Сонце давно зайшло і останні його промені згасли, а над лісом грала та грала червона заграва. Було тихо й тривожно-сумно. Це відчував не тільки я і старий чернець-пасічник, з яким я тільки що стрінувсь й розговорився, але й навіть сонні дерева, які мовчазною сторожею стояли навколо пасіки... Хвилинами до нашого слуху долітали глухі звуки далеких гарматних вибухів і за кожним вибухом на темному тлі неба простягалася червона смуга, кидаючи на наші лиця зловісні відблиски.
—Ой, ворушиться Гад Звіринецький, ворушиться!.. — шептав поблідлими устами старий чернець.—І як тільки терпить це все наш святий Київ!..
Я мовчки слухав його зітхання і не казав нічого. Як зачарований, дивився на червону заграву над Києвом і не міг одвести од неї очей своїх. В моїй уяві стояли золотоверхі собори в руїнах, свята Софія в огні і схвильовані юрби людей в сірих, чотирикутних кашкетиках, які панічно гналися кудись... Не було змоги дивитися, не було сили терпіти і я пішов звідти — куди очі бачать, аби лише знайти десь затишний закуток, щоб хоч зітхнути можна було. Я не романтик і не сентименталіст. Були часи, коли сам будував барикади й захоплено ліз на ворожі багнети, але зараз я стомивсь, нічого не можу, нічого не хочу, та й немає з ким мені йти... Зараз я, цілком самотній, мовчки дивлюся на боротьбу двох ворожих сил, які "об одежі нашій кидають жереба"...
Вибрався з міста в той час, як там саме розпочалися руїнні змагання. Скрадаючись, щоб ніхто не помітив, йшов лісами і надвечір прибився до Звіринецьких печер. Місцевість досить знайома. Років шість тому, перед самою війною, як одним ученим археологом були тут відкриті печери з кістяками й слідами церкви — сюди, як на прощу, тягнися звідусіль різні люди, яких вабила до себе ця таємниця минулого. Був і я не раз. Оглядав довгі підземні катакомби, зі стін яких здивовано дивилися витрішкуваті черепи невідомих покійників; читав ледве помітні написи коло них і марив сивою давниною княжої доби, коли постали ці печери. Дехто казав, що ці печери були далеко старіші від лаврських і що тут була перша церква, яку начебто заснував Андрій Первозванний, коли пробував на Київських горах. Вартував і доглядав цих печер старий чернець Герасим, який двадцять з лишнім літ сидів тут на монастирській пасіці. Герасим був справжнім українським ченцем: побожний, лагідний, любив старовину і знав багато казок усяких. З ним я не раз говорив про фастівських гайдамаків, про московські построї і про київських розбійників, що переховувалися в лісах та нападали на прочан по дорогах, а тому мене зовсім не зворушував його жалібний стон і гіркі слова про Звіринецького Гада.
— І доки воно буде отаке лихо! — говорив старий чернець сам до себе. — То ж котрий уже раз!..
— Що таке?—спитався я його, не відриваючи своїх очей від червоної заграви.
—Гризуться, товчуться, руйнують... Чужі й свої зійшлися в місті, в клубок сплелися, переплуталися, а все через того Гада...
— Якого? — спитав я, переводячи очі на його бліде лице з сивою бородою, яке при світлі заграви нагадувало собою святого на старих полотняних образах в маленьких сільських церковцях.
—Та цього ж самого... Звіринецького...
— Звіринецького?!
— Еге ж, Звіринецького!.. Того самого, який з незапам'ятних часів сидить у печерах...
— Дивно! — сказав я. — Чому ж я про це не чув нічого?
— А коли вам було про це чути? — відповів він мені запитанням. —То ж скільки ви раз сюди приїздили, так все написи читали, а то все ні до чого...
— Як то так?—здивувався я.
—А так, що ті написи нічого вам не скажуть... Та й позатирав їх лютий Гад, повзаючи...
— Звідки ж ви це все знаєте? — спитався я.
— О, я про це давно знав!.. Знав ще тоді, як ці печери були засипані землею і ніхто навіть не чув про них...
— Перший раз чую!—промовив я.—Може б розповіли мені про це докладніше?
— Розказати я можу, — сказав чернець пошепки, — але тут нас може він підслухати... Краще ходімо до хати, а там і скажу я вам про це споконвічне лихо.
Йдучи між кущами до чернечої хатини, я відчув у своїм тілі таку страшну знемогу, що радий був би лягти під першим з них і так діждати ранку, щоб при сході сонця податися далі. Чернець Герасим ішов попереду мене і говорив до себе:
"Сидить і наче спить... Обріс мохом, вилиняв... Заворушиться тільки, почне повзати собі і все криється димом, заливається кров'ю... Всі мовчать, терплять, а він сидить та зиркає, проклятий..."
* * *
В маленькій чернечій хатині було надзвичайно затишно. Пахнуло сушеним зіллям і свіжим сіном, яким було застелене невеличке ліжко, що стояло зараз же коло закопченої печі. В кутку стояв маленький столик з величезною, розбухлою, як подушка, якоюсь книжкою. Над столом висів образ Божої Матері з печер— ськими преподобними Антонієм і Феодосієм, а перед ними горіла воскова свічка.
Чернець спершу перехрестився до образа, а потім повернувся до мене і сказав:
— Сідайте та спочивайте!
Підсунув до мене стільця, а сам став шпортатися коло печі.
—Дещо перекусимо, а потім і розповім усе до ладу! — сказав він до мене.
—А що це у вас за книжка така?—спитався я його, показуючи на книжку на столі.
— О, не зачіпайте її! — схопився він. — Там списано псальми, пісні, історії деякі...
— Хто ж її писав?
—Тая все списую собі на пам'ятку... Як помру, то хтось прочитає...
— А що ж саме ви записуєте сюди?
— Все, що тільки знаю або чую... Списав про царя, війну, революцію, гетьмана, директорію, Зеленого, повстанців, а оце думаю про Петлюру дещо написати...
— Що ж ви думаєте про нього писати?
— А як ви гадаєте? — цікаво озвався він. — Бачите, я й сам ще не знаю... Про Зеленого можна було писати, а от про Петлюру, то якось воно не теє... Знаєте, якось були тут з села люди і казали: "Нам не треба такого Петрулі, ми собі свого Петрулю виберемо..."
— Для чого ж ви списуєте це все? — спитав я його, коли він перестав говорити.
—А так собі!—відповів він.—Комусь колись знадобиться...
—А як вона загине?
— Не загине, — сказав упевнено.—Я її бережу, як свого ока в лобі. Це тільки зараз вона так лежить, бо я сьогодня записував. .. Як вмиратиму, то собі під голову покладу, щоб могли знайти.
Поставив на столі велику миску з присмаженою капустою, поклав окраєць хліба і казав:
— Призволяйтеся!..
В той час з боку Києва почулося декілька незвичайно сильних вибухів. Вікна в маленькій хатині жалібно задзвеніли, а старий чернець перехрестився:
— Спаси і помилуй нас Господи! Ото лють яка розконозилася!..
Вибухи слідували один за одним і хвилинами здавалося, що це все робиться зовсім не в Києві, а десь тут, у лісі, зовсім близько, коло самих печер майже.
Зараз же по вечері чернець забрав зі стола книжку і сховав її до себе на груди під легенький підрясничок.
—Так краще! — відповів він мені на моє мовчазне запитання. —Тут хоч спокійно, але в такий час все може статися... Ніхто не знає ні часу, ні години...
В той час в маленьких віконцях стало червоно. Чернець подивився у вікно і промовив:
— Палає там, де Лавра свята... Боже, Боже!..
Повернувся до мене з очима, повними сліз. Притис до грудей руки і так занімів. Я дивився на його бліде лице і мені здавалося, що він от-от впаде на коліна і тяжко заридає або заломає над головою руки й побіжить від мене в пітьму страшної ночі. Але через хвилину заспокоївся, сів на стілець і промовив:
—Так, значиться, хочете знати про Гада Звіринецького?..
—А, так! Розкажіть, якщо ласка ваша! — сказав я.
Він підсунувся ближче до мене і тихим, трохи схвильованим голосом,почав говорити:
— Було тоді, як розпочалися татарські наїзди, а князі ворогували між собою. На Київ раз у раз нападали дикі татарські орди і дуже руйнували його. Князі, наскільки могли, боронили його своєю силою, а то часто й до Божої помочі зверталися. Не раз і не два вони приходили до Печерського монастиря помолитися, аби Бог допоміг їм перемогти ворогів лютих. Ченці ж, з свого боку, не тільки молилися, але часто було, що й самі надягали шоломи і йшли разом з княжою дружиною до бою. І так князі любили ченців і всяко допомагали їм, хоч вони цього не дуже-то потребували собі. Добре було вже те, що князі шанували їх і в годину злу навіть своє добро їм на схованку віддавали. Під час ворожих наїздів, місцем схованки всякого добра були Звіринецькі печери, в яких жили найчесніші мніхи[*], постники та мовчазники великі. Була тут і церква, в якій вони раз на тиждень разом молилися й причащалися, а всі інші дні кожний з них проводив у своїй печері, не визираючи навіть на сонце. В одній найдальшій і най— глухішій печері, якої ще й досі не відкрили і де жив та молився один великий мовчазник, переховувалися всякі монастирські і княжі скарби. Про них, крім ігумена та мніхів, більш ніхто не знав і не відав нічого. Лежали вони собі в глибокій таємниці і ніхто на них не зазіхав, бо не було кому. Однак сталася зрада. Знайшовся один мніх, який спокусився ними і хотів їх викрасти. Коли ж йому це не вдалося, то він не тільки втік з монастиря, але й навіть з самого Києва вибрався і подався до найбільшого ворога київських князів, якогось північного князя Андрія[†]. Цей князь саме збирався в похід на Київ і охоче взяв до своєї дружини злочинного мніха, який обіцяв показати схованку всіх київських скарбів.
Йшов цей північний князь на Київ, як який-небудь хан татарський. Скрізь і всюди все нищив і руйнував, а як прийшов до Києва, то й на нього напав. Рижобороді північники десять день і десять ночей гасали по місту, палячи хати, руйнуючи княжі палати, граблячи церкви та монастирі і вбиваючи безневинних киян. Тоді з Печерського, Михайлівського та Софійського монастирів забрали не тільки всі ризи та образи, але й святі книги, так що потім не було з чого навіть служби Божої правити. І ото в той час, як північники руйнували місто, невірний мніх взяв з собою десять найсильніших дружинників північного князя і пішов з ними до Звіринецьких печер київських скарбів добувати. Святі мніхи, чуючи велику тривогу, зібралися всі разом до церкви і молилися Богу. Один тільки мовчазник великий сидів у своїй печері і молився Богу лише думкою своєю, бо він уже десять літ не показувався на світ і ні з ким не говорив.