Розпитати дорогу не було у кого, і на млин Ганя натрапила на другий день, добряче покружлявши степом.
— Тьотю, допоможіть намолоти трішечки крупи. У нас – двоє немовлят, і не маємо чим годувати, — звернулася Ганя до козачки, що вийшла назустріч.
— Ой, деточка моя, несчастье-то ведь какое. Вот-вот мужик воротится, он то и помелет. А ты заходи пока в дом, попей чайку да поспи маленько, – не сказала, проспівала жінка.
Невдовзі повернувся чоловік і запустив парову машину. Млин неквапно запрацював, і Ганю послали на горище збирати готовий продукт.
— Только манку никому не показывай! Потому как велено зерно тереть только на муку, – наказав мірошник.
Горда й щаслива, Ганя повернулася з двома мішками борошна і пудом манки. Дітям наварили каші, а дорослим Степаня спекла калачів. Здавалося, що можна залишитися тут, у теплі і з хлібом, щоб не тиняючись світом, дочекатися кінця війни і повернутися додому живими і здоровими. Але фронт невблаганно наближався. Зі сходу безперервно прибували піші військові колони, які перегруповувались на станції і виряджалися назустріч канонаді. Очікуючи вагони, новобранці розселялися по домівках. Лелеки разом з дітьми спали у боковій кімнатці, солдати ж покотом мостилися на підлозі у світлиці. Проводили одних – прибували наступні. Припаси скоро скінчилися, і жінки налаштувалися продовжити путь до Троїцька. Міркували просто: куди-куди, а до Уралу ворог аж ніяк не дійде! Сподівалися, що в місті зможуть знайти якусь роботу, можливо, навіть за фахом. Солдати залишили на подвір'ї пустий ящик від снарядів – величезний добротно збитий, справжній дерев'яний чемодан. Його завантажили залишками борошна і відправили малою швидкістю до Троїцька, Челябінської області, на адресу Фріди Нетреби. Степаня спекла калачів, і вони вирушили на станцію. Наближалася зима, сипав холодний дощ, а влізти у хоч-який вагон ніяк не вдавалося. Ешелони з-за Волги йшли вщент набитими біженцями, і минали станцію без зупинки. Врешті-решт зупинився потяг із пораненими, яких везли в глибокий тил на одужання.
— Хлопці, візьміть нас до Троїцька! – попросилася Ганя.
— "А сколько вас?"
— Троє дорослих і дві дитини.
— "Не положено брать. Если вы настоящие украинки, спойте вашу песню".
Ганя обійняла сестру і завела: "Дивлюсь я на небо та й думку гадаю…"
І Феня, яка до цього ще не проявляла жодного таланту, вторила сестрі другим голосом, і їхня пісня лилася мелодично та зворушливо.
— "Смотри какие хорошенькие! Слушать мою команду! Девки залезают, а старая с детьми – на месте"!
— А у нас калачі! – похвалилася Степаня і закинула один у вагон. В
розчахнутих дверях, спустивши додолу забинтовані культі, сидів чорновусий грузин. Він вправно спіймав запашний калач і відкусив шматок.
— "Ребята, вот такие калачи! Заберём и бабушку", – вигукнув він і подав
Гані руку. Бійці підхопили жінок під барки і разом із дітьми втягли у теплушку.
Коли мандрівниці нарешті дісталися Троїцька, там вже лютував уральський мороз. Приголомшені незвичним холодом, вбрані по-літньому, голодні, жінки відправилися шукати Фріду Нетребу. Але за вказаним адресом вона не проживала, там мешкали зовсім інші люди, татари. Вони радо прийняли прибульців, обігріли й нагодували.
— "Фашист ужо под самою Москвой. Сколько народу перебил! Сколько раненых! А похоронки всё идут и идут. Намедни к Нальгиевым принесли: Ильгиз погиб. Лётчиком воевал. Второй из их семьи, ужо", – тужила стара татарка.
— А що чути з України? У нас там залишилися бабуся, брати й сестри.
— "А што слыхать-то? Захватили Украину всю ведь".
Спати гостей уклали покотом, упоперек в одне ліжко. Льовушка захворів ще у дорозі, а тут хвороба перекинулася і до Лесика. Дітлахів охопив жар, вони кашляли на всі боки й вередували. Наступного дня сестри віднесли їх до лікарні. Доглядати за дітьми залишилася Ганя, хоч і сама почувалася недужою. Немовлятам діагностували пневмонію. Кололи пеніцилін, але врятували одного: Льова помер у Гані на очах. Сама немічна, з Лесиком на руках, вона сяк-так припленталася додому і зімліла прямо на порозі. На щастя, дочка господарки працювала в аптеці і роздобула ліки. Кілька днів Ганя борсалася у маячливому жару. Одної ночі їй навіть приви-ділася Смерть із довгим ножом у чорному балахоні. Костуся вже нахилилася різати на шматки її хворе тіло, але затуркалася і відступила. Пізніше Ганя розповідала, що після того її навідав Білий Янгол, який шепнув: "Живи, бо сама лікуватимеш людей!"
Нарешті з Морського прибув їхній "артилерійський" чемодан. Як не дивно, прийшов він цілим і не пошкодженим. Степаня спекла своїх "фірмових" калачів, пригостила ними жильців будинку, і того борошна вистачило родині на добрий місяць. Тим часом Фаїна знадобилася армії: тилове забезпечення потребувало кваліфікованих рахівників. Постало питання, на котру з сестер записати Лесика. З одного боку, його знайшла Ганя; з іншого, материнським молоком його вигодувала Феня. Зрештою, зваживши на втрату первістка, її й призначили мамою. Тимчасово ж, до її повернення з фронту, малюком мусила клопотатися Ганя. Так доля хлопчика, народженого сиротою, переплелася з жеребом двох "мамок".
Життя крутить людьми, як схоче: тут, за тисячу кілометрів від України, блукаючи неподалік станції, Степаня раптом зустріла брата Пилипа. Живий, здоровий, ще й у напіввійськовій формі! Вона його впізнала по родинних блакитних очах у глибоких очницях. У Троїцьку Пилип був у відрядженні, а постійно жив у Челябінську. Працював постачальником на розбудові танкового заводу і мав броню від фронту. Відвідавши рідних і вислухавши всю історію, брат порадив їм перебиратися до Челябінська. Повесні, заздалегідь подбавши про невеличку кімнатку у старезному купецькому домі, щільно заселеному евакуйованими, він допоміг родичам здійснити переїзд.
Степаня влаштувалася на фабрику шити солдатське обмундирування, а Ганя пішла до найближчого шпиталю санітаркою. Гарненька і дбайлива хохлушка припала пораненим до душі; у нічний час вона заколисувала їхні болі мелодійними й зворушливими піснями. Те доглядання остаточно надихнуло її на зміну професії. Опісля "приймання родів" на привокзальній площі у Бєльцях, після смерті Льовушки і лікування Лесика, і за передвістя Ангела Небесного, їй відкрилося її справжнє призвання: вона лікуватиме людей! Щойно у місті відкрився медичний інститут, евакуйований з Києва, вона негайно поступила на лікувальний факультет. Щоб мати час на відвідування лекцій, Ганя випросила у начальника дозвіл чергувати здебільше у нічні зміни, і поранені бійці, помітивши, як співуча сестричка куняє над конспектами, марно її не турбували.
Щойно Червона Армія звільнила Київ, Медичний інститут залишив Челябінськ. Зібралася в дорогу і Ганя Лелека. Бабуся з Лесиком рушили до Цюрківців, а вона, вслід за інститутом, до Києва. Раділа вибраній професії. Лікувати людей! Полегшувати їхні страждання, рятувати від смерті. А ще… лікарки у білих халатах, білих шапочках, зі стетоскопами на грудях виглядали вельми гарненько. Вони вимогливі, пацієнти їх слухаються, і заробітна плата у них нівроку: чи не найвища серед інших професій. Бути лікарем – це почесно, красиво і вигідно! Отримавши гуртожиток, Ганя занурилась у навчання, не пропускала лекцій і на іспитах отримувала високі оцінки. Вона нарешті відчула себе достойною, вільною людиною: ані настирного материного примусу, ані чоловічого чіпляння. Натомість, – гурт вірних веселих друзів. Хочеш сидіти за конспектами – будь ласка; бажаєш розважитись – уперед! Художня самодіяльність, театри, музеї – все до твоїх послуг. Вирувало насичене громадське життя. Зазвичай, після лекцій і по вихідних, разом із подружками і викладачами, вона працювала на відновленні зруйнованих інститутських корпусів.
Не забарилося й диво. Одного вечора, повернувшись до гуртожитку, Ганя застала у кімнаті Петра Васильовича Чепурного: сидить собі на табуретці в кутку, як під Святим Василем, і з подружками помірковано філософствує. Від їхньої останньої примарної зустрічі минуло сім років. У дівочій пам'яті залишився лише розпливчастий силует у будьонівці на її так званому "весіллі", а опісля – лише невиразне листування і нескінченні обіцянки. Особливо їй запам'ятався його останній лист: "розпорядися своїм життям на власний розсуд, бо не маю права пояснити причини". Про що він думає! Покинув її на нелюба, а тепер, після усього, заявився неначе безневинний праведник! Ні, це вона сама в усьому винна! Злякалася батьків, піддалася силі, не відстояла свого щастя, зрадила кохання".
— Доброго вечора, Петре Васильовичу, як це ви у Києві?
— А я тут живу, на Голосіївці. Також у гуртожитку.
— А мене як знайшли?
— У Вінниці випадково зустрівся з твоєю сестрою. Це – тобі, – гість протягнув букетик майже свіжих троянд. Дорослою, Ганю він ще не бачив. Перед ним стояла струнка і неймовірно вродлива жінка; вона розгублено тремтіла і відводила очі. "Моя"! – солодке передчуття охопило чоловіка.
Подружки насмажили картоплі на шкварках і розігріли чайник. Гість мав із собою пляшку шампанського, пляшку коньяку, палицю пахучої американської ковбаси і коробку московських цукерок. У дівчат засвітилися очі. Посідали за стіл, і він повідав своєю історію. Згадав, як пораненим потрапив у полон; як потім їх перегнали до концентраційного табору на території Польщі і тричі переміщали з одного смертного місця до іншого. Дивом вижив. На момент визволення важив сорок п'ять кілограмів. Встиг ще й повоювати. Демобілізувався майором і поступив до сільськогосподарської Академії на плодово-овочевий факультет, де й навчається зараз.
— Зрозумій, Анютко, я не міг тобі прямо написати, що завтра розпочнеться війна! Аби й написав, то не пропустили би. Залишитись живим не розраховував, тож вирішив не сковувати тебе очікуванням і марними надіями, – пояснив Петро Васильович.
Він дуже змінився: худий, змарнілий і невпевнений. Ліве око тіпається, як метелик на зльоті… Одяг ношений, потертий; очі відводить і щулиться, неначе комусь чимось завинив... Ганю ж колотило від почутого. Вона ледь схоплювала смисл розповіді, гнівалася і страждала, неначе це її саму катували за колючим дротом.