Злочинна тьма

Осіння ніч схиляє своє чоло додолу, і в білих туманах таємничо шепочуться тривожні сни. Стокрилі вітри летять із холодної півночі, і про щось сумне гомонять поліські ліси. Темне, захмарене небо ридає дрібними сльозами осіннього жалю. Навколо мовчанка і смертельна утома панує. Тільки там, в глибині лісів, на вузенькій заболоченій дорозі, що безконечно довгою биндою простяглася над прудкохвилою Случчю, притаїлося і гомоніло маленьке людське життя.

Важкий драбинчастий віз повільно, з жалібним скрипінням тягнувся за парою сухоребрих коненят, які, виснажені тяжкою мужицькою працею, безсило плентаючись ногами, покірно везли важкого воза, самі навіть не знаючи того, куди везуть його і кому се потрібно. Мужицька доля не пестила їх, як не пестила і самого господаря. Вони вічно возили; в надмірній праці надривали свої сили; їх завше без милосердя били, і вони завше були голодні. Жалібно витягнувши свої нужденні голови, сумно дивлячись у далеч безконечної, важкої, заболоченої дороги, вони все йшли і йшли. Одно лише знали, що мусять тягти цього важкого воза доти, доки тягнеться перед ними ся безконечна дорога.

На возі сиділо четверо людей. На передку воза сидів господар підводи, високий, тонкий, з густо зарослим лицем мужик в кожусі і чорній смушевій шапці, поруч його сидів сліпий лірник з білою старечою бородою і держав на колінах свою ліру, позаду сиділо двоє, одягнені в сірі солдатські шинелі, одноманітних людей, які зараз поверталися з фронту до своїх домівок. В одного були великі котячі вуса, чим він і відрізнявся від свого сутулуватого товариша. Перед ними, десь далеко, мала бути залізнична станція, куди вони зараз їхали сею лісовою грузькою дорогою.

Вгорі темне небо, обважніле від хмар, низько нависло над лісами і, здавалося, загрожувало задушити їх собою. Між високими деревами злобно і суворо крякали ворони і в пітьмі ночі літали навмання, стараючись знайти затишне місце на вогкій гілляці.

– Горілки! Давай ще горілки! Давай мені, хай нап'юся я, забуду за горе своє! Як балювать, так балювать, а ж пить, так випивать до дна! Нащо нам здалися гроші, як хочеться радості!..

Всі четверо гуляли і з череп'яної філіжанки по черзі пили жовтувато-руду саморобку. Щораз наливалася вщерть брудна філіжанка і гостра саморобка, забиваючи дихання, насильно вливалася в жадаюче горло.

На возі лежить барильце з саморобкою, біля якого сидить отой чоловік з котячими вусами і безперестанку наливає іншим, і п'є сам. Здається, що вони забули за все або все забуло їх. Такі чужі і таємничі навколо їх були ліси, така безконечна дорога лежала перед ними.

– Горілки! Давай горілки! Хай я знатиму те, що за три роки волі дочекався! Дурниця те, що ми темні… нічого, все нічого… Нам ніколи сонце не світило і не буде світити, коли ми самі не заставим його се зробити. Ніч темна, тумани душать, а небо осліпло. Мені холодно і я хочу пити. Налий мені повнісіньку – і я вип'ю до самісінького дна. Люблю все робити до кінця. Хто нас посміє за се осудити?..

Так говорив сутулуватий чоловік, а чоловік з котячими вусами помалу наливав повну філіжанку і, подаючи йому, промовляв:

– На здоров'я, пийте! Нам вже давно не всміхалася доля і не світило сонце!

Чорні ворони зловіщим криком віщували їм нещастя, а вони їхали і нічого не відали, і не знали, так само, як і сі коні, які не знали того, чи довго ще їм тягти важкого воза.

Ще за дня вони вибралися в дорогу, і так їх ніч захопила. Обидва йшли з одного полку і в одне село верталися – земляки були. В однім селі спочинути сіли, а їх до хати люди запросили і саморобкою почастували. Коли зашуміло в голові, то вони найняли собі візника і за останні гроші ціле барильце горілки купили собі на дорогу. Ще коли гуляли там, то їм лірник грав на лірі, а вони танцювали. Як вилізли на віз, то жаль їм було кидати сліпого, так і його взяли з собою, щоб грав їм в дорозі, щоб веселіше було їхати. В дорозі гуляли, співали, кричали і без кінця-краю пили.

– Радується серце, що скінчилися муки, давай же горілки, давай! Давно пив горілку!

Вони п'ють і не помічають, що ледве сунеться їх віз і ледве тягнуться в грязюці коні. Вони ще трохи відчувають надзвичайну вогкість сеї надзвичайної холодної осінньої ночі, яка неначе випливала десь із пітьми лісових низин і намагалася задушити своїм диханням все життя, кожний згук, кожний голос.

Повільно стихає шум лісів, і стомлений вітер безсило згортає крила свої. Замирає шелест пожовклого листя, ще нижче схиляється важке небо, ще густіші снуються тумани, і тільки десь внизу без утоми хлюпочуться і шумують хвилі Случі.

Мовчать столітні велетні-сосни, мовчить заболочена дорога, мовчить захмарене небо – і все затихло, заніміло.

Тільки вони одні все п'ють, розважаються, нарікають і все їдуть і їдуть.

Колись, в один проклятий день, був початок всього. Тоді їх вигнали з рідних хат, одірвали від плуга, від жінок і дітей. Остригли голови, перевдягли в сіру одежу і в руки дали важкі рушниці з багнетами, які стали для них карою неба і помстою сатани.

Вони опинилися в чужих полях, де гинули від холоду і голоду; довгі дні терпіли нужду і знущання над собою в той саме час, як в їх очі зазирала смерть. В тяжкій тузі за рідними вони злобіли і гинули, гинули. Покірно копали окопи, будували землянки і ставили хрести на свіжих могилах своїх товаришів. Вони, подібно гадам, плазували в грязюці, де цілими днями пролежували в засідках на інших, таких же самих людей, і все задля того, щоб своє життя зберегти, щоб не полягти даремне.

А за їх спинами кипіло інше життя і інші діла творилися. Зігнувшись в три погибелі, в зимові ночі вони сиділи в своїх снігових окопах, а в той час, цілком безпечні за себе, в великих осяяних електричним світлом містах, творилися розпусливі бешкети і маскаради. Вони, проклинаючи той день, коли з'явилися на світ, з вірою і надією молилися Невідомому, щоб скорше скінчилися часи мовчазного терпіння. Вони вічно працювали і ніколи не були ситими. Поливали кривавим потом кусок свого чорного хліба, а кров'ю своєю боронили спокій своїх товаришів.

Зараз вони, виснажені і знесилені, вертаються додому з голодним ротом і порожніми руками. Чи зможуть вони знайти спокій під рідною стріхою? Страшна образа стогне в їх душах, а в серцях наростає страшна і незрозуміла злоба.

Вони помалу скаженіють від випитої саморобки і самі не знають, на чому б і на кому вилити гнів свій і зігнати злобу. Щастя для них – се те сонце, яке ніколи їм не хотіло світити, коли його не заставиш, а як його заставити, як? Світ людський… се пекельне страховище, страшна мара…

Як перемогти його? І їх обхопила страшна жадоба все знищити, розбити, зруйнувати так, щоб каменя на камені не лишилося. Бажалося без жалю когось мучити, насилувати, розривати на дрібні шматочки і з чортячим реготом знущатися над усім, що тільки шанується людьми, які ще не були в кривавих полях. Хотілося все перевернути і могутньою рукою скинути в безодню небуття, щоб прийшла на весь світ тьма і принесла вічний спокій, сон, мовчання і тишу.

Але вони безсилі се зробити навіть і тоді, коли їх язики висихають від злості, вони б'ються кулаками в свої груди і кричать, що ще прийде день страшної голодної помсти, коли сонце заплаче кривавими сльозами. А через те вони п'ють, щоб горілкою загасити той страшний вогонь, що палить їх душі і серця.

Вони п'ють і п'ють…

– Дай мені горілки, хай я нап'юся!

Вдома чекають їх голодні діти. Хліба вже давно немає. З мокрих стін і стелі капає холодними краплями вода. До дверей штовхається нахабний реквізитор. Скоро зима. Холодні білі мовчазні сніги заметуть убогі села і заморозять життя суворі морози. В полях настане мертвий спокій мовчазної пустині, де голодна худоба не знайде паші собі. Безкрайня туга! Се прокляте з'явище треба скорше прогнати, щоб на його місце поставити щось інше, більш радісне і більш надійне, от хоч би таке, як Свят-вечір в рідній хаті.

Вони п'ють. Ілюзії не з'являються. Жорстоке з'явище стоїть перед очима, як ненажерлива потвора, що розкриває свою чорну пащу, намагаючись проглинути свою жертву.

– Горілки! Давай горілки, хай веселіше буде! – По самі вінці налита філіжанка гуляє з рук в руки.

– Діду, на ось і пий! Пий до дна, а потім заспіваєш нам жалібної.

Тремтячими руками бере старий філіжанку і, захлинаючись, випиває до дна. Потім береться за ліру і тихо грає щось сумне і урочисте – церковне щось…

– Співай нам, діду, про мужицьке горе і страждання!

Піднявши до чорного неба великі більма сліпих очей, він налагоджує ліру та починає ридати старими струнами.

Він співає…

Співає чорне небо, обважніле над їх головами, співають зграї чорного вороння, співають ліси, співає смерть невчасно згаслого проміння щастя в мовчазних небесах безконечності. Співає журба, вклякнувши перед лицем суворого життя; співає чорний піт, що падає з чола в брудне болото; співає право, зневажене силою; співає всесильний гнів простої душі, розбитої стражданням. Співає й скаржиться велика туга переможених і знесилених; кричить співом вихор свавільних душ, в яких сплітаються блискавиці громів; протестує обурення палаючих сердець, в яких наростають перші пориви майбутніх ураганів.

Ридає ліра і про мужицьке горе словами розповідає. Розповідає про те, як плаче мужицька доля, коли в очеретах тужать осінні вітри. А вгорі, над верховіттями дерев, слухають хмари сумної пісні і мовчки кудись линуть і линуть.

Схилились голови на груди і голосні вигуки приєдналися до згуків ліри, які, як довгий батіг, безмилосердно билися і хльостали в чорне лице неба.

– Горілки! Дай мені горілки, хай загартуються мої жили і кості!

Знову повна саморобки філіжанка гуляє. Чоловік із котячими вусами б'є себе кулаком по голові і кричить кудись у тьму лісів:

– Хіба ж се пісня! Се проклін і лайка, а не пісня! Кого ж сей старий дурень лає, кого проклинає?!

Затихли співи. Затихли голоси. На мить стало тихо. Протяжний грізний гомін лісів гомонів уперто.

Туга, як злодій, підкралася і засіла біля барильця з саморобкою. Забулися пити. Мовчки їдуть і слухають, як скриплять колеса, як шумлять дерева навколо. Всім їм хотілося припасти до полудрабків головою і гірко плакати над своєю безпорадністю.

По дорозі, помалу, ледве переступаючи з ноги на ногу, йшов хтось сірий і маленький.