Тим не менш, комсомолку насторожила одна деталь: "Як він врятувався? Адже їй казали, що комуністів і офіцерів гітлерівці страчували без розбору… А може він їм прислужував? Ще до війни володів німецькою… Ні, такого не може бути, бо наші ж довірили йому воювати після полону!" – відганяла вона дурну думку.
— Між іншим, мама зберегла армійську довідку, що ти – моя дружина, – закінчив сповідь Петро Васильович.
— Ура! – звеселилися подружки.
— Отже, маю дві однакові довідки: інша від Якова Нетреби. Раніше такі папірці армія роздавала наліво і направо, а знедавна стала обов'язковою реєстрація у ЗАГС-і, – твердо зауважила Ганя.
Дівки завели патефон і по черзі запрошували кавалера. Серед платівок знайшлася популярна полька – саме та, яку молодий учитель грав на мандоліні у бабиній хаті. Ганя підхопилася, і пара вдарила до поту. Потім кружляли у вальсі "Осінній сон", і пригорталися в Аргентинському танго. Солодке передчуття не обмануло майора: ночувати він залишився у гуртожитку. Дівчатка, прихопивши по жменьці цукерок, розійшлися по сусідах, і закохані, зоставшись наодинці, не змарнували час: завузькі в гуртожитках ліжка.
Нарешті Петро і Ганна допалися до омріяного щастя. Всі непорозуміння залишилося позаду. Студентське столичне життя вирувало, а їм, за коханням, і до музею сходити було ніколи. Їхні гуртожитки знаходились у різних кінцях Києва, і вони щовечора вигадували, як зійтися. На вході до жіночого гуртожитку чатувала неприступна жіноча варта, і Петро Васильович проникав до нього крізь кімнату на першому поверсі, де мешкали доброчинні першокурсниці. З його появою співмешканки розходились по інших кімнатах, залишаючи коханців наодинці. На другий поверх чоловічого гуртожитку Ганю підіймали пожежним шлангом, і у неї виникали інші незручності. Хлопці виходили з кімнати, надавали час молодим умоститися в ліжку, але переконавшись, що світло згасло поверталися. Через це Ганя була змушена повсякчас себе стримувати. Вранці ж їй приходилось підводитись вдосвіта, щоб встигнути до туалету раніше жартівливої паруботи. Три роки вона мирилася з цими досадними дрібницями, але на останньому курсі, упіймавши слушний момент, запитала чоловіка: чи не настав час їм найняти квартиру? Але відповіді не почула.
— Чому ви мовчите, Петре Васильовичу?
— Я, люба, ось про що думаю: чому ти не вагітнієш? Скільки товчемо воду в ступі, а де результат?
Ганя зашарілась: вона й сама не раз над тим замислювалася. Не
зволікаючи, подружжя сходило на консультацію до видатного лікаря, професора. Обстеживши жінку, він нічого їй не сказав, натомість, запросивши до кабінету чоловіка, завалував, неначе навкруг нього одні глухі:
— А у неї ніколи не буде дітей!
— Як це без дітей? Я не хочу без дітей! — насупився Петро, вийшовши на вулицю..
— І що ви пропонуєте, Петре Васильовичу?
— Може, професор помилився? Спробуємо подвоїти зусилля.
— Ага. Двічі на день. Може, врешті-решт, наймемо квартиру?
Тут вже замислився Петро Васильович: "З одного боку жінка права: діти робляться в тиші. З іншого боку, якщо зійдемося і житимемо разом, наші взаємини набудуть офіційного статусу, і що я робитиму, якщо її безплідність підтвердиться остаточно? Партійному розлучитися не просто, і що тоді? Взагалі залишуся без дітей?"
— З квартирою поки що зачекаємо… – промимрив він.
Життя продовжилось, начебто тієї розмови й не було, і невдовзі Ганя завагітніла. Вона заспокоїлася, піднеслась духом і стала готуватися до родів. Усе сходилось: закінчить інститут, працевлаштується в Києві, як їй вже пообіцяли, і спокійно народить дитину. Вознісся до небес і Петро. Він відновив упадання, розшукав гідну квартиру і записався в чергу на реєстрацію шлюбу. Але стався викидень, і все пішло шкереберть. Квартиру він не найняв, а зустрічався з дружиною лише, як йому приспічить: прийшов, розслабився і пішов.
"Точно розлюбив! Якби кохав, то не стояв би як витязь на перепутті… Звик до моєї слабкості: покористується, покористується і йди гуляй. По війні чоловіки в дефіциті… До речі: як це він – офіцер і комуніст – вижив у полоні? Щось у Кібличі подейкували, начебто він в таборі прислужував німцям…" – розгадувала збентежена Ганна.
Шукаючи вихід, вона згадала про Лесика, який жив у сестри. Фаїна поступила до кредитно-економічного інституту в Одесі і не раз жалілася, що їй важко поєднувати навчання з материнством. Ганя й подумала: може забрати малого до себе? Чим не дитина?
— Любий, як ти дивишся забрати Лесика? Йому лише шість, і він напевне звикне до нас як до рідних.
— Ще байстрюка мені не вистачало!
Щоб залишитися в Києві, достатньо було пред'явити деканату шлюбну відмітку у паспорті. Окрилена, Ганя кинулася до чоловіка.
— Коханий, мене вже точно залишають у Києві; єдина умова – штамп. Мерщій розпишемось, і я – киянка!
Петро Васильович зиркнув уверх, перехнябився вбік, поколупався в носі, закашлявся і пробурмотів:
— Пробач, люба, але я ще хочу пожити вільним студентом.
Ганя відчула себе так, неначе це батько замахнувся на неї ременем; очі осліпли, охляли ноги. Зібралася з силами, глибоко вдихнула, та й сказонула просто в карі очі: "Ну, що ж, Петрику, якщо вже оце так ти мене любиш, то маршуй геть з моїх очей дрібним кроком!" Розвернулася і пішла. Вслід почула: "Йди, йди. Кому ти така потрібна! Хто на тебе спокуситься на бездітну!" Повернулася до деканату і попросила направлення до Західної України: туди, куди ніхто не хотів їхати. Вирішила: якщо вже не судилися їй діти, то присвятить себе лікуванню і науці.
Десь років за п'ять після тої бесіди з міста Станіслава до Конотопу, в
гості до дядька Гната завітала чарівна племінниця Ганя. Приїхала не з пустими руками, привезла дітям Наташі і Павлику книжки "Як гартувалася сталь" і "Вулиця молодшого сина", кульок мандаринів, цукерки з ведмедями на обгортках і блискучі ковзани з завитими догори носками – снігурки. Дивовижна сестра відразу сподобалася дітлахам. Вродлива, щира, весела ще й з неповторно гарною мовою!
— Чудові у вас діти, дядьку Гнате. Ось і я забрала Лесика до себе: все одно Фені не до нього. Такий вже добрий і талановитий хлопчик! Грає на баяні. Збираюсь віддати його до музичної школи.
Діти накинулися на книжки, а Дорослі розсілися навколо самовару пити чай з глибоких блюдечок.
— А як у тебе з наукою? — поцікавився Гнат Платонович.
— Наразі працюю головним лікарем районної лікарні. Брала участь в експедиції, що досліджувала випадки епідеміологічного зобу в Західній Україні. Чотири роки спостерігала за п'ятьма тисячами школярів у Станіславській області і зібрала вичерпний матеріал. Ось-ось засяду до написання дисертації… Оце їду до Харкова, до наукового керівника, професора, за консультацією… Взагалі ж моя кар'єра розпочалося з приїзду до Станіслава, де мені в облздраві вручили направлення до Ворохти. Виходжу я з кабінету, а сивий лікар, що очікував перед дверима, питає: "Ну, і куди тебе, дівчинко, посилають"?
— "У Ворохту", – кажу я.
— "Хай Бог тебе милує! Донечко, негайно повернись і віддай їм те направлення. Ворохта знаходиться чорті де, у горах. Туди дістаються лише на возі, бо літаки бандерівці розстрілюють прямо на летовищі. З тих лікарок, кого туди щороку направляли, жодна в живих не залишилась". Послухалась я дідуся, повернулася до завідувача і розрюмсалася: "Дуже вас прошу направити мене до Надвірної. Там у мене мама, сестра; я їх три роки не бачила, а я так слабо почуваюся… В організмі у мене повний розлад, самотужки не видужаю". Справа в тому, що Феню після інституту направили до Надвірної – є таке містечко на Станіславщині. Вона влаштувалася до банку, і матір забрала до себе Лесика доглядати".
— І ось одного дня перед ними постала я. Бліда, худюща – п'ятдесят три кілограми, неначе щойно з Уралу. Матуся так і заголосила: "Ганечко, донечко, що з тобою? Залишайся з нами, як добре що ти нас знайшла, знову будемо всі разом! Сам Господь тебе до нас направив". Зрештою, поставили мені діагноз: туберкульоз. Тут матуся й призналася, що немовлям віддавала мене таткової матері, і хвора на сухоти бабуся вигодовувала мене жованими хлібними квачиками: мабуть через них і заразилася. Згодом хвороба уселилася у жіночих органах, звідти ж і бездітність. А тоді поклали мене до лікарні, де я пролежала півроку, і невідомо, чи одужала б там, якби мати не випоювала мене козячим молоком, яке купувала у гуцулів. Отак ми і жили разом у Надвірній, допоки Феню не перевели до Одеси, а мене до Косова, терапевтом. Якось до лікарні привезли хворого з діагнозом на висипний тиф, а мені здалося, що, насправді, у нього пневмонія. Вдома я перечитала свої інститутські конспекти і переконалася у своїй правоті. Поділилася сумнівами з головним лікарем, той скликав консиліум, але досвідчені лікарі одноголосно підтвердили: висипний тиф. Тож, я дописала особливу думку. Хворий помер, і хірург, що робив розтин, офіційно підтвердив мій діагноз. Відтоді і пішла моя слава. А тут якраз бандерівці вбили завідувачку районного відділу охорони здоров'я. Ми з нею були добре знайомі, і її, до речі, теж звали Ганною. Справжня комсомолка, українка і неймовірно вродлива дівчина: коса — до каблуків. Поїхала у відрядження агітувати населення стосовно щеплення проти віспи, а її в лісі перестріли, зґвалтували, вирізали на спині зірку і повісили на придорожньому дубі. А вже наступного дня після похорон мене викликали до райкому і запропонували її посаду. Так я і дослужилася до завідувачки райздравом.
— Ой, як страшно! Ти ж також і комсомолка, і українка, і красуня… злякалася маленька Наташа.
— Насправді, то могли бути і не бандерівці, — тихо мовив Гнат Платонович. Мені один фронтовик з НКВС розповідав, начебто ми створювали спеціальні загони, які у такий спосіб компрометували вояків УПА в очах місцевого населення.
По війні Степаня вже не стала горбатитись у колгоспі, натомість продала Макарову хату у селі, додала зі своїх накопичень і придбала добротну дачу в Одесі на шістнадцятій станції Великого Фонтану. З Надвірної до неї перебралася старша дочка Феня, яка влаштувалася завідувачкою банком неподалік, у Татарбунарах. Влітку 1954 року до неї в гості завітала і молодша донька разом з чоловіком.
— Знайомтеся, мамо: Яків Пантелеймонович, – з порогу об'явила Ганя.
— Ой я така рада за вас, така рада! Яка ти розумниця, що не зв'язалася з тим чортом Чепурним, а повернулася до законного чоловіка, шановного Якова Пантелеймоновича, – проголосила матуся, оговтавшись від несподіванки.
— Все трапилося зненацька.