ТАЄМНИЦЯ КОЗАЦЬКОГО СКАРБУ
Розділ 1
У якому наші герої тікають з усіх ніг
Данило ніколи не любив ловити рибу.
От не подобалося йому це заняття, та й усе. Куди краще м'яча ганяти. А тут закинеш, буває, вудку — і чекаєш, нудишся. Ще комарі гризуть, нема коли за поплавцем дивитися — ганяй комашню та чухайся.
І жаби замість риб гачок смикають. Витягнеш жабу, і самому смішно.
Зате Богдан цілу дорогу йому лише про рибу й торочив. Заодно про те, як він колись у одного свого приятеля на Десні раків ловив, один його за палець клешнями схопив, другий за хвіст першому вчепився. Слово за слово — витягнув Бодя тоді на одному пальці штук сім раків, здоровенних таких — кожен, наче кулак Василя Вірастюка.
Це він захотів на риболовлю. І довелося Данькові йти за компанію. Все ж таки Бодя в його бабці гостює. Отже — і його гість. А гостей розважати треба.
До річки йшли пішки. Містечко невелике, тихе. Пройтися ногами — саме задоволення. Великі будинки невдовзі змінилися маленькими. Одноповерхових було більше, і кожен двір потопав у буйній липневій зелені. Дихалося легко, машини куряви не здіймали. Поволі зник і асфальт, друзі ступали невимощеними вуличками. Вулички ці не були аж надто заплутані, та незнайома людина все одно могла б трошки поблукати.
Тільки Данило крокував упевнено — чудово знав дорогу, і річка відкрилася їм раптово, виблискуючи водною гладдю в променях сонця, яке хоч і сповільна, але все ж рухалося до заходу. Від води потягло приємною прохолодою, і друзі, не змовляючись, наддали ходи.
Вони саме підходили до річки. Богдан уже встиг розповісти історію про ще одного рака, тільки той уже був як два Вірастюкові кулаки. Данько хотів запитати, де це Бодя встиг побачити кулаки Василя Вірастюка, коли дорогу їм перегородив хлопчачий гурт. Побачивши того, хто виступив наперед, зрозумів Данило: що-що, а власні кулаки доведеться пускати в хід. Цього він дуже не любив, бо знав — поб'ють.
Хоча якби билися один на один, він би ще ризикнув. А тут їх шестеро. І попереду — Льонька Гайдамака, гроза всіх містечкових хлопців-риболовів. Знав Данило, що напевне Льончика тут зустріне. Тільки Богдана не попереджав про небезпеку. Немає смислу — в Боді Майстренка така вдача, що сам піде пригод шукати.
— Привіт, пацани, — промовив Гайдамака.
А п'ятеро хлопців за його спиною стали півколом, так, аби в разі чого швидко замкнути коло і взяти ворогів у кільце. Данило зрозумів їхню тактику, але не знав, що в таких випадках роблять. Зрозумів недругів і Богдан, а тому ступив на крок убік і зробив півкроку назад.
Аби в разі чого не дати колу замкнутися і взяти на себе того з напасників, хто стоїть ближче.
— І вам здрастуйте, — відповів Данило.
- Андрій Кокотюха — Гімназист і Чорна Рука
- Андрій Кокотюха — Клуб боягузів
- Андрій Кокотюха — Шукачі скарбів
- Ще 12 творів →
— По рибку? — миролюбно поцікавився Гайдамака.
— Ні, по рибку, — озвався Богдан.
— О! А я думав — по рибку! — виявляється, Льонька теж знав анекдот про зустріч двох глухих рибалок. — Нічого ви, люди, не наловите такими вудками.
— Чого це? — щиро здивувався Богдан.
— Показати тобі? Ось дай сюди…
Гайдамака підійшов ближче. Богдан простяг йому вудилище. Льонька перехопив вудку двома руками, а тоді — р-раз! — і переламав її об коліно.
Уламки кинув під ноги і переможно глянув на Богдана.
— Тепер ясно? Поламаними вудками тут ніхто нічого ще не зловив. Хочете ловити цілими — треба дозволу питати.
— У кого? — погрозливо запитав Богдан, і Данило побачив, що його друг розлютився.
— А хоч би й у мене. Тебе, — тицьнув він пальцем на Данька, — я, здається, десь тут бачив. Раз ти в наших краях буваєш, то правила маєш знати. А тебе, — палець перемістився на Богдана, — я ніколи не бачив.
— Я тебе теж, — несподівано для Данила усміхнувся Богдан. — Отже, кажеш, ти тут за головного?
— Аякже! Увесь цей берег наш, нашої банди, — і він кивнув на хлопців, що вишикувалися за його спиною.
Всі були одягнені або в спортивні штани, або в шорти. На ногах у кожного — кросівки або сандалети. Футболки на всіх однакові: темно-червоні.
— То ви — банда? — перепитав Богдан.
— А ти думав! — хвалькувато вигукнув Льонька. — Я — Гайдамака, мене тут усі знають. Хто хоче рибу ловити, спочатку в мене дозволу питає, а потім кожну першу зловлену віддає.
— Як це — кожну першу? — не зрозумів Богдан.
— Рахувати не вмієш? — реготнув Льонька. — Ось дивися: першу ти спіймав — моя. Друга — твоя. Далі знову перша іде, знов моя. І так далі.
— Це, виходить, кожна друга? — втрутився Данило.
— Дурний ти! — махнув на нього рукою Гайдамака. — А якщо ти такий рибалка чи тобі так пощастить, що ти лише одну рибину зловиш? Ми що, через тебе без своєї законної другої залишимося? Нє, хлоп'ята, перша — вона завжди перша! Бач, як класно придумано! Хто першої мені не віддає, той тут нічого не ловить. На перший раз вудки ламаємо, на другий раз — руки, ноги, і те-де, і те-пе. Ясно?
— Ще б не ясно, — зітхнув Богдан. — Серйозний ви народ, справжні хазяї. Ну, будемо знайомі. — І, зробивши крок до Гайдамаки, простяг руку.
Льонька, вдоволений собою по самі вінця, теж ступив йому назустріч, тицьнув руку.
А Богдан раптом стиснув ту руку міцно-міцно, присів, крутнувся, смикнув — і полетів Льонька Гайдамака через його плече на траву, тільки ноги в повітрі дригнули. Все, що спорту стосувалося, Бодя просто на льоту хапав. Показав шкільний фізкультурник колись своєму улюбленцеві кілька прийомів, от і знадобилося.
Богдан Майстренко був не тільки сильний та спритний, а ще й зовсім не дурний. Коли ватажок гепнувся на землю, Богдан розвернувся, крикнув Данилові: "Тікаймо!" — і рвонув так, аж курява знялася.
Сили свої він правильно оцінив: проти такої ватаги один у полі не воїн, адже друга свого за повноцінного бійця він не вважав. Хоч сильно поважав за розум та кмітливість. Але кожному — своє. Через те, тікаючи, Богдан не так себе рятував, як Данька. Поб'ють же обох, їх шестеро, по троє на кожного. Краще вже сьогодні чкурнути. Для війни сили нерівні. За поламану вудку він уже помстився, а далі видно буде.
Свою вудку Данило так само в бік кинув на бігу. Не шкода її, тут аби втекти. Нічогенько так собі перший день у бабусі в гостях починається!.. На бігу озирнувся — усі шестеро мчали за ними, і переможений та лютий Льонька Гайдамака — попереду. Доженуть — ой буде, краще про це не думати.
А догнати можуть: відстань між мисливцями і дичиною скорочувалася.
Розділ 2
У якому ми дізнаємося, як приборкати страуса
Втікачі, не змовляючись, розуміли — ривок потрібен.
Добігти до будинків, а там заплутати вуличками чи в чийсь двір заскочити. Ризик є, зате порятуються. Бо пощади від розлюченого ватажка чекати не варто.
Богдан біг трохи попереду Данила, і першим зрозумів — можна скоротити шлях, якщо не оббігати кущі, які ростуть на дорозі, а проламатися просто через них. Ворогів це трошки затримає, а втікачам удасться виграти кілька секунд для так потрібного їм рятівного ривка.
— Вперед! — крикнув Бодя другові і перший скочив у зарості.
Не встиг оговтатись, як відразу отримав чимось міцним по голові.
Сахнувся назад — це врятувало від другого удару. Зате на нього налетів Данило, що саме шугнув у кущі. Обоє не втрималися на ногах, впали на землю. І побачили у себе над головами диво: просто з кущів стриміла тонка гнучка шия, на кінці якої прилаштувалася маленька пласка голова з міцним дзьобом. Дзьоб розкрився — і дивовижний птах люто зашипів. Так шиплять злобні індики, побачивши червоне. Але на жодному з хлопців червоного не було. Та й у кущах сидів не індик.
Шия загрозливо гойднулася. Створіння спробувало дістати когось із хлопців своїм дзьобом ще раз. Данило з Богданом, не думаючи про наслідки, швиденько порачкували з кущів. Причому Данько рухався правильно, головою вперед. А Бодя сунув задом, для чогось чмокаючи на напасника губами.
Вибралися обоє під загальний регіт. За кілька кроків від рятівних кущів вже вишикувалася уся Льончина ватага. Побачивши, як спочатку висунулася розпатлана голова одного, а потім — обтягнутий шортами зад іншого супротивника, хто завгодно міг би зареготати. Але не довго — ватага раптом дружно замовкла, а тоді перелякано закричала.
Бо просто на них із кущів, погрозливо вигнувши довгу шию, вийшов справжнісінький страус!
Птах знову погрозливо потягся дзьобом і мало не дістав ззаду Данила. Той скочив на ноги і погнав назад до берега. Та так дременув, що Богдан тепер ледь устигав за ним. Проте вони обидва не змогли б тепер наздогнати Льончину ватагу, адже гроза місцевої річки не біг — летів. Данило міг поклястися, що ноги ватажка ледь торкалися землі. Решта хлопців намагалися від нього не відставати.
Страус біг позаду і наздоганяв. Його сильні ноги робили величезні стрибки. Можна тільки уявити собі силу удару кожної з них. Ніхто з утікачів не хотів відчути їх на собі.
— У різні боки тікайте! — закричав на бігу Данило.
Та його не слухали. Льонька раптом круто завернув до річки і за мить уже стояв у воді по пояс. Як був — у кедах, штанях та футболці. За ним той же маневр повторили інші. Останніми в річку забігли Данило з Богданом. Бодя навіть стрибнув і проплив подалі. Страус зупинився біля краю води, знову погрозливо вигнув шию, а тоді почав поважно походжати вздовж берега туди-сюди.
— Він води боїться, — пояснив захеканий Льонька.
— То ви його знаєте? — перепитав Данило.
— Ага. Він місцевий. Футболом кличуть.
— Як-як? — здивовано перепитав Данько.
— Футболом. Не Дружком же його називати. І точно вже не Ціпою. Скажи йому "ціп-ціп", спробуй — відразу клювати почне.
Страус на прізвисько Футбол далі походжав берегом. Почувши ненависне "ціп-ціп", зупинився, повернувся до хлопців у воді, войовничо підстрибнув і знову зачалапав туди-сюди.
— Бач, поки когось не копне — не заспокоїться, — озвався один із ватаги.
— А якщо ми всі разом вискочимо — і в різні боки? — повторив Данило свою ідею. — Не побіжить же він за всіма разом.
— Точно, — погодився Льонька. — За кимось одним. І цим бідолашком може стати будь-хто. Я, ти, друг твій. Все одно радості мало.
"Це правда, — подумав Данько. — А що, як цей Футбол захоче мені забити гола?"
Богдан стояв по шию в воді і чухав забиту маківку. Вдруге мати справу з цим дзьобом у нього бажання не було. Проте й сидіти в річці до ночі не дуже хотілося.
Льонька тим часом поводився досить дивно.