У півзапомороченні байдужо минав сотні та­ких самих нещасних, як і він, а думка його судорожно чіплялася за єдиний камінь спасіння: "Додому, додому!"

Так, додому. Але перед тим треба трохи відпочити і нагрітися. Попроситися до якихось людей — не пере­ночувати, лишень присісти біля теплої печі і розмо­розити задубілі руки. Потім толком розпитатися про дорогу і рушати. Постукати в он ту хвіртку? Ні, краще в ту другу. Ба, та також якась така... Найкраще перейти на другий бік вулиці й попроситися в тій білій хаті...

Але Андрій минав хвіртки і хати, малодушно від­кладаючи свій намір. Не мав відваги турбувати незна­йомих людей і просити в них допомоги. Не звик до того.

Та вкінці відчув, що більше не витримає, що зараз упаде й не підведеться ніколи. Тоді в напливі розпуки застукав у першу хвіртку, під якою зупинився. Застукав з усіх сил, наполегливо і люто. Перечекав хвилину, відсапуючись, і застукав знову. Але ніхто не відчиняв. Не було нікого вдома, чи не чули? Ба, ні, були вдома, бо крізь віконниці пробивалося світло. Засліплений якимсь шалом, хлопець ще раз загримав у хвіртку. Це був не стукіт і не прохання — це був, перекладений на людську мову, зойк одчаю: "Рятуйте, гину!!!"

Хвіртка раптом відчинилася, і в ній з'явилася жі­ноча постать. Від цієї несподіванки Андрій цілком роз­губився і став безрадно, неспроможний промовити ані слова.

— А ти, холернику, чого брами вивалюєш?! — напалася на нього жінка. — Полякав дітей на смерть! Ми вже думали, що горить десь, а то ще один старець! Цілий день тільки те й роби, що бігай та вам хвіртку відчиняй, трясця вашій матері!

— Та я... — несміливо почав Андрій.

Але розлютована молодиця не дала йому скінчити.

— Нема нічого! — крикнула. — Самі впроголодь живемо! І тікай звідси, бо ось, їй-бо, як возьму коро­мисло, то тобі ноги поперебиваю!

І вона злісно хряснула хвірткою.

— А що там? Хто то був? — спитав десь у глибині двору чоловічий голос.

— Та хто ж?! — так само обурено відповіла войов­нича молодиця. — Ще один старець! Та нахабний який! Мало хвіртки не висадив: дай йому — і все! А добра б вам не було!..

Андрій стояв приголомшений зневагою, яку почув уперше в житті. Він — старець! Він — син статечного господаря, вихований у родині, в якій не то просити, а навіть позичити щось у сусіда вважалося соромом, став тепер старцем. Принаймні, його вважають старцем, бо ж ось у кулаці — милостиня. Дали йому, а він прийняв. Старець! Старець!..

Затиснуті в закостенілій руці дрібняки стали рап­том важкими й пекучими, як ганьба, якої щойно зазнав. З обридженням пошпурив їх на брук, а сам обперся чолом об електричний стовп і важко застогнав. Зро­зумів, що сьогодні вже не допитається дороги, а завтра буде пізно. До завтра він згине, до завтра він лежа­тиме закостенілим трупом, посрібленим білою паволокою паморозі. Лежатиме бездомним, безіменним старцем.

"Мабуть, мені не вернутись

Ніколи додому..."

Вирвалась у нього несподівано, і він став, до краю вражений. Зненацька торкнувся спраглими устами чу­додійного джерела, відчув насолоду знахідки і зачерпнув її глибше:

"……… Минає

Неясний день мій; вже смеркає.

Над головою вже несе

Свою неклепаную косу

Косар непевний... Мовчки скосить,

А там — і слід мій занесе

Холодний вітер".

Боже, та це ж про нього, про Андрія, сказано! Точнісінько про нього:

"І довелось колись мені

В чужій далекій стороні

Заплакать, що немає роду,

Нема товариша, господи!"

Нараз покинув стовп, широко розкинув руки і не­самовито закричав:

"Доле, де ти? Доле, де ти?

Нема ніякої!

Коли доброї жаль, Боже,

То дай злої, злої!

Не дай спати ходячому,

Серцем замирати

І гнилою колодою

По світу валятись.

А дай жити, серцем жити

І людей любити,

А, коли ні, то проклинать

І світ запалити!"

— Запалити, запалити!!! — закричав пронизливо і з усієї сили загупав у ту хвіртку, від якої його щойно так безжально прогнано. — Запалити, щоб усе пішло к чортам з димом!

Але вже не чекав, чи йому відчинять знову, чи ні. Попростував далі вулицею, відчуваючи невимовну ра­дість, і до пригноблення, розпач і біль могли нарешті виллятися у всій їхній бездонній глибині. Своїми словами не міг би їх висказати ніколи, але їх висказав багато років тому назад інший, що також терпів, страж­дав, передбачав Андріеву долю і тепер звідкись із засвіту простягнув йому руку. Хлопець судорожно вче­пився за неї і власним голосом воскресав страждання й гнів, що дрімали тепер мовчазними рядками на зши­тих у книгу листках паперу.

"…….. Заснула ……. Вкраїна,

Бур'яном укрилась, цвіллю зацвіла,

В калюжі, в болоті серце прогноїла

І в дупло холодне гадюк напустила..."

— Так, правда! — додав уже власними словами. — Заснула, засипляє вічним сном отут, на вулицях!

Стрічні сахалися від нього, тулилися до стін, даючи змогу йому пройти. А він, не зауважуючи нікого і нічого, хитаючись, далі й викрикував:

"Доборолась Україна

До самого краю!.."

Зупинився на мить перед якоюсь темною купою, прикритою одним рядном, з-під якого стирчали дитячі ноги, і пригадав одразу:

"А онде під тином

Опухла дитина, голодная, мре..."

— Дитина! — перекривив. — Не одна дитина, а ти­сячі, тисячі дітей! Тисячі малих і великих блукають, мов окаянні, пухнуть і гинуть!

"Кати знущаються над нами,

А правда наша п'яна спить!"

Покривуляв непевним кроком далі, то викрикуючи, то знижуючи голос:

"Чума з лопатою ходила

Та гробовища рила, рила..."

— З ума зійшов! — жахнулася якась зустрічна жінка.

— П'яний! — поправив чоловік, що йшов поруч неї.

— Самі ви з ума зійшли! — визвірився хлопець. — Самі ви п'яні! То в "Кобзарі" так написано. А ви чи­тали? Розумієте ці слова? Нічого ви не розумієте! Ви — оті, про яких також сказано:

"А братія мовчить собі,

Витріщивши очі,

Як ягната: "Нехай! " — каже, —

"Може, так і треба!Не помічав того, що стрічні давно лишилися позаду, що його вже не чують, ліз поволі далі й говорив:

— А от мій батько, і моя мати, і мій дід з бабою — ті розуміли! В мене й баба "Кобзаря" напам'ять знала. Завжди казала, що й у Святому Письмі більшої правди нема. Вже ледве ноги волочила з голоду, а, вийде до воріт, учепиться за них руками і голосить:

"Чорніше чорної землі

Блукають люди; повсихали

Сади зелені; погнили

Біленьки хатки, повалялись.

Стави бур'яном поросли.

Село неначе погоріло,

Неначе люди подуріли:

Самі на панщину ідуть

І діточок своїх ведуть".

— Це вона так про колгосп казала. А сусіди паль­цями навпроти лоба крутили і показували на неї: мовляв, старій з голоду розум помутився. Неправда! Моя баба до смерті при своєму розумі була! А я прозрів оце тепер. Прозрів і кажу вам: "Схаменіться, будьте люди, бо лихо вам буде!.." Схаменіться! Прочитайте "Юродивого"! Чи то не про вас написано? У вас кожний "юродивий", кожний "з ума зійшов", хто лишень від­важиться слово правди сказати. Бо ви боїтеся! А я вже нічого не боюся! Коли б мені оце який товстомордий "капрал" став тепер на дорозі, то я б його не лишень "у морду затопив", а й горло йому перегриз би!

Андрій шалів од якоїсь несамовитої насолоди, роз­дираючи власну душу і кидаючи криваві шматки болю собі під ноги. І довго не звертав уваги на те, що хтось його уперто шарпає за рукав і в чомусь переконує. Але раптом почув слово "їсти" і став, як укопаний.

— Га? — опитав, зчудований.

Побіч нього стояла якась жінка і говорила:

— Годі тобі! Ходи зі мною — дам тобі їсти.

— Їсти?! — затрусився Андрій і відступив крок на­зад. — Не хочу! Я не старець! Мій дід з козацького роду Півполів походив, знаєте це?

— Воно й видно, хлопче, — дуже поважно відповіла жінка. — Ходім зі мною!

Взяла його за рукав і повела зі собою.

4

Андрій мало тямив з того, що сталося потім. Па­м'ятав лишень, що переступив поріг якоїсь маленької хатини і що його напували чимсь теплим. Далі насту­пила прірва, наповнена хаосом. Коли ж каламуть непритомности часом прояснювалася, з радістю відчував, що йому добре і затишно, що хтось ним опікується, хтось його вкриває, поправляє подушку і подає йому питво. Згодом збагнув, що лежить на старій канапі у маленькій кімнатчині, що питво, яке він уважав чудодійним, — звичайний вивар з ячмінних круп, або ледве присолоджений узвар, а опікується ним якась висока, немолода й убого вбрана, але дуже величава жінка. Така величава, що Андрієві перед нею робилося ніяково і трохи страшно. Була худа, аж прозора, мало­мовна, спокійна і сумна. Нічого Андрія не розпитувала, не виявляла ані ласки, ані жалю, а тим самим наче зобов'язувала і його мовчати.

Та все ж одного дня, відчувши, що може встати, хлопець спитав:

— Чи ви знаєте дорогу на Охтирку?

Жінка ледве помітно всміхнулася і відповіла м'яким приємним голосом:

— Ти мене про це вже всоте питаєш, але толком нічого досі не міг пояснити. Коли б я знала адресу, то вже досі б давно листа до твоєї родини написала, що ти живий.

— Давно? — здивувався Андрій. — А скільки ж я оце тут?

— Без малого два тижні. За цей час лист дійшов би і відповідь вернулася б, або хтось би по тебе приїхав.

Андрій аж ноги спустив з канапи, але зараз же ліг знову і глухо відповів:

— Нікому по мене приїжджати. Не маю я нікого.

Сказав і вже побоявся, що жінка почне розпиту­вати й охкати, але помилився.

— Тоді й спішитися тобі нічого, — сказала вона лишень. — Наберешся ще трошки сил, і тоді я вже тебе виправлю в дорогу.

Сили в Андрія справді було мало. Спробував уста­ти, але відчув, що не може втриматися на нотах.

— Що воно зі мною було? — спитав.

— Простудився і з голоду охляв. Тебе Андрієм звуть?

— Еге ж!

Хотів спитати, як її звуть, але забракло йому від­ваги. Та жінка наче догадалася.

— А мене звуть Лідією Сергіївною Чернявською, — сказала, — А знаєш де ти тепер?

— Та в Харкові ж.

— Так, у Харкові, на Основі, на Богданівській ву­лиці. Знаєш Харків?

— Не знаю зовсім. Два дні блудив, як запаморочений.

Починала подобатися хлопцеві: така величава, а та­ка й проста заразом. По всьому видно, що вчена, а го­ворить по-українськи: не так як переважна частина міщухів, а навіть і сільської голоти, яка ще за царських часів і до останніх днів при новій владі намагалася надати собі поваги тим, що калічила по-московськи. І знову хлопцеві пригадався Шевченко: "Говорить умію, та не хочу"! Дивна пані!

Пролежав іще день, увесь час пильно слідкуючи за своєю спасителькою.