своє добро: я — записну книжку з "революційними" сентенціями, а він—"шкіцівника" з типами повстанців. Обидва ми були переконані, що носимо з собою щось незвичайно цінне, багато раз цінніше за всю нашу повстанчу ватагу.

Все наше стремління було скероване в напрямку якогось незнайомого села, де ми сподівалися знайти собі певний притулок. Напружуючи всі свої сили, ні на хвилину не розгинаючись, ми так завзято перебирали ногами, що аж в ушах гуло...

Раптом межа, по якій ми бігли, кінчилася й перед нами, як із землі, виринув високий дерев'яний паркан. Недовго думаючи, в одну мить ми перелізли через нього й опинилися на старому запущеному цвинтарі. Між зеленими вишневими кущами стояли старі й похилі дерев'яні хрести та вилинялі статуї святих, з чого було видно, що цвинтар був католицький. Спершу всього ми по— заячому озирнулись на всі боки і, притулившись між двома магнатськими склепами, стали прислухатись, чи не біжать за нами. До нашого слуху доносилися здалеку приглушені людські голоси і тупіт кінських копит. Догадувалися, що то вороги "ліквідують" остатки нашої ватаги, і так сиділи і мовчали.

—Хе...—несподівано хекнув Сиверин, зазираючи до свого "шкіцівника". — Цілих сім малюнків загубив... Треба вертати...

— Тс-с...—озвався я до нього.—Сидитихо... не будь Бульбою...

— Але ж, бійся Бога! — захвилювався він. — То ж сім малюнків: сам Горлоріз між ними!..

— Нічого вже не зробиш... — заспокоював я його, хоч знав добре, що не так-то легко він зможе заспокоїтися. Вся справа в тому, що він на протязі двох днів малював якогось приблудного повстанця, який мав звіроподібне лице, і витратив на нього стільки енергії, скільки не витрачав на змалювання найбільших і найстрашніших руїн. Закінчивши, назвав його "Горлорізом", проти волі самого оригінала, який урочисто називав себе Яструбом, і збирався їхати з ним кудись аж до Кракова, чи щось таке. Тепер він з убивчим виразом лиця дивився на мене і заклопотано чухав потилицю.

— Сім малюнків... Цілих сім і Горлоріз між ними...—шептав він.

— Та ви ще раз намалюєте! Мовчіть! — вже майже крикнув до нього.

—А як його вбили, то що тоді?—цілком серйозно схопився він і навіть підвівся на ноги.

— Сидіть! Чорт би вас узяв! —смикнув його за поли обшарпаного піджака.

В той час двері в однім склепу відчинилися й перед нами стала якась дивовижна постать, яка нагадувала собою тих "Христа ради юродивих", що на московських образах малюють. Тонка, висока, сутулувата, з оброслою сизо-рудим волоссям головою, в якомусь дивовижному лахмітті, з голими до колін ногами, він пильно дивився на нас своїми великими сіро-зеленими очима і всміхався:

— Що, голуб'ята мої, втекли?..

Товариш Сиверин, роззявивши рота, дивився і мовчав, а я з труднощами старався перебороти биття власного серця.

— Питаюся вас, а не німих могил! — крикнула чудна постать. — Що, втекли?..

— Здається...—сказав я.

—Не "здається", а таки втекли!—промовив він поважно. — Тут схованка певна і звідси вже ніхто назад не вертається до тих...

Підняв угору довгу й кістляву руку і поважно показав у поля.

— Ну да, мертвим однаково лежати,—несподівано озвався товариш Сиверин.

— Однаково, кажете!—здивовано повернулась до нього постать. — О, ви дуже помиляєтеся! Мертві все знають, все розуміють і всім цікавляться, а тільки не все їм миле...

Сиверин ніяково гортав свого "шкіцівника".

— Малюєте, може?—кивнула постать головою до Сиверина. —Ану, покажіть!

Той боязко простягнув йому зшиток, а сам навіть не порушився з місця.

Дивна постать взяла правою рукою зшиток, а лівою стала шпортатися за пазухою. Ми насторожено стежили за кожним її рухом, але вона несподівано витягла в золотій оправі окуляри і стала розглядати малюнки.

—Добре! Дуже добре! — бурмотіла постать сама до себе. — Перспектива трошки того, але рисунок добрий... гм... того... тіні... світло...

Я глянув на Сиверина. Він стояв, як зачарований, і очей не зводив з постаті.

—Добре! Навіть дуже добре!—сказала постать вголос, віддаючи зшиток.

Сиверин, тремтячи всім тілом, підступив на крок і, ледве чутним голосом, запитався:

—Дозвольте вас запитати, з ким маю честь говорити?

Постать нервово скрутнула головою й урочисто вирікла:

— З вами говорить Друг мертвих!..

Сиверин відступився. Я інстинктивно притулився до склепу. Не було сумніву, що ця постать являється звичайним божевіллям.

— Що, злякалися?.. — засміялася постать. — Якщо так, то проговоріть тричі "Да воскреснеть Бог..." Це дуже помагає... Я часто вживаю цеї молитви, бо між мерцями також є зволоч, якої нічим не проймеш...

— Нам нема рації говорити цеї молитви, бо надіємся, що маємо справу з живим і порядним чоловіком, — обережно зачав я говорити, щоб чим-небудь не образити його, але він махнув рукою:

—Кажіть просто! Мені цікаво почути, як тепер говорять там! Коли я ще не був Другом мертвих і блукав по тому світу як вільний артист-маляр, то так само чудувався з усього...

—А пан, дозволю собі запитати, також маляр?—зацікавився Сиверин, перемагаючи свій переляк.

—Так! Малював і виставляв...

—Де пан виставляли?

— В московських "Передвижников", у Цюріху, в Парижі й Римі...

—Ах, то пан, напевне, великий маляр!—скрикнув Сиверин. — Як же вас величати?

— Я Друг мертвих! — нахмурилась постать. — Чого вам більше?..

—Я... я так собі...—залепетав Сиверин, відступаючи до мене.

—Мовчи, товаришу!—сказав я до нього.—Пан Друг мертвих сам нам усе розповість...

Постать вдоволено всміхнулася:

— Рація, пане, рація... Всьому є своя міра... Коли є міра терпінню, то чому не може її бути для звичайної цікавості?..

Затих і став чогось прислухатися. Очі його широко розкрилися, а губи ворушилися, наче щось шептали. Раптом скрутнув головою і сказав:

—А знаєте, що вас шукають.... Вони зараз їдуть тією самою межею, якою ви втікали, і збирають якісь малюнки...

—То мої малюнки... Цілих сім і Горлоріз між ними...—прошептав Сиверин поблідлими устами.

—Так, так!..—сказав з докором Друг мертвих. — Цілих сім малюнків і вони сюди їдуть...

Витягнув вперед голову і став знову слухати. Слухали й ми, але крім підпадьомкання перепілок та стрекотання пільних коників нічого більше не чули.

—Ходім звідси! Ходім до пана Дубицького! — враз вхопив мене за руку Друг мертвих. — Вони вже недалеко...

—До якого Дубицького?—спитався я, визволяючи від нього свою руку.

—До бувшого дідича... Він добрий мій приятель і охоче переховає вас у себе...

—Ані, сукіни сини, на кладбіще удралі!—почулося в полі.

—Тихо! — прошептав Друг мертвих. — Йдіть за мною... — зігнувся й швидко побіг між пагорбками. Ми ледве встигали за ним, не дивлячись на те, що він коло деяких пагорбків зі статуями святих зупинявся і кланявся, а деяких по-дружньому сварив пальцем, але хід його від цього не зменшувався.

Зупинилися коло невеличкого, густо зарослого зеленим мохом та кущиками низькорослої акації гробівця, залізні двері якого були вкриті червоною іржею.

—Отут... — шепнув Друг мертвих і, зігнувшись додолу, наліг знизу на двері.

Двері легенько заскрипіли, ми увійшли в темний гробівець, і зараз же зачинилися. Пахнуло вогкістю і зітлілим трупом. Голова запаморочилася, в очах жовто-зелені вогники, а серце наче заніміло. Сиверин тулився до мене і дрижав, як у пропасниці.

—Сидіть і мовчіть, голубчики мої!—заговорив пошепки Друг мертвих.—А я тим часом трохи з господарем поговорю...

Відійшов від нас в глибину гробівника і гаряче зашепотів:

—Нічого, пане Дубицький, нічого... кажу вам, що людидобрі... Нехай посидять... Потім уже, пане Дубицький, потім... Ви мертвий, то вам все одно, а їм небезпечно... Треба тихо... Так, сонце... Пташки співають... Ні, жоржина ще не цвіте... Нічого такого не сталося.... Воюють та й годі... Так, так... Звичайно... Не говорять ще...

Говорив так, як говорять коло телефону. Чути було, як він чемно вклонявся і запевняв:

— Ручу словом честі!.. Порядні!.. Цілком порядні... Я зараз... Повернувся до нас:

— Пан Дубицький питається, з яких місцевостей родом?

— З Великого Міста...—прошептав я.

— З Великого Міста, пане Дубицький! — переказав комусь наші слова Друг мертвих і тихенько захіхікав.—Хі-хі-хі... хі-хі-хі...

В той час щось десь застугоніло. Почулися кроки декількох людей. Коло дверей гробівця зупинилися...

— Ішь сволочь какая!.. Беднота друг к дружке жмьотса, а ен— тот целий дом себе вистроіл!..—почувся грубий голос.

Хтось другий голосно засміявся і штовхнув ногою в двері.

— Крепкія, чай! Топором не пробіть!

— Топором не пробіть, а пулєй прошібіть можно!—сказав грубий голос. — Вот я сейчас попробую!..

— Брось, что за глупості даром пулю терять!.. Вот каби етіх молодчіков поймать!..—заговорив другий.

—Да, удралі мєрзавци!—зітхнув грубий голос.—Пайдьом, штолі?..

— Пайдьом, но как же так?.. Ентіх їскать уже не будем?..

— Ну їх ко всем чертям!.. Наші в деревне, небось, жрут уж...

Сплюнули на двері гробівця, вилаялися і пішли.

—Чулисте?—підскочив до нас Друг мертвих.—Знаєте, пан Дубицький сміявся-сміявся!..

— Чого? — спитався я. — Він дуже задовольнений з того, що другий раз вмирати не буде...

—Два рази ніхто не вмирає. Я сам один раз уже вмер!..

— Вмерли?

— Еге ж, вмер!.. Чи ви були першого травня минулого року у Великому Місті?..

— Так, був! — сказав я.

— Ну, так може пригадаєте мальовану арку на головній вулиці з "третім завітом"?..

—Так, пам'ятаю!

—Ну, так ото по мому плану зробили її... Була б надзвичайна, якби футуристи не зіпсували... Після того, як ще розмалював двадцять вісім парканів, тоді і вмер...

— Цікаво! Це дуже цікаво! — озвався Сиверин.

— Нічого цікавого!..