Фрагменти життя

І— Да, ну?!.

Йшов. Як у тумані. З похилою головою. З болем у серці. З образою в душі.

Міські вулиці всміхалися вечірніми огнями.

Кокетуючи, проходили тротуарами міські панни.

Надриваючи горлянку, якась обшарпана людина закликала: "Вот почистим сапоги!.."

Поспішав. Сам не знав — куди? Чув тільки збентеженою душею щось непевне.

— Зрада!.. Хіба?..

Ах, ось воно, оте прокляте слово! Ось воно, ганебне без кінця!..

Перед тумбою зупинився. Байдужим оком оглянув плакат "Чорна пантера і білий ведмідь". Стиснув кулаки і погрозився:

—Проклята!..

Зітхнув глибоко. Подивився вгору. —Там спокійно мерехтіли зорі. — Гірко похитав головою і прошептав:

—Яка самотність!.. Яка самотність!..

Прохожі здивовано оглядали його, а він без найменшої уваги. Стояв собі, дивився на небо і думав:

— Простити? Не простити? Бути? Не бути?

Махнув зненацька рукою. Озирнувся навколо себе і голосно засміявся:

— Мій Боже! Та ж я формально божеволію... Безумовно, божеволію. .. Цілком і безповоротно...

Відчував у мозкові, як там щось віджило, заворушилося й стало шкрябатись колючими кігтями. В очах зробилося зелено. Під ногами стратився ґрунт. Не своїм голосом крикнув:

— Гидота!..

Крикнув і став бігти до "дому". Його "дома" — низенький, двоповерховий, цегляний будиночок. Щось тюремне дивилося з його стін на затишну вулицю. Три вікна в нижчому поверсі темні. Всі інші вікна світяться. Три вікна—його "дома". "А де ж вона?" — подумав.

Зайшов з подвір'я. Ще раз подивився на зорі. Потім по стареньких дерев'яних скрипучих східцях пішов до свого мешкання. Йшов коридором повз господарське помешкання й чув, як там бринів сміх його подруги. Грубий, некультурний мужчинсь— кий голос питався:

— Да, ну?!.

Сей голос нагадував йому касарню і невимовно обурював.

Увійшов до кімнати. Засвітив світло. Кинув на писальний стіл свою теку з паперами, а сам став і замислився. Довго стояв так, а потім вимовив глухо:

—Се називається життя...

— Да, ну?!. — озвалося десь із-за стіни.

Над столом її великий портрет. Малював один з наймолодших малярів. Став уважно дивитися, наче не бачив ніколи. Із-за шкла дивилися глибокі чорні інтригуючі очі, півусмішкою кривилися уста, воронячими крильми зігнулись брови під мармуровим чолом. Простяг до портрета руки. Зойкнув.

— Як я кохаю тебе, Тамо!..

—Да, ну?!. — почулось за стіною.

Він замовк. Без єдиного слова став на коліна. Стояв так і дивився в її глибокі очі, що здавалися страшною безоднею, мороком ночі, де можна було пропасти й загинути безслідно.

— Ні! Сього я не хочу! Моє ще там... впереді... далеко...

—Да, ну?!.—загарчало за стіною.

...З кутка в куток. Широкими кроками. Старався прогнати думку про ганебне. Старався, але не міг...

— Зрада!.. Очевидна зрада!.. Чому зі мною стала така чудна й мовчазна? Чому там вона весела?

В очах потемніло.

— Схопити сокиру й знищити сей портрет!.. Знищити! Звичайно знищити!..

В той час увійшла вона.

—Що з тобою?—спитала.

Мовчки підійшов до вікна. Уважно став дивитися на мертву вулицю.

— Знов сцени?!. Гм... — почув її голос.

—Ти... ти ганебна! — несподівано крикнув він.

—Ах!.. — і зникла за дверми.

—До хама йдеш?.. До хама?.. — кричав за нею і аж до коридору вийшов.

—Так! Коли хочеш... — озвалася іронічно.

—Да, ну?!. — зареготався голос чужого мужчини.

Він повернувся до кімнати.

— І так щодня!.. Це ж не життя!.. Конання, агонія, смерть... — говорив сам до себе. — Божевільство, не більше...

Годинник вибив дванадцяту.

Її ще не було.

Він став перед її портретом, як раніш, і зачав гарячо молитися:

— Спаси й помилуй мене, моя кохана Тамо!.. Безумний я, бо надто все відчуваю!..

В той час увійшла вона. Стала коло порога й залилася слізьми:

— Які ми нещасні обоє!.. — простогнала...

Ліхтарі на вулиці погасли... Стало темно.

II. їх кінець

Десь вибухали життєві вулкани. Здвигалася земля. Казали — була велика й жорстока боротьба.

Після того переможці вели переможених.

Перед мною переходили одні і другі. Дивився на них і не співчував їм. Кінець, лише один кінець їх цікавив мене...

їх спершу зачинили, а потім виводили. З дверей великого сірого будинку вони йшли в зелений сад, що пишно розгорнувся навколо будинку. Покірно, як залякані вівці, вони прямували аж до високих лип в кінці саду. Там їх зупиняли і вони озиралися навколо себе. Здавалося, шукали чогось або прислухалися. Се досить важко було розгадати. — Взагалі трималися вони досить непевно.

Переможці йшли слідом за ними. Обличчя їх тупі й самозадо— волені, а очі — вогонь. Косо позираючи на переможених, вони любовно пестили дула своїх карабінів і присвистували модну воєнну пісеньку. Мотив сеї пісеньки нагадував їм ту мить, коли вони з надзвичайною відвагою напали на фортеці ворога і подолали його.

Уста переможців не можуть стриматися від саркастичної усмішки. Не далі, як тільки вчора, кучка отсих тремтячих людей ввижалася страховищем, а тепер?..—Та що там тепер говорити!..

Переможці, як видно, загубили всяку охоту розглядати переможених, бо закурили цигарки і стали дивитися на небо, як там легко пливуть весняні хмаринки. Синій, ароматний димок весело снувався між зеленими липовими вітами і дратуюче лоскотав нюх переможених. Деякі з них хотіли попросити закурити, але слова просьби зав'язли в їх горлі. — Мовчали й чогось чекали, хоч самі не знали—чого саме.

Але ось один з переможців, як видно, старший, гукнув:

— Засуджені! Слухайте вирок тимчасового суду нашої країни!

Переможені зробилися маленькими. Злилися в одну чорну пляму. Притиснися друг до друга і заніміли.

Сухим, сталевим голосом читався суворий вирок. Як клацання кулемета, відбивалися в ушах переможених окремі речення й слова. Старалися слухати спокійно, але зелене листя лип і ароматний димок цигарок хвилював їх і вибивав з колії рівноваги.

Брязнуло останнє слово суворого вироку—"розстріляти!"

— О-о-о-ой!.. — вирвалося з грудей переможених і всі, як підтяте косою бадилля, схилилися додолу.

Простягни руки до неба, з великими перестрашеними очима вони стали на коліна і в один голос благали:

— Милосердя!

— Милосердя!..

— Милосердя!..

Переможці — ні слова. Всміхаючись тією самою саркастичною усмішкою, вони позирають на плазуючих переможених і байдуже докурюють свої цигарки.

В той час дехто з переможених, плачучи, плазував животом по землі й намагався обхопити ноги першого із переможців, але той тільки сплюнув.

Нарешті переможці докурили свої цигарки. Подивились друг на друга. Старший з них скомандував:

— Засуджені! Ставайте в ряд під липами!..

І сталось так, як того бажав старший з переможців. — Переможені стиснули один одному руку і стали в один мовчазний ряд.

1 знов почулася команда:

—Карабіни!..

Я вже передбачав їх трагічний кінець і поспішив втекти з того пишного саду.

Як ішов вже по забрукованій вулиці, моє вухо вчуло декілька пострілів, а потім щось гаряче бризнуло на мою ліву руку. І коли я глянув, то побачив, що то була крапля крові...

Мій Боже! При чому ж тут я? Хіба ж я винен, що такий їх кінець?..

III. Останній день...

Над землею, що конає в блідо-сизій млі весняного вечора, розгорнувся безмежно-зоряний намет неба. На заході повільно снуються смуги догорілих днів. Мінорно-срібні місячні блиски з'явилися на позолоті церковних хрестів розгнузданого міста. Високі, стрункі рішучі заводські димарі плюють в небо кудлатим димом і дисонансно пирхають.

Хто збудував їх?..

На закурених порохнечою бульварах випростовуються старі тополі. Гостра стужа суворої зими була пригнітила їх, але тепер весна пробудила силу бруньок приспаних, і вони жадібно розпукуються і впиваються шумом нового життя. Пишно здіймаються вгору їх гостряки.

Весна бринить...

Смеркається. Засвічуються вуличні ліхтарі, такі великі і такі жовті, наче гарбузи на селянських городах восени. Під ліхтарями блукають фахівці людського добробуту і тиняються повії.

Хто пожаліє їх?..

Виховані в гнилій колисці прапрадідівської моралі, творці сучасного читають кінофільмівські відозви і захоплюються "трагедіями душі" та "драмами серця".

"Сьогодня тільки для дорослих!"—сповіщають плакати.

Байдужа ніч стелиться над містом і не може постелитися. Весь час її тривожать великі ліхтарі і цікавлять різноманітно розташовані на стінах вивіски: "паштетня", "корсети", "чоботар", "го— ляр", "гандель чоловічий і жіночий"...

Що воно і до чого?..

Хитро-зеленим оком підморгує "кіно". Останній викрик останнього дня галасує сорокато розмальованим плакатом:

— Сьогодня останній день!

— Сьогодня трагедія душі на 3000 метрів!

— Сьогодня драма серця на 5000 метрів!

—Сьогодня надзвичайна жінка з бородою!

— Сьогодня всі спішіться!..

І ідуть. Спішать. Товпляться. Стають довгою низкою в чергу і зазирають в спітнілу потилицю. Шелестять паперові гроші. Змагаються лікті. Зіркато блимають білки очей.

Хто спинить їх?..

"Кіно" мудрий і він гаразд знає, як сподобатись вулиці—всі драми й трагедії до її послуг. Всі чуття серця й поривання душі розіпнуто на вуличних плакатах.

Що се?..

Розгнуздане місто шепче камінням про останній день, а через те ніхто не хоче думати про "завтра". Є одно шалене "сьогодня", яким жиють многі. Добре тому, хто може жити лише сучасним і не зазирати в майбутнє, але я мушу зазирнути в лице Великого Прийдешнього.

Старе й нецікаве?..

Можливо! Можливо, що завтра помруть "чоботар" і "голяр", і на центральній площі міста фахівці людського добробуту вибудують їм грандіозні пам'ятники. Можливо навіть і те, що не далі, як завтра вранці, хтось утворить нову землю і нове небо.

Але зміст Прийдешнього?..

...На розі двох гомінких вулиць, серед бруду й порохнечі стоять в сірих свитах три пригноблені постаті:

— Скрізь були!..—каже одна.

— Скрізь ходили!..—промовляє друга.

— Все бачили!.. — вирікли всі разом.

Переглядаються. Всміхаються. Далекі й неприступні. Дивлюся на них, як зачарований. — Мої селяни, з мого ж таки села!..

Боляче мені, що я, полонений містом, тепер став чужий для них...

Здалека дивлюся на них і проклинаю місто. Клену його останній день і з презирством дивлюся на камінний брук, бо вже бачу—Прийдешнє.

Воно з села. В сірій свиті. За плечима десятчаний мішок, а в мішку зміст сучасного.

Прийдешнє після останнього дня...

... Мої селяни, з мого ж таки села...

IV. Вуалька

Здивовано противилась:

—Як так?!.

Побожно умовляв:

—Я легенько і обережно...

Їїікоралеві уста всміхнулись:

Ти цілуєш так шалено, що я боюсь за свою ніжну вуальку...

— Так здійми її.

— Здійми сам, як хочеш...

—Хочу!..

Глянула мило в його очі.