В сутінку печер святих

(З хроніки сучасного лихоліття)

...Лише те нове є тривале, що міцно коріниться в старім.

Д. Донцов

...В сутінку печер святих завжди було тихо. Інколи тільки між трунами святих преподобників, як загадкова тінь, промайне невиразна постать печерного ченця з тонесенькою восковою свічкою в руках, і тільки всього. З того часу, як розпорядженням влади було перепроваджено "науковий огляд" нетлінних мощей Дванадцятьох братів, що будували Печерську Лавру, — прочан наче мітлою замело... Не помагав нічого й чудодійний колодязь святих Антонія і Феодосія, до якого колись приходили всі скорблящі й болящі з усіх кінців широкої України.

— Грішите ви всі тут...—говорив ченцям випадковий прочанин. — Коли хочете покутувати гріхи свої, то йдіть у світ...

Ченці слухали й мовчали, бо що могли сказати... Як не міцні були монастирські стіни, але вже й вони не раз і не два стрясалися від того, що діялося поза ними, і ченці не раз уже чули про якісь "революційні перевороти" й "міжбратні змагання". Отець ігумен, який мав дар передбачати будучність, ще після першого перевороту скликав усіх до себе і сказав їм словами апостола Павла:

— "Хто не працює, той не їсть!.."

Слухали його ченці й не розуміли, до чого він це каже. Думали про себе:

—Чи потрібно про це згадувати в такому монастирі, як наш, де споконвіку зібралося стільки добра всякого?

Але вже через якийсь час, коли багаті монастирські ліси стали нищитися якимись невідомими, а родючі лани поділилися на маленькі смужки між селянами, колись такими вірними ченцям, — зрозуміли вагу слів ігумена і стали скорочувати час молитов для того, щоб збільшити час праці. Тоді-то трапилися перші ви— падки спокуси "світовою славою" і багато ченців скинули з себе чернечу одежу й пішли в шум людського життя. Тільки ті, що мали силу віри, зосталися тут і надалі, аби чесно діждатися смертного часу і тим зберегти святість славного колись монастиря. Та ворог людського роду не давав їм спокою і часто люто знущався над ними. Особливо познущався над ними тим "науковим оглядом", коли були розтрушені кості Дванадцятьох братів і прилюдно висміяна нетлінність святих преподобників... Після того широке монастирське подвір'я стало пусткою і тільки інколи з'являлася на нім заскубана постать якогось приблудного інтелігента, що ховалася від танцюючого поза мурами монастиря жорстокого терору нової влади або шукала куска хліба. Але ні одного, ні другого не могли дати приблудному чесні ченці, бо й самі були безпорадні. Все, що зосталося для слави їх монастиря, містилося в дорогоцінних самоцвітах на чудодійному образі Матері Божої та в пишно золоченому іконостасі, цьому дійсному архітворі мистецтва, що повстав заходами великих преподобників монастиря і боговгодливих князів Київських та гетьманів Запорізьких. Перед ним жертвенно палали свічки з найчистішого воску й курився синіми пасмами палестинський фіміам, що з такими труднаціями зберігав у себе старий ігумен...

І ото в такий саме час коло колодязя святих преподобників Антонія і Феодосія стрінувся отець ігумен з якимсь невідомим. Був стрункий, високий, в сурдуті, з блідим лицем і палаючими очима. Про що вони говорили між собою, про те нікому не відомо, але відомо всім, що він став перед отцем ігуменом на коліна і зі сльозами на очах просив прийняти його до монастиря.

II

.. .Як опинився в цьому монастирі — сам не знав. Пригадував лише, як не раз було, їдучи по Дніпру пароплавом, з німим захопленням дивився на ряд золотих голів лаврських церков, що так мальовничо виринали з густої зелені пишних садів, і думав про те, як би так хоч один рік прожити там, щоб не чути й не бачити нічого того, що так настирливо виснажувало його своїми вимогами. Був час, коли він дивився навіть з презирством на золоті голови монастиря і цілком згоджувався з тими, що доказували необхідність знищення "вертепів блуду й лицемірства", як вони називали монастирі, але вже на другий рік революції відчув у собі щось зовсім нове. І це нове чуття, що так несподівано запанувало в його серці, мало-помалу стало перемагати всю аргументованість мізку, чим намагався виправдати себе в найбрудніших вчинках в часи боротьби за здійснення юнацьких мрій. Але після того, як в імення ідеї мусив спалити дощенту п'ять беззахисних сіл, сила мозкових аргументацій ослабла цілком і чуття нового рішучо перемогло його й попровадило своїми шляхами...

Болюче жадання пізнати самого себе і зрозуміти ціль свого існування заставило його зректися слави "борця за мрії" і тихцем привело його до колодязя святих преподобників Антонія і Феодосія, де судилася щаслива зустріч з отцем ігуменом.

Сивий отець довго слухав сповідь про його бурхливе життя і тільки головою похитував:

— Так, так... в нашому "Патерику" багато списано всяких спокус гріховних і чудес спасенних, але такого ще не траплялося...

— І як палив я ті села, — сповідався він, — то бачив, як горіли в огні малесенькі дітки, і став сумніватися в справедливості своїх змагань...

— Так, так... — сумно говорив йому старець. — Діти — дар Божий... Діти — будучність світу... Так і в "Патерику" пишеться десь...

—Так виходить, що я помилявся і нищив саму будучину? — спитався він старця.

— Страшно помилявся, сину мій, дуже страшно! — відповів йому старець.

Тоді він упав перед ним на коліна і став просити, щоб той змилосердився над ним і прийняв його в монастир за останнього послухана. Старець довго дивився йому в очі, і коли побачив у них щирі сльози каяття, то сказав:

— Наш монастир на протязі віків був притулком для страдницьких душ, але ніколи не приймав він тих, що вже перестали горіти огнем віри. Твоя ж душа, сину мій, тільки що прокидається з важкого сну і, боюся я, щоб у затишку наших мурів не заснула вона знову!..

— Присягаюся! — кликнув він глибиною душі своєї.—Каяття моє щире і віра моя чиста!..

Тоді сивий старець мовчки повів його до чернечого братства і, показуючи на нього, промовив:

— Навіть і в ці часи Божа воля не покинула нас і дає нам ще одного брата, який палає глибокою вірою і гаряче оплакує сумні діла свої!..

Чернече братство вислухало його присягу вірної служби єдиному Панові над усіма Панами і відпровадило в сутінок печер святих до непорушного послуху печерного охоронителя—старця Ананія...

І так з бувшого партійного провідника, ентузіастичного революціонера й відданого "борця за мрії" він став смиренним монастирським послухачем і покірно виконував усі накази старця Ананія, разом з яким загадковою тінню хитався в сутінку печер святих, і разом з яким клячав перед мощами святих преподобників, і вже не хотів навіть згадувати бурхливого світу...

Одного разу йому приснилася одна бувша партійна товаришка, яку безнадійно кохав колись. Була спокуслива, як змій, а солодка, як липовий мед. Обіймала, цілувала й кликала вернутися до бурхливого життя...

—Там навіть найбільший злочин можна виправдати потребою ідеї...—говорила йому на вухо.

—Облиш мене, сатано!—крикнув він, прокидаючись. Потім лежав на свому вузенькому ліжку і довго-довго прислухався до тієї солодкої знемоги, що почувалася в тілі й ослаблювала думки про вічне.

Прийшов до себе лише тоді, коли почув за дверима голос старця Ананія, який говорив:

— Час уже й до праці вставати, мій сину!..

Тоді він устав і розповів старцеві про все, що бачив у сні і що почував у дійсності, а той узяв його за руку й повів ген аж у глибину печер, де й зоставив його на цілий день в пітьмі, в голоді та розмишленню Божому...

Ill

Ченці монастиря часто дивувалися з нього:

—Дивно! Як світовий чоловік міг так присвятитися Богові?! То ж днює і ночує в тих печерах, і завжди при праці!..—говорили вони.

— А може, то він тільки притворяється таким побожним, а в дійсності щось інше на думці має?.. — казали другі.

—Так, так!—відзивалися треті. — Не забувайте, браття, що він один з найбільших революціонерів! Пам'ятайте, що то вони робили "науковий огляд" мощей Дванадцяти братів!..

Але завжди такі розмови скінчалися на тому, що погоджувалися з тим, що чоловік він незвичайний. Незвичайним здавався він ще й через те, що його імення ще й досі було для них невідомим і знав його лише отець ігумен та старець Ананій.

А він, після того спокусливого сну, ще більше запалився вірою в Бога, який досі здавався йому невідомим, і так вирішив дати обітницю перед лицем всього чернечого братства, що до гробової дошки зостанеться вірним охоронителем святих печер і дбатиме про їх, як не дбатиме про своє власне життя.

В день Успіння Пречистої він голосно дав свою обітницю перед чудодійним її образом і так пішов з денного світла в пітьму святих печер, де день провадив в мовчазній праці, а ніч в гарячій молитві коло мощей святих преподобників Антонія і Феодосія.

Старець Ананій, дивлячись на щирість свого послухана, доручив йому розкладати коло мощей святих преподобників жерт— венні проскурки, що досі робив тільки сам, для чого особисто просив благословенства в отця ігумена.

З того часу він став тією загадковою тінню, яка була єдиною ознакою живого чуття в мовчазній усипальниці мертвих. Опівночі, коли скінчав у своїй келії першу частину своїх молитов, брав у руки тонесеньку воскову свічку й нечутною ходою відправлявся до мощей Антонія й Феодосія, де й проводив решту ночі.

А на світанку обходив усі печери, зупинявся на хвилинку коло кожних мощей і пошепки вітав їх:

— Слава Богу!..

Мощі преподобників лежали мовчазні й непорушні, але йому здавалося, що він чує відповідь:

— Навіки слава!..

Коло деяких він зупинявся довше, ніж на хвилину, обережно відкривав покривало і з німою дрожжю в серці вдивлявся в їх аскетичні, виснажені молитвами й терпінням суворі лиця і дивувався — чому якраз "науковий огляд" зупинився на Дванадцятьох братах, які були лише чесними архітектами, а не на цих, дійсно великих преподобниках?..

І коли ловив себе на цій думці, то зразу ж ставав на коліна і благав прощення за невільне думання...

Одначе, як він не змагався з цими думками, але вони чим далі, тим більше зростали, і так він відчув необхідність рішучого змагання з кимсь великим і злобним, як то відчував колись необхідність іти на барикади, коли кипіла боротьба за здійснення його мрій...

Вишукуючи нової зброї для нової боротьби, заставив себе терпіти голод і холод, перемагати сон і втому, заки не відчув у собі того дивного спокою, яким володіють лиш ті, що побороли себе й осягли знання будучого.