Зустрічаю я Новий рік у складі міського активу, і бачу, що військовий комісар когось мені нагадує. Придивилася, а то ж мій Яків! Підполковник. Такий мужній, широкоплечий, стриманий… Пройшов усю війну від Бєльців через Сталінград до Праги. Орденів не перелічити! Двічі поранений… і не одружений! Каже, що я одна-єдина, яку він кохав і кохає. Перш за усе я призналася, що у мене ніколи не буде дітей, але він заспокоїв: діти йому байдужі, потрібна лише я. Коротше, простив він мені дівочі примхи, і на ранок я вже перебралася до нього.
— Скажи, Якове, а як ваш старший брат Севастян Пантелеймонович? – запитала Степаня.
— Сєва загинув у сорок третьому під Харковом.
— Царство йому Небесне! Добра була людина. У сорок першому він нас врятував у Дніпропетровську. Аби не він, навряд чи ми сиділи б з вами зараз за цим столом, – повідала теща.
— А що з Чепурним? – запитала Феня.
— Цить, хвойдо! Воно тобі треба згадувати того волоцюгу? Забулася, як він тебе звів, а потім перекинувся на сестру? – роздратувалася Степаня.
— Ой, мамо! Знову ви за рибу гроші. Ви ж з бабою Колодачихою заглядали в мене і переконалися, що я ціла! – проспівала Фаїна.
— Ой, діти, я так рада, так рада! Але, чуєш, Якове, ти ж Ганьку пильнуй, бо це – чорт в юбці. Тільки-но що не так, – за ремінь, та по сраці, по сраці! Бо чує моє материнське серце: той Чепурний все ще нишпорить десь навколо!
Колись, до війни, Яків поряд з Ганею виглядав досить сумно: вона вродлива, витончена, а він – якійсь довгоносик у кітелі. Але зараз усе перевернулося: Яків постав перед людьми билинним красенем-богатирем.
— А що, Якове Пантелеймоновичу, ви особисто багато німців вбили? – запитала Феня.
— Та прийшлося трохи. Підбив з гармати чотири танки. Рахуй, під бронею згоріло по чотири члена екіпажу. Трьох фашистів застрелив в рукопашному бою з пістолета. А вже гусеницями почавив… Одного офіцера, під моїм командуванням розідрали навпіл.
— Як це?
— А отак. Підбили ми "тигра", і вискочив з нього полковник з планшетом. Відповідно наказу ми мусили б доставити його в штаб на допит, але при обшуку у нього виявилась фляжка шнапсу, і бійці не стримались. Нахилили дві берізки одна до одної, прип'яли босоніж до верхівок та й відпустили одночасно за моєю командою. Пружні дерева випросталися і розшарпали гада вздовж навпіл, як оцю рибинку, – розповідач підхопив з блюдечка невеличку скумбрію, показово роздер її від хвосту до зябер і відправив до роту.
— Навіщо ж ви, Якове Пантелеймоновичу, повсякчас переповідаєте саме цей огидний епізод? Розповіли б краще, як рятували Прагу! Або щось про нашу милу Україну, – зауважила Ганя.
— Розумієш, люба, клятий німець завше, щойно засну, повертає мене у той березняк, і я знов, і знов бачу його розмотані кишки, що звисають поміж листя.
— Оце їдемо з Яковом до Рязані, – Ганя перевела розмову на інше: – запросили мене до обласної лікарні головним ендокринологом. Тут з дисертацією у мене не склалося. Відправила я, наївна, усі результати своїх досліджень гамузом науковому керівнику до Харкова, а через деякий час читаю у "Медичному Бюлетені" статтю з усіма моїми викладками, але за його підписом. Так і змарнувалися мої зусилля. Але не втрачаю надії, що на новій посаді отримаю кращі можливості. Правда ж Якове Пантелеймоновичу!
— Авжеж! Ти у мене – розумниця.
Минуло чимало років, Гнатів син Павло виріс, потрапив на військову службу і, повертаючись з короткочасної відпустки до Мурманська, завітав до Рязані, щоб побачитись з сестрою Ганною, яка у дитинстві подарувала йому дивовижні ковзани. Вона мешкала поряд з вокзалом, і він легко знайшов її двокімнатну квартиру. Двері відчинив особисто Яків Пантелеймонович.
— Що це з вами? — здивувався Павка.
— Нічого особливого: послизнувся у ванні і наштовхнувся на кран, — відповів Яків, прикриваючи рушником око.
— То я йому вночі засвітила, — пошепки призналась Ганя на кухні, пригощаючи брата супом, – здумав узяти мене силою! А я школяркою билася з хлопцями нарівні. Бач, який у мене кулачок, – залізний.
— Насправді ти вродлива і добра.
— У мене така робота! Працюю завідувачкою відділенням в обласній лікарні. Хворих – невпрогорт, а я ще пишу дисертацію і читаю лекції. Студенти, ординатори слухаються мене беззаперечно; чоловіки наввипередки відчиняють переді мною двері, підсовують стільці і подають пальто. Вступила в партію і відразу отримала доручення: веду гурток партполітпросвіти. І у місті мене шанують: нагороджують грамотами, на зборах садять до президії. Втомлююся за день так, що вночі вже нічого не хочеться, а він лізе й лізе. Я тобі признаюсь як брату: сплю з Яковом, а думаю про Петра.
— А як Лесик:
— З Лесиком біда. Згубили дівки Лесика. Захопився він бальними танцями, і утворився навколо нього дівчачий хоровод. Через одну з них перестріли його погані хлопці та побили до інвалідності. Найгірше: відтоптали пальці на правій руці, – прощавай акордеон! Від армії я його вберегла: комісія виявила гастрит, коліт і панкреатит на вибір. Влаштувала до радіоінституту: нехай стане інженером. На день народження подарувала "Запорожця".
На обід до Гані зібралася вся рідня. Лесик показав гостеві колоду дівочих фотокарток.
— Поглянь на цю білявку. Це Віра. Бач, яка фігурка? Тітонька мене до неї сватає, обіцяє однокімнатну квартиру.
— Ти ж покатай Павлика, покажи йому Рязань, — вставила слово Феня.
— Завтра, – пообіцяв Лесик і вивернув чергову чарку прямо в шлунок.
— Я оце все розгадую, хто ж насправді моя мама? Всі кажуть, що Феня, а я відчуваю – Аня. Тобі ніхто нічого не розповідав? – запитав Лесик Павла, коли вони вдвох вийшли покурити.
— Ні. Яка тобі різниця? Нехай обидві піклуються…
— Але ж народила якась одна?
— А люблять однаково?
— Здається, тітонька дужче. Вона усе мені купує: квартира, машина. Будь-що вирішує, від армії захистила, до інституту влаштувала. Але мені якось не зручно: в усіх одна мама, а у мене якась плутанина.
Павка заглибився у розмову з Яковом Пантелеймоновичем про танки. Похвалився п'ятдесят четвірками і описав плаваючий ПТ–76, яких у ту війну ще не існувало. Яків же пригадав свою вертку тридцять четвірку і розіп'ятого поміж березами німецького полковника, який йому відтоді сниться. А невдовзі славний танкіст і суворий військовий комісар Нетреба помер. Це сталося на День Радянської Армії: з вечора самовіддано відзначив свято у колі фронтовиків, а вранці Ганя виявила його на диванчику вже синім. Поховали полковника з усіма почестями: з військовим оркестром, з орденами і медалями на подушечках і салютом на цвинтарі.
Залишившись сама, Ганна Макарівна з головою занурилась роботу. До неї в Рязань з'їжджалися хворі на діабет і щитовидку з усієї округи, аж до Уралу, і вони назавжди залишалися вдячними за відновлене здоров'я, писали добрі листи і не скупилися на подарунки. А вона, щаслива, пам'ятала кожну вилікувану нею людину і при нагоді детально консультувала всіх бажаючих стосовно здорового способу життя і певної профілактики небажаних симптомів. До її появи у Рязані жодна районна лікарня області (до речі, і сусідніх областей), не мала у штаті дипломованого ендокринолога, тож вона, працюючи викладачем в інституті, підготувала кілька десятків кваліфікованих докторів. Постійно тримала їх у полі зору, організовувала регулярні курси підвищення кваліфікації і особисто консультувала на робочих місцях.
Багато часу і сил уходило на науку. Захистила дисертацію за темою "Функція кори надниркових залоз у хворих на цукровий діабет".
Завідувачка відділенням обласної лікарні; доцент медичного інституту; вродлива, у міру причепурена, елегантно вбрана і завжди привітна, Ганна Макарівна слугувала взірцем врівноваженості й успішності. Студенти слухали її, затамувавши подих; хворі ходили по відділенню навшпиньки, а начальство не утримувалось, щоб при нагоді не зазирнути їй під завжди накрохмалений і в міру розстебнутий комірець.
Але була одна шпичка, що болісно колола жіноче серце: її перше і пропаще кохання. Направду Петро Чепурний ніколи не полишав її у спокої; писав, що все їй простив; вибачався за свою вайлуватість і набивався на зустріч. "Я йому що: сільська школярка, що колись вистрибувала на одній нозі під мандоліну?" – відганяла унадливі думки Ганя. Тим не менш, щойно їй підвернулося відрядження до Києва на всесоюзний семінар ендокринологів, вона з трепетним серцем рвонула в Україну.
І вони зустрілися. Пообідали гострим м'ясом у ресторані "Кавказька кухня" і порхнули на таксі до Кіблича, де тиждень любилися у свекрушиній хаті. Опісля, в поїзді на Москву, Ганя так освітила ці дні у особистому записнику: "Сьогодні, на день Маковія, я до Петра прийшла. Я наче макова квітка цвіла. Я свого судженого так довго ждала… Жила… А хоч чому-небудь раділа? Хоч когось любила? Ні, нікого. Жила з нелюбом і лише грала якусь надуману роль на життєвій сцені…"
Коханка поїхала, а Петро після тих гостин наче сказився. Писав щодня, а інколи й двічі на день. Щовечора ходив на пошту, замовляв міжміські перемови і, очікуючи з'єднання, встигав ще відправити одну-дві телеграми. Листи писав, не очікуючи відповіді; знов і знов освідчувався у коханні, вибачався за старе й уговтував кидати ту Рязань і перебиратися до нього в Гайсин. Як він тільки її не оспівував! І Анічка, і синьоока Лілея, і Анюта, Анікуша, і Милочка-Вередулька, і моя маленька Киценька, і Лисичка, і кохана моя рідненька Лисунька, і Анюша, і добра-весела-смутна-смілива Лисичка-Хлопчик, і просто Нюся. Підписувався також не без видумки: твій Коник; Коник волохатий; Валетик з хвостиком; твій Барбосик, твій Кнурик.
"Яким би я був щасливим, аби повсякчас відчував собою ти твоє бархатне тіло... Віриш: оце, потонув би в ньому на смерть! Хочу тебе і вночі, і вдень: мням, мням, мням! Ой, хочу! Ай, хочу! Ай, ай! Ой, ой! Ай, ой, ай", – причитав він у кожному листі.
А вона не квапилась. Узяла паузу, розмірковувала: "Теж мені Коник-Кнурик об'явився! Що вона загубила у тому Гайсині? Ненависну свекруху тішити? Хіба не краще жити вільною, не догоджаючи вередливій тварині, що зветься чоловіком! Хіба для неї – кандидатки наук, доцента, лікарки з Великої букви знайдеться достойна робота у тій закутні? І як це вона кине своїх студентів? На кого залишить хронічних хворих? Ось і Лесик перейшов на четвертий курс.