Бог вогню. Том 1. В Санто Антоніо

Тоді нам доветься трохи вернути­ся в історію... Ти знаєш, як відкрили Брази­лію?

— Ні. Як це "відкрили"?

— А от так: в Европі раніше не знали, що існує Бразилія і взагалі Америка.

— А-а-а, тепер знаю: Колумб відкрив Аме­рику!..

— От, от, Колумб відкрив Америку, а в 1500 році портуґальці відкрили Бразилію. Дня 25 квітня того року портуґальська фльотилія, що складалася з 13 кораблів, під командуванням Педра Алвареса Кабрала пристала до побереж­жя теперішньої провінції Баїя.

— І побачили індіян? — нетерпеливо спитав Данко.

— Вгадав, Данку: портуґальці побачили ін­діян. Ще білі сиділи на своїх кораблях, як індіяни на човнах підпливли до них самі.

— Щоб повбивати білих?

— Ні. Індіяни, яких побачили портуґальці, належали до племени тупінінкві і вияви­лися дуже смирними і приязними.

— І які вони були, ті індіяни?

— Були дуже смішні. Замість будь-якої оде­жі, тіла їхні вкривала фарба, що її індіяни ви­готовляли з рослин. Одні були помальовані до половини на синій, а від половини — на жовто­гарячий колір. Жінки ж всі були помальовані на синьо. На головах вони мали корони, або як їх індіяни називають, акванґапе*, зроблені з яскравого пір'я птахів. Нижні губи у них бу­ли продірявлені і прикрашені великими кільцями. Мужчини мали при собі луки і списи. Їм дуже сподобалось, що прибулі почали їх обда­ровувати різними дрібничками, як от коралі, бранзолети тощо. Особливо ж тішилися вони дзеркальцями, котрі вважали справжнім чудом. Ці індіяни не мали ніяких речей домашнього вжитку, не тримали ніяких тварин, і тому, коли їм показали привезену на кораблі курку, вони дуже полякалися і довго вагалися, перше, ніж зважилися її торкнутися.

Данкові це показалося таким забавним, що він розсміявся:

— Злякалися курки?!! Ой, які ж вони дурні!..

— Не дурні, — поправив Алфредо, — а про­сто дикі. І ти б напевно не взяв у руки якоїсь тварини, коли б її не бачив перед тим.

— Ну, і що було потім? — підганяв Данко.

— Потім?.. Потім портуґальці висадились на сушу, І Педро Алварес Кабрал наказав збуду­вати вівтар і відправити першу Службу Божу. Той острівець, де була ця Служба відправлена, називається тепер "Короа Вермелья", себ­то, "Червона Корона" на спомин яскравих опірень-акванґапе, що їх носило на голові пле­м'я тупінікві. В наступних днях портуґальці почали оглядати побережжя, знайомитись з рослинним і тваринним світом нововідкритої землі, а також вантажити при допомозі індіян на кораблі цінне червоне, мов жар, дерево, з якого в Европі виробляли надзвичайно дорогу червону фарбу. Це дерево називалося "браза" — "жар", і від нього постала пізніше назва Бразилії, хоч напочатку її називали "Терра де Санта Круз", себто, "Земля Святого Хреста".

Перше, ніж відплисти самому, Кабрал ви­слав наперед один корабель, щоб повідомити тодішнього короля Портуґалії Маноела Першо­го про наслідки своєї подорожі. Капітан цього корабля пристав ще раз до якогось побережжя Бразилії і там наловив багато індіанських чо­ловіків, жінок і дітей і повіз їх, немов звірів, на показ в Портуґалію. Кабрал з рештою фльоти, навантаженої деревом, овочами і різними тваринами, відплив пізніше. В Бразилії тоді залишилося тільки двоє збунтованих моряків, які втікли з кораблів і сховалися в лісі. Та, по­ки портуґальці приїхали вдруге, ці обидва моряки вже освоїлися на новій землі, вивчили індіанську мову і стали дуже помічними силами у завоюванню краю. Так, Данку, відкрили Бра­зилію.

— Ну, а далі?

— Що "далі"?

— А чому в Бразилії не люблять портуґаль­ців?

Ґроссбах добру хвилину здивовано дивився на хлопця, а потім розсміявся:

— Он ти про що!.. Це, хлопче, тяжко буде тобі зрозуміти, бо ти ще малий. От коли під­ростеш, походиш до школи, то тоді дізнаєшся. Тепер скажу тобі тільки, що ця нелюбов пішла від індіян. Індіяни, особливо племена тупіє...

— Що це таке?

Допитливість хлопця ставила Ґроссбаха на кожному кроці в заклопотання і примушувала сміятися. Данко все більше і більше йому по­добався. . '

— Твій тато правду сказав, — обізвався він після чергового вибуху сміху: — з тобою не так легко говорити. Ти все хочеш знати відразу... Бачиш, всі індіяни, які живуть на терені Бра­зилії, діляться на дві великих нації: тупі і тапуя*. Я би показав тобі мапу, але ти на ній і так нічого не зрозумієш...

Сокіл, який спочатку не слухав розмови, пі­зніше зацікавився також і сказав:

— Пане Ґроссбах, даруйте, що і я вас почну турбувати... Але ви так цікаво оповідаєте...

— Хочете бачити мапу? — Догадався німець.

— Так, коли вам не трудно...

— Але ж прошу, дуже радо!..

Ґроссбах відкрив валізку, витягнув з неї ве­лику мапу Бразилії і розгорнув на колінах.

— Дивіться, сеньор Іван: оце — мапа Бра­зилії. Тут іде ріка Північна Паранаіба, далі ріка Південна Паранаіба, ріка Парана і ось оця смужка на південь. Отже, на схід від цього кор­дону, на побережжі Атлянтійського океану, жили індіяни племени тупі. На захід — тапуя. Винятком з того є племена ґва­рані, які трохи порушують цей виразно ви­значений кордон і живуть на захід від ріки Парана в тому місці, де вона протікає поміж кордонами провінцій Парана і Мато Ґроссо. Ґваранці також належать до тупісів і становлять серед них найчисленнішу групу. Цих дві основних індійських "нації" — тупі і тапуя поділяються на племена — "трібос", а племена — на роди.

— Через те, — продовжував Ґроссбах, радий, що знайшов ще одного уважного слухача, — що кольонізація Бразилії почалася від побережжя Атлянтійського океану, себто, з тих земель, де жили тупіси, то науковці, дослідники і місіонарі вже вивчили їхній побут, звичаї і мову, а навіть видали словник і граматику мови тупі-ґварані. Тупі-ґварані тому, що говірки цих пле­мен дуже подібні між собою, і хто знає мову ґваранців, може порозумітися з усіми пле­менами тупісів.

— Гірше стоїть справа з племенами та­пуя, або, як ще їх називають, жес. Вони за­селюють мало досліджені простори, на значній частині котрих і по цей день не ступила ще нога цивілізованої людини. Тому про тапуясів є мало відомостей. Тільки на підставі антрополо­гічних досліджень стверджено, що племена тапуя є найстарішими мешканцями Бразилії. А все ж порівняно до тупісів вони стоять на знач­но нижчому щаблі розвитку. Окрім того, є ду­же дикі, підступні і жорстокі, за що тупіси ставляться до них з погордою і призирством та майже не входять з ними ні в родинні, ні в ніякі інші зв'язки. Здається, що слово "тапуя" озна­чає на мові тупісів "варвар". Зверніть увагу, сеньоре Іван, на це цікаве явище: варвар! І, що ще цікавіше, що, поки між портуґальцями та індіянами були добрі взаємини, то тупіси назива­ли білих "тупітіньґами", себто, "білими тупі". Коли ж портуґальці показали їм у пов­ній величі свої жорстокі кольонізаторські здіб­ності, то тупіси почали називати їх "тапуїтіньгами", себто, "білими варварами". Ха-ха-ха!..

Веселий німець розсміявся так заразливо, що примусив посміхнутися навіть засумованого Сокола.

— Що й казати, — погодився землемір, — це дійсно парадоксально! Але, на сором мушу вам признатися, що все, про що ви говорите, є для мене абсолютною новиною. Писали, правда, колись наші земляки, що виїхали в минулому столітті до Бразилії, про буґрів і ботокудів, які нападали на них, палили їхні оселі, вирізували впень мешканців, крали дітей і так далі. Але...

— О, це велике непорозуміння! — перебив Ґроссбах Сокола. — Індіяни, які нападали на ваших і на наших земляків, зовсім не були ботокудами.

— Як?!! — здивувався Сокіл.

— Та дуже просто: не були ботокудами. Я ж не тільки чув про ці напади від своїх батьків, а й сам пам'ятаю, як ледве-ледве не попав у руки індіян, бо їх було донедавна ще дуже ба­гато в провінції Санта Катаріна. Але, пов­торюю, ті індіяни не були ботокудами. Знаєте, звідки походить назва "ботокуд"? Від "батокс" — великого кружальця, що його носи­ли, та ще й тепер носять у нижній губі племена тапуясів. І от з тими ботокудами бразилійські вчені опинилися перед великою загадкою. Ко­лись давно, задовго перед тим, як була відкри­та Бразилія, з невідомих причин частина пле­мен тапуя вимандрувала зі своїх теренів, пробилася через племена тупі далеко на південь і опинилася на території теперішньої Па­рани. їх була велика кількість, і вони заселю­вали головно околиці верхів'я ріки Тібажі, а деякі заглибилися ще далі на південь, аж за ріку Іґвассу, і доходили до північних теренів теперішньої Санта Катаріни. Ось, прошу подивитися на мапу. Бачите? Останнє місце сталого побуту ботокудів у Парані було коло гори Тайо, отут... Однак, що сталося пізніше з ботокуда­ми — цього докладно ніхто не знає. Відомо тільки, що в половині 16-го століття частина їх вимандрувала знову на південний захід і була знищена між ріками Іґвассу і Парагвай племенами креньс, які здавна жили в тих околицях. Друга частина ботокудів пішла про­сто на південь і десь пропала. Чи були вони також знищені іншими індіанськими племенами, чи, навпаки, поріднилися і змішалися з ними — цього ніхто сьогодні з певністю не може ска­зати. По ботокудах фактично не залишилося ніяких слідів. Ніхто докладно не знає ні їхньої мови, ні їхнього побуту, ні їхніх законів, а тому вчені вважають всю загадкову справу з ботокудами найтемнішою сторінкою бразильської історії. Та все ж з тих убогих вислідів наукових розвідок вдалося встановити, що ботокуди бу­ли надзвичайно відсталі серед інших індіансь­ких племен і мали дуже погану славу. Остан­ній, хто бачив ботокудів, був еспанський дослідник Алваро Нунез Кабеза де Вака, котрий, повертаючись зі своєї експедиції до Парагваю по ріці Іґвассу, мусів собі зброєю прокладати до­рогу, бо на нього нападали ботокуди. Це було в 1541 році, і більше про властивих ботокудів ніхто ніде не згадує. Тільки пізніше нові посе­ленці, котрі терпіли від індіанських нападів, прозвали кожне жорстоке плем'я ботокудами, оче­видно, на підставі тієї лихої слави, яку мали ботокуди серед всіх індіян.

— А хто ж були буґри? — спитав Сокіл.

— Буґри — це не назва племени, а індіан­ська назва дла невільників-індіан. "Буґре" означає "водонос". В понятта "буґре" індіани вкладали велику дозу зневаги і призирства та прикладали його до кожного, хто не заслугову­вав пошани.