Гімназист і Вогняний Змій (уривок)

Розділ перший

Тут уперше побачимо Вогняного Змія, але його лиховісний господар лишиться в тіні

Насправді цього чоловіка, як і кожного з вас, напевне хтось, та й знає. Не лише в Києві, а й за межами столиці є люди, котрі пізнають його, вітаються за руку чи махають привітно. Називають на ім'я чи прізвище, питають, як справи, й чують у відповідь – дякую, все добре. Але зараз він задумав лиху справу і наближався до пункту призначення. За таких обставин ліпше лишатися для всіх незнайомцем.

Так його поки й назвемо.

Донедавна лиходій зовсім не мав досвіду подібних акцій. Проте поганого швидко вчишся, а безкарність додає смаку. Скуштувавши злочин, спробувавши його на зуб, чоловік з кожним наступним разом поводився так, ніби все життя нічого іншого, крім зла, не робив. Після першого разу ледь не попався. Необережно поставив машину там, де збирався напаскудити, коли тікав – налетів на поліцію, почалися перегони нічним Києвом, заледве вдалося втекти. Добре, хоч номери фальшиві почепив, а колір автівки злився з ніччю. Марку переслідувачі напевне розгледіли, та хіба мало їздить схожих машин... Віддихався в гаражі, номери замінив. Надалі лишав авто за кілька кварталів від місця наступного злочину, заганяв у темні двори, обирав схованки, звідки можна потім пройти переходами й так само повернутися, пірнувши в браму.

Цього разу приховав машину неподалік. Маневрувати тут було не надто зручно. Напередодні розвідав довкола, обійшов усе ногами, виміряв, порахував кроки, встромив носа у кожен двір. Зрозумів: діяти доведеться швидше й обережніше, ніж завжди. Раптом піде щось не так – змушений буде кидати авто. Якщо поженуться, пішки закружляти вийде краще. Звісно, з машиною попрощається, вже мав на такий випадок спеціальний пристрій у кишені.

Кнопку натисне – і бабах!

Шкода. Та що поробиш, сліди замітати треба. Потім виставить рахунок партнерам і вони розрахуються. Адже поки всім задоволені. Вогняний Змій свою справу знає й добре робить.

Головне – випустити в зручний момент. Глупої ночі, коли велике гамірне місто остаточно втомилося й вирішило дати собі поспати бодай зо три години, поки ранок не почне сіріти. О такій порі вулицями вже ніхто не ходить, але незнайомець все одно скрадався.

Крокувати спокійно й упевнено чоловік не міг – його ніхто навіть випадково не має побачити. Тому перш ніж рухатися, набирав повні груди повітря, притулявся до стіни, видихав, обережно визирав з-за найближчого рогу. Завмирав, заплющував очі, цілковито перетворюючись на слух, ловлячи кожен підозрілий, небезпечний для нього звук. І переконавшись нарешті – все тихо й порожньо – виринав, йшов, скрадався, наче кіт.

Було ще одне пояснення такої ходьби – одяг. Спробуйте заради цікавості навмисне вбратися в чорні штани, чорний светр з коміром під горло, легкі кросівки – не чорні, темно-сірі, та все одно. Голову прикривав чорний картуз – бейсболка із великим козирком, насунутим на самі очі. Незнайомцеві доводилося постійно тримати голову трохи вище, ніж завжди, аби бачити, куди йде. Уявили себе в такому вбранні, ще й на темній вулиці, серед старих будинків? Отож. Мимоволі самі почнете скрадатися.

Ну, а поки ми разом уявляємо таке видовище, лиходій уже дістався місця призначення.

Шугнув у браму, передостанню від протилежного боку вулиці, якою крався. Тінню майнув у глибину двору. Там зупинився перед старою одноповерховою будівлею, зведеною давно й настільки добротно, що дім зберігся дотепер майже неушкодженим. Проте тут років із десять ніхто не жив.

Вибиті шиби зяяли порожнечею, пропускаючи протяги гуляти кімнатами. Але вони не змогли вивітрити запахи, котрі свідчать: тут час від часу бувають бродячі тварини чи міські волоцюги. Зсередини тягнуло вогкістю, сміттям, убиральнею та ще чимось дуже несвіжим. І все одно – хоч при денному світлі, хоч у мороці – будівля виглядала, мов шляхетна літня людина, яка не втратила гідності, попри вимушені злидні.

А новенький замок на єдиних вхідних дверях виглядав нашитим на лахміття яскравим великим ґудзиком.

– Дурні. Або смішні. Або все разом, – буркнув незнайомець, легенько поторсавши замок.

Потім витягнув з-за паска тонкі гумові рукавички. Дмухнувши в кожну, по черзі натягнув. Тепер узявся за замок упевненіше. Смикнув, ніби збирався зірвати голіруч. Гмикнув презирливо.

Відступив назад, покрутив головою. З кишенідістав тоненького ліхтарика. Обмацав промінчиком усі закапелки двору, вгледів широку дошку; поруч валявся дерев'яний ящик. Тихо мугикаючи собі щось під носа, без остраху, що почують і помітять, лиходій підтягнув знахідку до стіни. Спершу став на ящик, спробував дотягнутись до віконного прорізу. Вийшло, та залазити не спішив. Балансуючи й слухаючи, як підставка зрадницькії тріщить під ним, обережно повитягав залишки скла з рами. Переконавшись, що все гаразд, зістрибнув.

Настав час дошки.

Притуливши її до краю вікна, незнайомець впевнено став ногою, перевіряючи опору на міцність. Намацав нижній край, підтягнувся, водночас впираючись у дошку й штовхаючи треноване тіло вперед і вгору. Підтягнувся, але далі трохи втратив зграбності – не заліз усередину, а гепнувся мішком.

Швидко підвівшись, чоловік знову витяг ліхтарика. Двері кімнати, до якої потрапив, стояли біля стіни, відкриваючи темний прохід. Коли зробив кілька кроків, почув попереду рух – щось зашурхотіло. Ковзнувши променем туди, встиг побачити довгастий тулуб і тонкий хвіст – щура сполохав. Уявивши, скільки тут може лазити огидних пацюків, лиходій скривився від огиди. Його аж пересмикнуло, та переборов себе всюди, куди приходив отак попередні рази, теж сновигали щуриська, постійні мешканці міських підвалів, підземель та покинутих будинків.

Нічого. Зараз тікати почнуть. Хай вони бояться.

Рушивши далі, незнайомець вийшов у передпокій, з якого нагору вели дерев'яні, ще справні та міцні, попри плин часу, сходи. Вони рипіли під вагою тіла, але витримували. Присвічуючи собі, лиходій піднявся нагору, ступив до найближчої кімнати, визирнув з тамтешнього вікна. Вигляд із нього був навіть уночі не дуже – на глуху стіну будинку напроти. Чоловік уже знав: тут колись жили ті, кого мальовничий краєвид цікавив значно менше, ніж дах над головою. Глянув угору, ковзнув променем по стелі, зачепив неакуратну дірку, мов око вибили.

Потім зиркнув на годинник.

Досить гуляти, не екскурсія, – подумав про себе. Пора.

– А йди-но сюди, змійко моя золотая.

Примовляючи так лагідно, незнайомець видобув із правої кишені прямокутний футляр. Вклавши кінець ліхтарика до рота, міцно стиснув губами. Відчинив футляр обережно, мовби той міг вибухнути від незграбного руху. Тримаючи його на долоні лівої руки, двома пальцями правиці взяв невеличкий предмет, підніс до світла.

Промінчик освітив скляну пробірку, старанно закорковану. Такі можна побачити в школі на уроках хімії. Чи в лабораторіях, де провадять різні хімічні досліди. Або в мультиках чи фільмах про божевільних розпатланих учених, котрі затято експериментують з різними сумішами, а ті вибухають під регіт глядачів.

Лиходій позадкував до дверей.

Жбурнув пробірку на підлогу.

Розбилася, тихо брязнувши.

За мить підлогою потекла, поповзла тоненька рудо-золота змійка.

Незнайомець знав, що зараз треба негайно забиратися геть. Але, як і попередні рази, затримався й дивився зачудовано, як змійка стає довшою, ширшою, як швидко перетворюється па Вогняного Змія. Він зголоднів, тому починає поглинати вогняною пащекою все па своєму шляху, набираючись сили й міці.

Вогонь розтікся порожньою кімнатою. Лизнув стіни, стрімко піднявся до стелі. Тепер гарячі язики працювали дружно, злагоджено. Здавалося, в Змія виросло відразу кілька голів. Ще трохи – кімнату охопило безжальне полум'я.

Стало гаряче.

Незнайомець збіг донизу, вистрибнув назовні через те саме вікно й спершу швидко пішов, а вийшовши з двору – побіг, не озираючись. За півгодини будівля палатиме, мов суха копиця сіна задушної літньої ночі. Вогонь напевне помітять раніше, він розбудить мешканців довколишніх будинків. Ось коли глупа ніч доведе перевагу. Поки люди прочухаються зі сну, поки дійде до них, поки почнуть викликати пожежних і поліцію, вогонь розгориться не на жарт. І все одно в лиходія небагато часу, аби втекти непоміченим: не більше п'ятнадцяти хвилин.

Добре розрахував.

Устиг пірнути в безпечне місце. Притулився до мурованої стіни й провів поглядом одну за одною дві пожежні машини, що промчали широкою порожньою вулицею туди, звідки лиходій щойно прийшов.

Справу зроблено.

Розділ другий

Тут київський гімназист не повірить своїм очам

– Флігель згорів два дні тому, – сказав низенький вусатий черевань у старому, колись дорогому замшевому пальті.

– Не згорів би, Назаре Захаровичу, аби не підпалили. Чи я не так вас зрозумів?

– Еге, Івановичу. Спалили його навмисне, – виправився Назар Шпиг.

Відставний міліціонер назвав по батькові гарно вдягненого хлопчину, який на перший погляд нічим не вирізнявся серед ровесників. Та якщо придивитесь, побачите ластовиння на лиці. Виглядало, мовби чхнула одного разу дитина біля купки дрібної тирси. Чхання здійняло хмарку, дрібки осіли па пискові, й часом могло здатися – гімназист замурзаний, не любить умиватися. Крім того, мав він на лівій щоці два маленьких неохайних шрамики, наче хтось виорав смужки крихітним плугом. У ранньому дитинстві Юрко перехворів на віспу, й бабуся вважала борозенки слідами щастя. Адже колись малі діти від віспи помирали, а ті, хто одужував, мали рясну пошарпану шкіру паличках. Юркові ж удалося відбутися не надто помітними шрамами.

Учився Юрко не в звичайній школі, а в Першій зразковій гімназії, де панували свої, особливі порядки й діяли інакші, ніж у більшості навчальних закладів, правила. Вони вимагали від учнів ходити на уроки, мов на урочисті церемонії, тож про зовнішній вигляд Юрко Туряниця дбав. Спершу не подобалося, сковувало рухи, навіть дратувало неабияк. Та з часом звик, змирився й погодився, що строгий одяг дисциплінує, навіть впливає на поведінку.