Навіщо ми тут? Якийсь потяг, набитий людьми під зав'язку. Якийсь логістичний центр на кордоні. А зараз і Краків, їхати до якого ми більше не збиралися.
Неправильно все це, нелогічно, нереально, не так, як має бути.
Зі мною не так? Чи зі світом?
На автовокзалі каси вже зачинено. Ні розклад руху, ні волонтери, що підійшли, не обіцяють нічого хорошого.
І ми переходимо до залізничного вокзалу.
У Кракові обидва вокзали об'єднані в єдиний комплекс, а сполучна ланка між ними — величезний торговий центр.
Тут каси працюють цілодобово. І нам видають потрібний квиток на денний поїзд. Не зовсім те, чого б ми хотіли, але. на безриб'ї і рак риба. Видають — оскільки вся Європа українських біженців перевозить залізницею безкоштовно.
І це також неправильно. Допомогли б ви нам вчасно — і не тільки економічними санкціями проти РФ — і не було б у вас наших біженців, а російські війська давно відкотилися б на вихідні рубежі.
Ночуємо у величезному наметі, до якого нагнітається тепле повітря, — вентилятори дзижчать, не змовкаючи, і цілодобово горить світло. Розкладачки в чотири ряди. У середині намету два ряди зсунутих розкладачок — голова до голови. Застелені тим, що принесли місцеві жителі — ковдрами, спальними мішками.
У сусідньому наметі — їдальня. Хочете перекусити?..
Вранці йдемо до вокзалу з важким серцем: услід нам трагічними очима дивиться жінка з двома дітьми.
— Вже йдете?.. А нам іти нікуди...
27 березня.
Людмила-Міла з чоловіком зустрічають нас у Братиславі. Виявилося, це справді найближча від них точка, до якої ми могли дістатися самі. Ближче, ніж Берлін.
Ми з дружиною полегшено зітхаємо: слава Богу, довезли її маму живою-здоровою.
На Братиславському вокзалі також багато волонтерів, стійка реєстрації для українських біженців, пункт видачі медичних масок для захисту від коронавірусу.
Але ми, звісно, не затримуємось. Сідаємо в автівку, проскакуємо шматочок Австрії та в'їжджаємо до Баварії.
А я не втомлююсь захоплюватися Європою.
Вся її історія — це війни, війни і війни. В яких, до речі, й Російська імперія брала участь — і не тільки тому, що на неї нападали. Але після Другої світової настало протверезіння. Підписали декларацію про недоторканність кордонів — СРСР, наступником якого гордо іменує себе нинішня Росія, між іншим, теж її підписав, — почали налагоджувати добросусідські взаємини й, нарешті, створили Євросоюз: ні кордонів, ні віз, ні митниць. Котися тепер автівкою, якщо захочеш, від Варшави до Мадрида без затримок і перешкод.
Але Варшава вже позаду, а до Мадрида ми й не збиралися. Але й повної ясності, куди їдемо, немає. З мамою зрозуміло — везуть до себе додому. І нас — поки що теж до себе. Роберт, чоловік Людмили-Міли, ще позавчора телефонував комусь: чи зможете прийняти двох українських біженців? І начебто почув у відповідь "так", але потім йому так і не перетелефонували.
І раптом, звівши очі, бачу дорожній покажчик: до Регенсбурга 120 кілометрів.
Роберте, голубчику, зроби гак!
Роберт раптово похмурніє, з'їжджає на якусь бічну дорогу, зупиняє машину й виходить. Напевно, він якось по-іншому уявляв собі нашу подальшу долю.
І свою теж. Можливо, заздалегідь планував, що матиме нових цікавих друзів з України. Що будуть довгі затишні вечори, довгі розмовини. Про країни, про людей, про долі. Про все, про що говорять люди, коли вони симпатичні один одному.
Я виходжу слідом.
Моєї туристичної німецької для серйозної розмови не вистачить. Що ж, спробую вишівською англійською, від якої теж мало що залишилося.
— Роберте, ти ж говориш англійською?
Він киває.
— Розумієш, Роберте, Регенсбург поряд. Можливо, це доля?
Роберт знову киває. І, не сказавши жодного слова, сідає за кермо.
І ось ми в Регенсбурзі. В тому самому таборі, який бачили в інтернеті.
Роберт і Міла довезли нас до воріт.
— Ідіть і подивіться. Якщо не сподобається, повертайтесь. Речі залиште поки що в машині.
У нас перевіряють документи й, нічого не питаючи, ведуть до найближчого корпусу, вводять до вільної кімнати і, знов нічого не питаючи, вручають ключ. Не встигаємо озирнутися, як ще двоє приносять два величезні поліетиленові мішки: постільна білизна й ще бозна-що. Мило, зубна паста, зубні щітки, навіть безпечні одноразові бритви. І ще щось. І ще щось... Так, комплект для біженців. Для тих, хто прибуває з гарячих точок голими й босими.
Нічого собі, як тут у них усе організовано.
А кімната. Це ж саме та кімната, яку ми бачили на відео.
Ось такий збіг!
Мабуть, дійсно доля?
Дивимося з дружиною один на одного.
Залишаємося?
Так.
Тому що це якась впевненість. А не невідомість, до якої потрапимо, якщо поїдемо з Мілою та Робертом. Нехай не ображаються.
Виходимо до машини за торбами.
Обіймаємо всіх по черзі.
Роберт начебто трохи відійшов, хоча, як і раніше, похмурий. Сідає за кермо й рушає з місця. А ми стоїмо й махаємо услід.
Частина 4. Табір
Усе так, як ми бачили на відео.
Блокові модульні будиночки. Душові й санвузли. Невелика кімнатка на три ліжка, але нікого до нас не підселюють. Годують двічі на день — сніданок та обід. Є пральня з машинами-автоматами. Є спільна кухня. Є загальнодоступний вай-фай. Ти не залишаєшся відрізаним від світу.
Але є й біженці, яким пощастило менше: живуть у спортзалі, розгородженому поліетиленовими шторами на окремі відсіки.
Табір великий — два майданчики за кілька кілометрів один від одного. Скоріше за все, колишні казарми бундесверу. Порожні після скорочення армії, яке почалося після возз'єднання Західної та Східної Німеччини 1990 року. Заспокоїлися німці, розслабилися, повірили, що більше ні з ким воювати не доведеться, що нарешті настав у Європі мир назавжди.
Військовий аеродром під Меммінгеном, кілометрів за сто від Мюнхена, став аеропортом для авіакомпаній-лоукостерів — користуйтеся, будь ласка, обслужимо дешевше. А казарми стали притулком для біженців.
Це ж нам безперестанку розповідали про страшне НАТО, що брязкає зброєю. Але хто був ініціатором детанта, розрядки міжнародної напруги? Радянський Союз? Дзуськи! Сполучені Штати Америки. Але коли Радянський Союз почав розгортання мобільних ракетних комплексів і ввів війська в Афганістан, розрядка закінчилася.
Але під час горбачовської перебудови і німці, і НАТО розслабилися знов. Не здогадувалися, що вже за Горбачова відбудеться розпад Радянського Союзу, а потім у Росії місце Єльцина займе Путін.
Теж, до речі, цікава історія. Що сказав колишній кадебешник Єльцину за зачиненими дверима, що той одразу оголосив його своїм наступником, а в новорічному зверненні заявив, що йде? І фраза "Я втомився, я йду" миттєво стала знаменитою. Хоча насправді Єльцин сказав інакше: "Я прийняв рішення".
Одного дня нас везуть до іншого майданчика.
Фотографують та роблять тимчасові аусвайси.
Другого дня везуть до німецького "Телекому". Безкоштовно оформлюють сім-карту. Вона має безкоштовні хвилини для дзвінків в Україну.
Табір — не кінцевий пункт. Тут мешкають лише кілька днів. Більше — лише якщо тест на коронавірус виявився позитивним і біженець потрапляє до карантинного блоку. Блок стоїть окремо, під охороною. Наближатися до нього не можна. Потім біженців розвозять далі. Куди? Ну, це вже кому як пощастить.
До українців табір приймав сирійців — таких, як і ми, жертв російських бомбардувань. Багато хто з них зумів залишитися в ньому як обслуга. Живуть в окремому цегляному гуртожитку. Є серед обслуги й чорношкірі. Одного дня біля воріт табору з'являються навіть... в'єтнамці. Намагаються дізнатися (англійською — у контролера-сирійця, який англійської не розуміє): а в'єтнамці тут є?
Німці зустрічають українців не гірше за поляків.
І українські прапори впадають в око.
І сім-карту дали.
І відправлення поїздів на вокзалах оголошується не лише німецькою, а й українською мовою.
Усі привітні, усміхнені... Але... вдома все одно краще. І більшість українських біженців, щойно ситуація поліпшиться, мріє повернутися додому — хіба що крім тих, хто вже знає, що повертатися нікуди — не на попелища ж і руїни.
15 квітня.
А вдома ситуація справді змінюється на краще.
Росіян витіснили з-під Києва та із північних областей України — Сумської та Чернігівської. Ворог пішов, залишивши за собою руїни й сотні вбитих мирних жителів. Хоча ще не вдалося повністю витіснити ворога з-під Харкова, й російські війська продовжують знищувати першу столицю Радянської України обстрілами та бомбардуваннями.
Важка ситуація на півдні та сході. Але визнаний у РФ терористичною організацією окремий загін спеціального призначення "Азов", посилений морпіхами, перебуваючи в оточенні, не здав Маріуполь.
Тож кого треба назвати терористами — тих, хто захищає Маріуполь, чи тих, хто знищує його разом із мирними жителями?
І, на жаль, за розвідданими, війна з дня на день може вступити у другу фазу: новий наступ російських військ і ще більш жорстокі бомбардування ні в чому не винних мирних міст.
І навіть застосування ядерної зброї з боку РФ Захід не відкидає.
Тож ніхто не знає, що там попереду.
Частина 5. Танштайн
Наше чергове місце проживання — крихітне село на кордоні Баварії та Чехії, біля підніжжя гірського хребта.
Смішно, але цей гірський хребет називається лісом. Під таким ім'ям і увійшов до підручників з географії: Баварський Ліс.
Ще "смішніше" — до 1830 року він називався Чеським Лісом.
Поки якийсь місцевий правитель не сказав: "А чого це до моїх володінь примикає якийсь чеський ліс? А якщо примикає, то чому не мій?" І все. Чеський Ліс став Баварським. Але все ж таки не весь. Дійшов правитель до самого хребта, подивився на нього знизу, почухав потилицю й прорік правду всіх часів і народів: "Розумний у гору не піде".
І східні схили залишилися Чеським Лісом.
А тепер уявімо неможливе.
Майже через двісті років чехи "схаменулися": "А чого це в споконвіку нашому Чеському Лісі якась Баварія господарює? Геть історичну несправедливість!"
І запрацювала б пропагандистська машина, і зазвучали б гучні заяви (які ми справді чуємо — але все ж таки не від чехів, і не з приводу Баварського Лісу):
"Це споконвічно наша земля!" і "Ми воюємо на своїй території!"
Пощастило баварцям, що в них такі мирні спокійні сусіди — чехи.
Будь сусідом Баварії якась держава, озброєна до зубів ядерними ракетами, та ще й міжконтинентальними, та ще й з правителем, який вже обжерся донесхочу й грошима, й владою...
Який уявив, що має право не тільки сусідніми державами, а й усією земною кулькою верховодити.
І челядь слухняно взяла під дашок.
І обдурений народ загорлав: "Це наша земля! Бий їх, гадів!" І.