Страшні історії (уривок)

Андрій Кокотюха

СТРАШНІ ІСТОРІЇ

СОБАЧІ КЛОПОТИ

Глава 1

Тато читає газети

Родина Біланів нечасто вечеряла разом.

Сам голова сімейства, Білан-старший, часто повторював: рідні люди повинні триматися купи. А нічого, мовляв, так не гуртує, як спільна сімейна вечеря. Мама не заперечувала. Ось лише тато перший порушував традиції, варто було лише їх започаткувати. То він десь затримується і приходить пізно, то з головою в роботу поринув у кабінеті і його не докличешся, а то взагалі спить без задніх ніг — закінчив чергову справу і відпочиває.

У Максимової мами — інші погляди. Якщо в родині хлопчик, то він мусить вчитися бути самостійним. Уяви собі, — казала вона Максимовому татові, — як буде, коли син виросте. Одружиться, і вже наступного дня почне капризувати: давай, мовляв, жінко, їсти. Збирай на стіл. Хіба сучасні чоловіки повинні так себе поводити? Ні, хай ліпше ніхто в родині ні від кого не залежить. Є можливість потрапезувати усім разом — добре, збираємося за столом. Немає такої змоги — хай кожен сам себе обслуговує. Адже холодильник повний. Хто коли хоче, той тоді і їсть.

Сам же Максим не знав, що йому більше подобається: коли всі троє Біланів чинно вечеряють за кухонним столом, чи коли кожен накладає собі на тарілку всього, чого бажає, та споживає, де і як бажає. І перший, і другий варіант мав свої плюси і мінуси. А головне — робив їжу чимось буденним, необов'язковим. Хочеш їсти — їж. Не хочеш — ходи голодний. Є насправді більш цікаві справи. Тут Максим усе ж таки був на маминому боці і не робив з їжі культу. Цього травневого вечора склалося так, що Білани сіли вечеряти гуртом. Був вихідний день. Причому не просто неділя, а день завершення дещо втомливої вервечки неодмінних травневих свят. Усі, хто хотів, відсвяткували все, що хотіли. Багато хто з татових ділових партнерів мотнув на ці дні за кордон відпочивати — все одно до пуття не працюватимуть. Через те Білан-старший нарешті виспався, нікуди не поспішав. Тож нічого не завадило татові, мамі й синові попити на кухні чаю зі спеченим вільною від поточних справ господинею пирогом із смородиновим варенням.

Зробивши добрячий ковток зеленого чаю з жасмином, тато взяв із купи газет, складених на підвіконні, верхню, недбало перегорнув її.

— Скільки разів просив, — промовив він незадоволено. — Не витягуйте з поштової скриньки цього безкоштовного мотлоху! Тут же нема чого читати, зате повна хата сміття.

— Макулатури, — поправила мама.

— Ну, макулатури, — погодився тато. — Раніше її хоч приймали на вагу і книжку хорошу давали. Тепер тільки скриньки засмічують… Сміттєпровід для чого придумали? Туди цей мотлох!

— Чому — мотлох? — Максим не міг пояснити раптової образи, але все одно таке зауваження його зачепило. — Люди стараються, друкують. Інші теж стараються — розносять. Невже там нічого справді корисного не можна знайти?

Тато глянув на сина поверх окулярів у тонкій елегантній оправі.

— Приємно, синку, що ти так поважаєш працю інших. Це значить, що люди з часом поважатимуть і твою. Але ось послухай, — тато пробіг очима по сторінці. — Продам папугу. Дуже здібний. Розмовляє. Ціна договірна. Номер телефону… Нам потрібен папуга?

— Може, комусь треба, — знизав плечима Максим.

— А ти, синку, глибше копай, — тато навіть склав газету. — В Україні папуги не водяться. Значить, їх треба везти сюди з-за кордону. Той, хто привіз його до Києва, без сумніву зробив це для власної втіхи. Навіть навчив його говорити…

— Напевне, слово "дурень", — уставила мама.

— Ага, — погодився тато. — Люди з малесеньким розумом учать папуг говорити саме це слово. Ну, ось, тепер жива іграшка хазяїнові набридла. Він продає її і, зауважте, не до зоопарку. І вже точно — не віддає до клубу любителів папуг, якщо такий у нас є. Знаєте, з таких оголошень можна скласти уявлення про тих, хто дихає з тобою одним повітрям. Причому, синку, дуже розчаруватися.

Максим ніколи б не подумав, що такі серйозні висновки його батько здатен зробити, прочитавши кілька звичайних оголошень у безбарвній дармовій газеті. Аж сам зацікавився, потягнув газетний листок до себе, розгорнув.

— Що ти про це скажеш, тату? Знайду собаку… І номер телефону, куди звертатися…

— І? — байдуже запитав Білан-старший.

— Нічого. Хтось пропонує свої послуги. Знайду, значить, вашу собаку. Я бачив на стіні сусіднього будинку оголошення: "Зник собака. Тому, хто знайде — винагорода".

— Правильно, — кивнув тато. — Хтось втрачає, хтось знаходить. А ще більше людей викидають такі газетки. Значить, марно всі працюють. Ефекту нема. Дякую!

Останнє він сказав мамі. Тоді підвівся і діловито запитав:

— А чому б, синку, нам не прогулятися? Погода — наче на замовлення, — і навіть промугикав: — Травень, травень, лагідний травень…

Прогулятися з татом? Чому б і ні!

Глава 2

Чемпіон і дівчачі сльози

Солоний піт заливав Денисові Черненку очі. Тут, на невеличкому стадіоні, неподалік від затишного о цій вечірній травневій порі скверу, він уже другий тиждень щовечора бігав. Незабаром, під кінець навчального року, буде традиційний забіг на сто метрів. І це, знав напевно Денис, співпаде з фінальними змаганнями на здобуття Золотого кубка.

Поки що вирватися у беззаперечні лідери Черненкові не вдавалося — усіх претендентів випереджав Толик Тумановський з паралельного класу. Нічого дивного. Він вирвався вперед, коли всі плавали наввипередки і стрибали з вишки. Толя єдиний, хто мав змогу регулярно ходити в басейн, тут міг дати фору кому завгодно. А раз плавець, значить, ноги треновані й дихалка не підводить. Тому на кросі першого травня показав ліпший результат. Золотий кубок цей Толик легко забирає.

Але Денис Черненко спокійно і впевнено рухався за ним. І мав цілком реальні шанси вийти якщо не на друге, то точно — на третє призове місце. А значить — хоч і не помахати переможно Золотим кубком, та все ж отримати приз переможця. Безкоштовний абонемент, який відкриє для нього на півроку двері одного з найкращих спортивних залів міста: про це можна не лише мріяти — за це варто боротися.

Тому хлопець намотував по асфальтованій біговій доріжці стадіону коло за колом. Кожного вечора збільшуючи навантаження і пробігаючи на одне коло більше. Дорослі чоловіки, мешканці довколишніх будинків, котрі час від часу виходили сюди розтрусити животи, не витримували темпу затятого семикласника. Це Денисові лестило.

Пробігши останнє на сьогодні коло, чемпіон, відсапуючись, сів на товсту, відполіровану до блиску сотнями сідниць металеву трубу, яка правила тут за спортивний снаряд. Відхекався, витер піт тильним боком долоні. Тоді задер білу футболку з емблемою київського "Динамо", обтер обличчя і волосся. Посидівши так кілька хвилин, Черненко підвівся і, кинувши прощальний погляд на хлопців, котрі без особливого ентузіазму копали на футбольному полі м'яча, неквапом рушив додому.

Заплакану дівчинку він побачив, щойно зайшов у сквер. Вона сиділа на краєчку найближчої до виходу лавки, опустивши голову. Її худенькі плечі здригалися. Дівчинка з виду була на кілька років молодшою за Дениса. Його молодші брат і сестра, двійнята Коля і Оля, були ще меншими за цю чимось ображену дівчинку. І плакали обоє частіше. Через те повз тих, хто ридма ридає, особливо молодших за себе, Черненко спокійно пройти не міг.

Сквер не був безлюдним. Інші лавки займали бабусі, мами з візочками і молодь із пляшками пива. До сліз малої усім було байдуже. Рішуче підійшовши до дівчинки, Денис присів біля неї, незграбно погладив по коротко стриженому волоссю.

— Е, мала… Ти чого? Скривдив хтось?

Дівчинка підвела на нього худеньке, заплакане личко.

— Собака, — тихо мовила крізь сльози.

— Що — собака? Покусав собака? Куди вкусив?

— Ні… Пропав… Забіг кудись і все…

— Давно? — діловито поцікавився Денис.

— Не знаю… Я вийшла з песиком гуляти… Я завжди ввечері з ним гуляю. Тітка каже, песик бігати повинен. Ось я і відчепила повідок. Потім гратися почала, я завжди граюся он там, на майданчику, — вона кивнула на дитячий майданчик, де з нагоди теплого вечора було повно дітей. — Ніколи нічого такого не було… Марту всі знають…

— Що за Марта?

— Собаку так звуть. Вона дівчинка. Пікінес… Завжди з нею всі граються. А тут вона кудись забігла. Я вже кричала, гукала, все кругом облазила… Тепер мені від тітки перепаде, — по щоках дівчинки знову покотилися величезні гіркі сльози.

— Від якої ще тітки?

— Тітка Клава… Мамина сестра… Я живу в неї, мама з татом за кордоном працюють. У них контракт, відмовитися не можна. А тітка Клава нікого не любить, тільки Марту свою… Я боюся додому йти…

Не знаючи, як зарадити, Денис знову погладив дівчинку по голові. Хотів витерти сльози своєю футболкою, та вчасно передумав: не дуже вона чиста, до того ж волога.

І раптом рвучко звівся на ноги. Ось хто допоможе!

Просто йому назустріч по алеї крокували Максим Білан і його батько.

Глава3

Дуже простий план

— Гей! — крикнув Черненко, привертаючи до себе увагу і махаючи приятелеві рукою.

Той махнув у відповідь, щось коротко сказав татові і підійшов до Дениса й дівчинки. З першого погляду збагнув — щось тут не те, щось погане коїться.

Черненко не чекав, поки Білан почне запитувати. Сам коротко все розповів, а тоді навіть не сказав чи запропонував — заявив вимогливо:

— Людині допомогти треба!

— Та звісно, — погодився Максим. — Тільки як ти це собі уявляєш? Зараз поділимо район на квадрати, зберемо народ і почнемо під кожен кущик заглядати?

Почувши таку безнадійну пропозицію, дівчинка тепер заплакала голосніше. На двох підлітків, які оточили малу, почали косо позирати бабусі з сусідніх лавок.

— Умієш ти втішити, — невдоволено буркнув Денис. — Сам бачиш — нема виходу.

— Усе через те, хлопче, що ти думати поки що не зовсім навчився, — повчальним тоном сказав Максим.

— Ну-ну, поговори!

— Так, давай ще зараз гризтися, — Черненко починав дратувати Білана. — Подумай сам: песик не міг кудись забігти. Мала, ти бігала додому? Не крутиться там ваша Марта біля під'їзду чи на сходах?

— Сто разів бігала, — схлипнула дівчинка. — Як на зло, тітки Клави теж удома нема, пішла кудись до приятельки, прийде пізно. Її песика у дворі всі знають. Якби Марта додому прибігла, мені б уже сказали.

— Так, — кивнув Максим.