Обов'язкова посмішка та слово hallo — "привіт". Слово, як і деякі інші слова, запозичене з англійської, але вимовляється за правилами німецької граматики — хальо. Їде людина велосипедом — хальо. Трактором — хальо. Їде машиною — махне рукою за склом. Щоправда, водії, які просто проїжджають через село, не мають такого звичаю — рукою махати. Він же не в цьому селі мешкає, просто занесло проїздом. У маленьких містечках з тобою також можуть привітатись. Але мають право й не вітатись. А в більших містах такого звичаю вже немає.
Але особливу повагу в нас викликали водії.
Так сталося, що у Віфельсдорфі, куди нас із дружиною перевезли з табору для біженців у Регенсбурзі, ми на третій день залишились без продуктів. У селі магазину немає, отже, треба шукати, як дістатися Швандорфа. Цікава річ: магазину немає, але є кірха, до якої у вихідні з'їжджаються з навколишніх сіл на богослужіння. У притулку, куди нас поселили, чудовий вай-фай, кращій, ніж був у нас вдома (ось вам і село!), і знайти потрібну інформацію в інтернеті — нема питань. До Швандорфа сім кілометрів пішки. Можна й сходити, але... далеко. Проте за два кілометри, у сусідньому Клардорфі, знаходимо зупинку автобуса з Регенсбурга на Швандорф. Два — не сім. Лише прогулянка на своє задоволення. Але на ранок повалив сніг і задув вітер. А чому б ні? Квітень на календарі. По-весняному зелені поля вкрило снігом. Гарне видовище! Що ж, милуватимемося по дорозі.
Пройшли близько кілометра. Нормально. І до зупинки вже недалеко.
Машин на трасі небагато. Водії рукою не махають, але з подивом дивляться на двох ненормальних, що йдуть узбіччям під снігопадом. Але йти легко. Навіть робимо кілька фотознімків. Чудово! А от і міст через річку Наб ("а" у слові вимовляється довго), від якого до зупинки якихось триста метрів. І раптом поруч із нами зупиняється попутна легкова машина. Жінка за кермом відчиняє дверцята й запрошувально махає рукою — сідайте! Намагаємось пояснити, що все нормально, що ми вже майже прийшли, але вона наполеглива. Дуже наполеглива! І ми сідаємо. Куди? До Швандорфа. По харчі. Будь-який магазин — "Лідл", "Нетто". Наш словниковий запас замалий, але назви великих супермаркетів ми знаємо, як і кожен німець. І за п'ять хвилин ми вже в Швандорфі. І нас підвозять до "Нетто". Ми просимо взяти гроші. Найн. Найн. Найн!
Назад, вже навантажені сумками з продуктами, доїжджаємо до Клардорфа автобусом. І знову на мосту через Наб зупиняється машина. Цього разу зустрічна. Знову жінка за кермом, але старшого віку. І як ми не відмовляємося — зрозуміло, що їй не по дорозі. Водійка робить розворот на дорожньому кільці й привозить нас до притулку.
Цікава річ, якщо вдуматись.
Виходить, вся округа знає, що у притулку при церкві мешкають українські біженці.
Ну а де церква, вони всі знають з дитинства.
Пізніше ми з'ясували, що є автобуси на Швандорф, що йдуть через Віфельсдорф. Ніхто не розповів нам про це раніше. Стоїмо на зупинці, вивчаємо розклад руху. Повз йде літня німкеня. Вітається й каже, що якщо нам потрібно до Швандорфа, вона може відвезти.
Інший випадок. Вже в Танштайні. Стоїмо на зупинці й чекаємо на замовлене таксі —
BAXI. І знову зупиняється легкова машина. За кермом знову жінка, пропонує підвезти. Запитуємо: "BAXI?" — "Найн". — "Дякуємо! Але, вибачте, ми чекаємо на BAXI".
До речі про BAXI. Це місцевий районний винахід. Нерентабельно ганяти через маленькі села маршрутні автобуси — найчастіше вони йдуть майже порожніми. Але й залишити маленькі села зовсім без транспортного сполучення теж неправильно. Ось і вигадали свій варіант таксі — BAXI. Місячний проїзний квиток поширюється й на BAXI. На кожній автобусній зупинці є табличка з номером телефону для виклику через диспетчерську службу. Викликай і чекай, в обумовлений час за тобою приїдуть. Машини BAXI легкові та різноманітні: деякі мають позначення таксі, інші — ні. Тому й треба кожного разу уточнювати: ви BAXI?.. Але й замовити BAXI, а потім не вийти на зупинку — це скандал.
І повага до правил дорожнього руху в німецьких водіїв вища, ніж в Україні.
Йде, скажімо, автобус маршрутом, а попереду велосипедист. Але обігнати велосипедиста впритул не можна, повинен бути проміжок не менше метра. А назустріч постійно рухається транспорт. І автобус плестиметься зі швидкістю велосипедиста, поки не з'явиться вікно, достатнє для обгону.
У перші дні перебування в Танштайні нам знадобилося кілька разів з'їздити до Швандорфа, щоб особисто пройти необхідні процедури легалізації в Німеччині. І тричі нас возив не хто інший, а сам другий бургомістр Танштайна. І щоразу ми почувалися ніяково — ну навіщо людині цей додатковий клопіт, який аж ніяк не входить до його службових обов'язків? Але одного разу він трохи змінив маршрут, зупинився й звернув нашу увагу на капелу на краю лісу. Виявилося, він хоче її нам показати. Чи стала б це робити людина, для якої такі поїздки — тягар? На роздоріжжі ми звернули з головної дороги й під'їхали до самої капели. А від капели віцебургомістр повіз нас далі лісом. Свого роду Хресним шляхом з релігійною атрибутикою вздовж дороги.
Ця лісова капела Святої Марії — тутешня пам'ятка та місце для паломництва. Сюди приходять та приїжджають просити у Богородиці допомоги та заступництва. Моляться, ставлять свічки, опускаючи монети до спеціальної скриньки (ми теж опустили). Навіть у спеку в капелі прохолодно й затишно. І хтось за нею доглядає: усюди чистота, свічки горять, а про вандалізм, схоже, німці й гадки не мають. У них навіть собаки дисципліновані: не рвуться з повідця й на перехожих не гавкають, коли їх виводять на прогулянку. І всюди, навіть у селах, "собачі вбиральні" — металеві ящики з поліетиленовими пакетами для собачих екскрементів. Щоправда, на жаль, поруч із лавками на оглядових майданчиках недопалки валяються... Ну... не подбали там про урни.
А ще особливістю капели є скульптура Мадонни, вирізана з чорного каменю.
І Мадонна, і немовля-Ісус у неї на руках — чорні.
І за кілька днів нам захотілося самостійно сходити до капели — благо до неї від Танштайна всього півтора кілометра.
Був чудовий ранок. Саме для прогулянки. Теплий, але не спекотний. Яскраво світило сонце. Навколо простиралися чудові ландшафти. Гірське повітря було, як завжди, надзвичайно чисте і свіже. Не поспішаючи пройшли "Хресним шляхом", вдивляючись у зображення та читаючи написи. Але коли прийшли до капели, природа вирішила нагадати, що ми все-таки в горах: раптово згустилися хмари й пішов дощ, що перетворився на зливу з градом, який вмить засипав усе довкола. І нам залишилося тільки сидіти всередині й чекати, коли все це закінчиться. Крім нас із дружиною в капелі виявилася лише одна людина. Чоловік, що приїхав автівкою. Він то вставав з лави й визирав назовні — як там дощ, не закінчується? — то повертався назад. А потім, пом'явшись, підійшов до нас. "У вас хоча б парасолька є?" На щастя, я знаю, як німецькою "парасолька". "Ні". — "Давайте вас підвезу". — "Але нам до Танштайна". — "А я в Кульці мешкаю. Але це лише два кілометри зайвих".
Коли ми в'їхали на вуличку Даутерсдорфа, з шиферного даху з шумом зірвався товстий пласт градин. І водій багатозначно показав на нього рукою — дивіться, мовляв, за якої погоди ви надумали вийти на прогулянку.
І коли ви чуєте "світ не без добрих людей", прийміть до відома, що це загальнолюдська
риса.
У росіян — вона є?
І з перших днів у Танштайні ми весь час стикаємося з людьми, яких інакше як наймилішими й назвати не можна.
Манфред — доглядач будівлі, відданої українським біженцям під гуртожиток, тобто хаусмайстер. Порожній двоповерховий будинок у чудовому стані — і нас, привезених сюди першими, лише троє. Ми з дружиною та випадкова сусідка з Віфельсдорфа. І Манфред, що приходить вранці. Жодна з кімнат не замкнена. Є ще кухні при загальному холі й спільній їдальні. І Манфред показує: беріть все, що вам потрібно, не питаючи. Першого ж ранку він вразив мене: я привітався з ним німецькою, а він зі мною українською: "Добрий ранок". І розплився в усмішці. Мабуть, зранку в гугл-перекладач заглянув...
На наших очах до будівлі завозили ліжка, холодильники, додаткові електроплити. І Манфред, немолодий уже чоловік, пенсіонер, якого влада залучила доглядати будівлю, сам розтягував усе це добро по кімнатах. Побачивши, як він самотужки тягне холодильник — невеликий, але холодильник, — я кинувся йому допомагати. "Цузамен" (разом) — і ми разом підіймали черговий холодильник і заносили до ліфта.
А Манфред, у свою чергу, провів "інструктаж": як сортувати сміття.
У німців до цього трепетне ставлення, не як у нас — все в один контейнер без розбору.
Тут нічого не повинно пропадати даремно, навіть сміття. Все, що може піти на вторинну переробку, переробляється. Окремий контейнер для паперу й картону. Інший — для пляшок. І знову — з розбором: безбарвне прозоре скло — окремо, зелене — в інший відсік, коричневе — в третій. Пластик — із пластиком, метал — із металом. І так далі. В інтернеті та в спеціальних "сміттєвих" журналах є навіть найдокладніші інструкції — читайте! А за здачу пластикових пляшок і металевих банок з-під пива навіть гроші дають! Смішна картинка: покупець, перш ніж увійти до магазину, з найсерйознішим виглядом принесені пляшки згодовує автомату при вході. Той із схвальним бурчанням їх заковтує, а в кінці видає чек, який зараховується на касі при розрахунку за покупку. І на пляшках з напоями виробник обов'язково вказує, що вони виготовлені з поліетилену вторинної переробки. Дивись, покупець, — недарма пляшки автомату згодовував.
Пізніше Манфред із гордістю показав мені, що налагодив телевізор у загальному холі. Хол, до речі, має всі ознаки будинку для людей похилого віку: благочестиві написи на стінах, коробки з іграми, що розвивають мислення — у цьому випадку протистоять старечій деменції. І показав, як працюють супутникові канали. У відповідь на запитання, чи є український канал, розвів руками. І пішов у своїх справах. Ну, я поцокав перемикачем — більше з ввічливості: нехай бачить людина, що її зусилля оцінили.
Українських каналів не знайшов і залишив перший-ліпший.
Манфред зайшов і з цікавістю глянув на екран — український?
Вольфганг.