Зупинились у знемозі.
В небі зорі молоді,
Пил правічний на дорозі.
* * *
Дозріває гранат, вистигає пісок,
Всі човни затягнули у елінг.
Забивають фанерою літній лоток,
І глуха по-осінньому зелень.
Море хвилю накотить, холодну, важку.
Так буденно для неї і звично
Від кросівок сліди змить на вогкім піску,
Мов сліди астронавтів космічних.
* * *
На дні ущелини, немов на дні могили,
Я, зменшена до розміру комахи,
Подумала: усі ми станем прахом,
Мій оптимізм ці гори роздавили.
Та, стоячи на голубій вершині,
Впокорена легкими небесами,
Подумала: ніхто не бачив брами,
За котрою, мовляв, не буть людині.
* * *
Є риби, що живуть на дні,
В намулі і у тиші.
Є риби справді мовчазні,
І ніжні є, і хижі.
Та я оспівую форель
За дивний карб її:
Усе життя, усе життя
Супроти течії.
Про що співає молодий пастух,
На пишну гору женучи отару?
Та пісня повна таїни і чару
Або, точніше, повна тайних мук.
О, так співати здатен лиш поет.
Змовкає звук і тане силует.
Бакуріані
Біліша за сніги альпійські
Лижня зимова олімпійська.
Що нас ріднить і що єднає
На цім гірськім пречистім плаї?
В червонім шоломі й бузковім
Ми різні, різнокольорові.
Але потужне біополе
По колу водить нас, по колу.
Ми ризикнем, хоч мало шансів,
Є ряд безпечніших дистанцій.
Та нас притягує манливо
Лиш те, що майже неможливо.
* * *
Ці п'ять вершин над жухлим степом,
Ця ніч, неначе бісер, чорна,
І це густе осіннє небо —
Все неповторне, неповторне.
Біжить сріблисто серпантина,
Самшитом пахне, пахне кмином.
І як пульсує кущ кизилу —
Реактор неземної сили!
Спогад про Гантіаді
Жінки, мов ширазькі троянди,
Мов янголи Піросмані,
Сиділи довкола барда
Зі гронами Мукузані.
А бард у м'якій панамі
І тенісних шортах Пума
Щось шепотів дамі
В бікіні і з книжкою Юма.
Рікою лилось Гурджаані
Й, повірте, що це не чари,
Разом у дуеті співали
Андре Челентано й Ротару.
А десь, зовсім поряд, у травах,
На пишних колхідських луках
Наввипередки гасали Одіссея онуки.
Сподівання
Старого міста, що немов у клітці,
Між гір перлинних замкнене від світу.
В нім завжди тепло, бо назавжди літо.
Фісташкові провулки і балкони,
Чинар столітніх велетенські крона,
Чужої мови стигле рокотання
І літер кучерявих коливання.
Буддійський флер
Вид на затоку з вікон тераси
Був безсумнівно просто прекрасним.
Десь вдалині під рожевим вітрилом,
Ніби фламінго, яхта летіла.
Лінія берега, темна й волога,
Гнучно щезала в бухті за рогом.
А зовсім близько, над ганком дому
Квіти шафранові, квіти текоми.
Дім ув обіймах квітів текоми,
На сходах дому – я в голубому.
Думка непевна: шафран — кольор Будди.
І друга: це — сон, це — омана, полуда.
Та чую твій голос, твій голос — і справді
З'являєшся ти між суцвіть олеандрів.
Збігаю по сходах. Лазурна затока...
О, юність прекрасна! Ні, юність жорстока.
Втеча
Світає над світом,
Над морем світанок.
Виходжу ще сонна
І тепла на ганок.
Вдихаю повітря
Легке і духмяне
І бачу, як вперше,
Це море, ці кани.
А в місті на кручах
Звабливім, як Мекка,
Самотньо прокинеться
Друг мій далекий.
Про мене згадає,
Зітхне безпорадно
І скаже до себе:
"Це схоже на зраду".
Та він помилився —
Це схоже на втечу
Від всіх і від себе,
Від порожнечі.
Душа десь летить,
Я тікаю з імли,
Аби хоть на мить
Ні ганьби, ні хвали.
Сонети з Махінджаурі
І
М'які і теплі обриси гряди
Кавказьких гір, а може їх відрогів,
Нагадують на небеса дорогу,
Якою легко до вершин дійти.
Щоранку бачу сонячні персти,
Що осявають сховані чертоги
Ущелин диких, кам'яні пороги
І дерев'яні через них мости.
У гір є висота і глибина.
Єднає їх невидима струна,
Зі струмів загадкових і незвичних.
Спостерігаю дивний колобіг
Отих енергій і кохаюсь в них,
І розумію, що вони суть вічні.
II
Я прокидаюсь — у дзеркалі гори.
Зараз їх білі тумани загорнуть,
Ліс і дорогу на луки, на плаї
Зараз крохмальні тумани сховають.
Боже, як легко рукою дістати
Дальні вершини — сніжні палати.
А чи арбу на крутій серпантині.
Ось вона поряд, фарбована в синє.
Ослик за нею ступає слухняно,
Чую як пахне диким шафраном,
Як наростають божественні співи
Чорних дроздів і малиновок сивих.
Дух миротворчий в повітрі розлито.
Ранок. Кімната. Кінчається літо.
III
Текоми сяйво золоте,
Оранжеві обійми літа,
Як глибоко душа прогріта,
Як гаряче гранат цвіте.
Все відійшло, гірке й пусте.
Лишились квіти, квіти, квіти...
Південний сад дощами вмитий,
І все, що родить і росте.
"Невже і ця земля не рай?"
Спитала я. "О, не зітхай".
— Озвалася стара грузинка.
"І не шукай, й не ворожи.
Ми носим рай в своїй душі.
Тож рай в тобі, немудра жінко!"
IV
Дивитися на море крізь вікно...
В цім є щось дивовижно притягальне,
Неначе море стало задзеркаллям
Твого життя. Мов біле полотно.
В майстерні на підрамнику, воно
Запрошує тебе фантазувати:
Ось чайка, ось фрегат, а ось пірати,
Вітрильник їх за мить піде на дно.
Сідає сонце і останній промінь
Неначе зупиняється на домі,
На квітах біля ганку, на руці,
Яка лежить на теплім підвіконні,
На винограднім ще зеленім гроні
І на засмаглій молодій щоці.
V
І день розкинувсь неозоро...
Останній день у цім краю,
Якому шану віддаю,
Який люблю. Осінні гори
Звучать, мов золоті валторни.
Я мить оцю боготворю.
І палко дякую життю За цю хвилину неповторну.
О Грузіє! Твоя краса
У золоті лісів правічних Мов осяває небеса.
І мудрість приписів одвічних,
І моря далечінь велична,
Й терпке вино й жива сльоза.
Сповідь
I
Я — Пакт,
Народжений від Айворі Тауера і Пальмети.
Першої літери мого імені
Від імен моїх батьків —
Так ведеться у нашому конячому роді:
Не забувати про тих,
Кому зобов'язаний життям своїм.
Я народився від переможців,
Тому приречений перемагати
Скрізь і завжди, скрізь і завжди,
Сціпивши зуби, як ви кажете,
Закусивши вудила, але перемагати.
(Я чув, у людей найчастіше все навпаки).
Моя швидкість на дистанції
Дві тисячі чотириста метрів
Досяга двох хвилин семи секунд.
Може тому я не знаю рівних.
Виходить просто — перемагає найдостойніший.
(Я чув, у людей все складніше).
Справді, ми різні. Дуже різні.
Але чому, скажіть, чому
Я весь тремчу від ніжності,
Коли мені на гриву лягає
Людська долоня.
II
Агатовий скакун Аскет
Нарешті вирвався вперед.
Албег і Лотос відстають,
їх обійшли Регат і Ртуть.
Я ще не бачила такої
Краси палкої і живої.
О часе мій, під небом синім
Ти збережи коня людині.
Бенкет в Алазанський долині
Гії КанчеліО таємниця хліба і вина,
О вивершеність літа таємнича!
Цю чашу випиваємо до дна
І наливаєм келих рівно тричі.
Даваймо, друже, пом'янемо тих,
Хто відійшов у вічності тумани.
їх зоряні, печальні каравани
Пливуть над світом, над життям живих.
Тепер — за нашу землю, за святе
Її терпіння, за коріння наше,
За все живе, що нині в ній росте,
За все, що буде, підіймаймо чашу.
Останню чару вип'єм за любов.
На цій землі — то найдивніше диво!
Даваймо вип'єм за любов щасливу —
Це донор людства, рятівнича кров!
Любові незабутньої пісні
Отара засинає на горі,
Мов тихий спогад, затишна і тепла.
За обрієм зникає сонце. Смеркло.
Вже близько час вечірньої зорі.
Тихіше ночі, що ввійшла у дім,
Надходить рівновага дивним плином.
Мов книгу, склавши руки на колінах,
Своє життя прочитую по ним.
Якби жмені не згадувать, а стать
Чи спогадом, чи цим осіннім садом,
Який звучить таким високим ладом
І не уміє, втративши, страждать.
Стать спогадом допоможіть мені
Зоря вечірня, сад і тепла осінь.
Чому мене не залишають досі
Любові незабутньої пісні.
Кінець літа
Земля, розпашіла у пахощах ночі,
Тілами й устами зігріта.
Але вже жовтіє на вітах листочок —
Кінець літа...
Як рясно червоні плоди дозрівають,
Як щедро обтяжені віти.
При заході сонця кімнати палають –
Кінець літа...
Одягне шипшина злотаву перуку.
Від плоду звільняються віти.
А серце моє чи подужа розлуку ?
Кінець літа...