Таємниця зміїної голови

Кокотюха Андрій

Увага! Ви читаєте фрагмент тексту. Повний текст твору вилучено за запитом правовласників!

Розділ 1

У якому все починається з дурного вчинку

Спочатку треба пройти селище пішки зі сходу на захід.

Багато часу це не забере. Селище Подоляни невеличке, центральна дорога в ньому одна. І якщо нікуди не звертати, старий та розпечений липневим сонцем асфальт виведе вас на його західну околицю хвилин за тридцять пішої прогулянки.

Як прийшли — повертайте ліворуч і піднімайтесь угору. Підйом на пагорб не надто стрімкий, тож на його вершині ви опинитесь непомітно, навіть не захекаєтесь. Ну, звісно, якщо не будете бігти, але навіщо бігати та й узагалі робити різкі рухи в самий розпал липневої спеки?..

З вершечка пагорба, просто перед вами, відкриється краєвид, дуже милий очам численних туристів. А їх у Подолянах останнім часом таки не бракує — хочеться людям поглянути на замок князя Козицького. Бо тільки зблизька ця будівля – місцевий краєзнавчий музей.

Дивитися на муровану споруду слід саме з вершечка пагорба, бо звідси відкривається справжня велич і загадковість цього замку, якому майже триста років. З протилежного — східного — боку видно річку. Вас побачать, якщо визирнуть з вікна у бік заходу, туди, де тягнеться ліс.

До замку можна дістатися навпростець, через поле та пагорби, з боку лісу. У часи Козицького навіть дорогому гостю доводилось зачекати перед глибоким оборонним ровом, заповненим водою, поки з доброї волі господарів опустять мостик та відчинять браму. Тепер, відколи тут зробили музей, через осушений рівчак довелося збудувати місточок. А браму в мурованій стіні відчиняють у чітко визначений час — від дев'ятої ранку до п'ятої вечора, крім понеділка — так музей працює.

Проте він нам зараз не потрібен. Затримавшись трошки на вершечку пагорба, аби помилуватися краєвидом, спускаємося з протилежного боку. Тут уже за кілька десятків метрів починається праліс. Під ногами вужем звивається вузенька стежка, вона веде просто вглиб лісу та виводить зрештою на невеличку галявину. Місцевість у цій частині лісу не надто рівна, це радше не ліс, а поросле буками та дубами урочище, по дну якого дзюркотить тоненький струмок.

І нарешті ми можемо побачити наших героїв. Вони стоять за кілька кроків від глинистого бережка, просто перед вузьким входом у печеру. Над темною проймою, з якої тягне незвичним для спекотного літа холодом, нависає кам'янистий горб, порослий густими кущами.

На печеру можна натрапити й випадково, але це надто складно. Хоча місцеві жителі не тримають це місце в секреті. Навпаки, в музеї чи під час звичайної туристичної екскурсії вам охоче розкажуть її коротеньку історію — не надто цікаву, аби охочі до пригод не захотіли полізти в темряву, до царства кажанів та вуханів. Та все ж ця печера має не надто добру репутацію, тому тутешні батьки забороняли своїм дітям ходити сюди самим.

Думаю, ви вже зрозуміли: саме через це наші герої товклися в урочищі біля входу в печеру серед білого дня. Їх тут троє, і двох ви повинні впізнати. Один — невисокий худорлявий хлопчина з акуратно підстриженим волоссям. Це — Данило Лановий. Поруч — вищий на півголови, ширший у плечах та з непокірною кучмою патлів на голові — його друг Богдан Майстренко. Третьою з ними була дівчинка на ім'я Варвара. Через неї хлопці опинилися тут, у забороненому для самостійних прогулянок місці.

Але про це трохи пізніше. Бо саме в цю хвилину з-за дерев з'явився ще один герой. Він захекався, і навіть здалеку можна помітити, як палають від захвату його круглі очі. Вигляд хлопець мав справді прикметний. Опецькуватий, не надто зграбний, веснянкуватий. Руде волосся стояло сторчака. Довершували образ клапаті вуха. Власне, через них у Подолянах його так і прозивали — Вухо.

Хлопець, якого насправді звали Андрієм, не ображався. Для чого, якщо в дзеркалі щодня бачить справді клаповухого рудого бевзя. Тим більше, що він розумів: ніхто його дражнити не збирається. Вдачу мав хорошу, нічого поганого нікому не робив. А те, що тутешня компанія тримала його на відстані, теж розумів.

По-перше, тато в нього — міліціонер, місцевий дільничний Іван Рудик. Тому хлопець намагався поводитись так, аби ні в що не влипнути. Ну, а в компаніях без маленьких таємниць ніяк. Відтак краще, аби цих таємниць не знали ані міліціонер, ані його діти. По-друге, Вухо взагалі звик триматися окремо від великих гамірних ватаг. Йому цілком вистачало товариства Варвари, рідної сестри, до того ж — близнючки. Вухами дівчина, правда, в брата не пішла. Зате її руде волосся та великі очі під час першої зустрічі змусили Богдана Майстренка забути про все на світі. Дуже захотілося київському хлопцеві сподобатися подільській рудючці.

Ось чому всі четверо прийшли сьогодні в урочище, до входу в печеру.

— Ну, скільки часу пройшло? — швидко запитав Вухо, підтюпцем підбігши до гурту.

— Сорок три хвилини, — відповів Данило, якому батько нещодавно подарував першого в його житті годинника.

— Не бре? — Вухо повернув голову до сестри.

— Годинник у мене, — руда Варвара показала братові, що тримає в руці годинника. — Забрала, щоб київський не махлював.

— Ніхто не забирав! — обурився Данило. — Я сам тобі віддав! Щоб було чесно!

— Для чистоти експерименту, — додав Богдан. — Тільки ти все одно стратив!

— Хто стратив? — тепер прийшла черга Вуха обурюватися. — Я стратив? Чого це я стратив?

— Бо брався пройти печеру за півгодини! А сам скільки йшов?

— Нічого це не значить! — сіпнуся до нього Вухо. — Під землею час інакше йде, аби ти знав собі!

— Так не буває! Час скрізь однаковий!

— А ти, Бодя, раз такий грамотний — дуй під землю сам! І побачимо, скільки ти там будеш лазити! Твоя черга! Покажи, на що ти здатен!

— Запросто! Чого б інакше ми сюди приходили!

Дуже добре знав Данило Лановий свого друга. Як заведеться — не зупиниш. Тим більше, ця руда Варка поруч мовчки слухає та чекає, чим усе це скінчиться. Насправді подорож для Богдана Майстренка у надра печери могла справді скінчитися погано.

Вперше в житті збирався Бодя під землю лізти. Підвал їхнього будинку, бабусин погріб та льох старого замку, куди хлопцям довелося забратися минулого літа, з цією глибокою темною печерою не порівняти. І нехай Вухо каже, що там заблукати складно, якщо рухатися тільки центральною галереєю. Все одно Богдан ризикує не знайти виходу так легко, як це щойно вдалося рудому Андрієві.

Та це — півбіди. Якщо Богдан пробуде під землею довше, ніж Вухо, то програє дурну суперечку, в яку сам же рудого вуханя і втягнув. Коли ж раптом у печері станеться щось непередбачуване і Богданові доведеться повертатися, хлопець не просто програє, а програє ганебно.

Якщо ж він із якихось причин не зможе самотужки вибратися з печери, доведеться гукати на допомогу дорослих. І добре, якщо обійдеться тільки Даниловим татом, Лановим старшим. Набагато гірше, коли руді близнюки змушені будуть кликати свого батька, капітана міліції Рудика. Отут, хлопці й дівчата, справді ховайтеся…

Знав це Данило. Розумів Богдан. Чудово уявляли собі наслідки таких дурних вчинків Андрій Вухо та Варвара. Тільки нічого вже не могли зробити. Механізм запущений, машину розігнали — не зупиниш. А тиснути на гальма у цьому випадку ніхто не наважиться. Це б означало визнати спільну поразку. А такого нікому, самі розумієте, не хочеться. Бо одне діло — покепкувати з чужого програшу, і зовсім інша річ — коли програють усі.

Тим більше, Вухо вже заліз до підземелля і вибрався з протилежного боку цілий та неушкоджений. Витратив він на це більше часу, ніж нахвалявся. Та мудрий і розважливий Данило розумів: дорікати йому за це можна лише після того, як у печеру піде Богдан. І або пройде її усю швидше, побивши Вухів рекорд, або витратить на перехід довше часу та програє заклад.

Спортивна куртка в хлопців була із собою — знав Данило, куди йдуть, прихопив завбачливо. Взяв і ліхтарик. Умови угоди цього не забороняли. Ось тільки нічим голову прикрити, а в печері справді можуть жити кажани — раптом вчепляться кігтями в Богданове волосся? Правда, Вухо лазив туди без кепки, але Богдан вирішив не брати у цьому з рудого приклад.

Скинув футболку. Обмотав нею голову на піратський манер. Вдягнув куртку на голе тіло, застебнув блискавку до підборіддя. Підморгнув Данилові — не журись, мовляв, прорвемося. Кивнув Варварі — побачиш зараз, як братика твого зроблю.

Нічого більше не сказав. Навіщо дарма словами струмок каламутити… Зібрався з духом, відкинувши нав'язливу, мов нічний комар, думку про те, що зараз справді чинить нерозважливо.

Аби не сумніватися ще довше, стиснув ліхтарика в правиці й ступив у темну пройму печери.

Розділ 2

У якому Богдан Майстренко вирушає в підземну мандрівку

Спочатку був спуск.

Присвічуючи собі ліхтариком, Бодя обережно ступав униз саморобними нерівними сходами. Сходинки були різної величини та ширини. Якщо не дивитися під ноги, можна вмить утратити опору, ступити в порожнечу та загриміти вниз. Але хоч і вважався Богдан Майстренко відомим у колі друзів відчайдухом, тут вирішив поводитися обережно.

"Не всяка обережність — страх", — так сказав він собі.

Прохід по обидва боки східців також був не всюди однаковий. Спочатку — досить широкий, не лише хлопець-підліток, а й доросла людина могла зайти без особливих проблем. Та варто зробити десяток кроків донизу, як він починав звужуватися. Для того, щоб рухатися далі, треба сунути боком, виставивши перед собою плече. В одному місці стеля опускалася занизько — Бодя навіть присів. Освітлювати шлях стало складніше. Довелося просуватися ще повільніше, фактично навпомацки.

Та вузька горловина незабаром знову розширилася. Богдан розвернувся і решту сходинок подолав уже досить легко. Скільки їх — не рахував, але Вухо доводив: у цьому місці сходинки ведуть під землю на цілих десять метрів. "Теж мені, — гмикнув тоді Бодя. — Це навіть трошки менше, ніж три прольоти у типовій міській багатоповерхівці старої забудови". Саме в такій він з батьками і мешкав у Києві.

Відчувши нарешті під ногами рівну твердь, Богдан полегшено зітхнув. Не така вже й страшна ця печера, як її тут малюють. Місцеві жителі називають її Змією. Але не тому, що тут облаштувало своє кубло тутешнє лісове гаддя: просто ходи під землею такі вузькі й звивисті, мов зміїний слід на піску. Про довжину цього підземелля Богдан із Данилом теж довідалися: майже п'ять сотень метрів коридору, вважай — півкілометра.

1 2 3 4 5 6 7