Проти переконань

Ольга Мак

Сторінка 62 з 66

Але тільки приятеля, чи старого знайо­мого... Іншими словами, в Марії появилася саме та байду­жість, на яку він при найбільших зусиллях не міг здобути­ся. І тепер зранена до крови, до зойку амбіція стала сторч і подала йому залізні вудила...

— Так, пані Лукіянчук, справді бачите мене. Не по­миляєтеся... — подавши по короткім ваганні руку, відпо­вів з легкою усмішкою і з галантністю сальонового кава­лера підставив їй стілець: — ласкаво прошу сідати...

Сковзнула по його очах повним раптового зрозумін­ня поглядом і відразу достосувавшись до його тону, ціл­ком спокійно зайняла місце біля столика.

— Танічка починає одужувати, — сказала, стягаючи рукавичку.

— Про Танічку мене інформують щодня безпосеред­ньо... — багатозначно кинув він, даючи знати, що з її уст не бажає нічого на цю тему слухати.

Маруся знову сковзнула по його очах повним зрозу­міння поглядом, легенько і коротко зідхнула, і вже не від­ривалася. Дивилася пильно, не моргаючи.

— А ти не змінився зовсім, — зауважила тихо і якось дуже поважно. — Тільки посивів і став старшим...

— Чи це має для нас якесь значення, пані Лукіянчук? — кинувся, мов ужалений.

— Це має велике значення, Ігорю... — впала багато­значна відповідь.

Безличність! Одверта і, може, розрахована на щось безличність!..

Карбуючи кожне слово відповіді, він сам відчував, що від неї заносить їдким запахом запаленої сірки:

— Чемність наказувала б мені зараз сказати, що це дуже приємно почути. Але, на жаль, мушу поставити щи­рість вище чемности і признати, що це дуже... відважно, коли не більше, з вашого боку, пані Лукіянчук...

Маруся вичекала добру паузу.

— Ігорю, — обізвалася з ненарушеним спокоєм і гли­бокою поважністю в голосі, — ми маємо перед собою таку важливу і таку болючу розмову, що починати її єхидством, видаваним за щирість, не випадає. Не понижуймося до ко­медій...

— Ах, вибачте пані Лукіянчук! — сплеснув він руками. — Але направду важко дібрати натурального тону, зустрі­чаючи свою дружину вдовою по іншому чоловіці. Це, по­годьтеся самі, трохи клопітливо...

— Годжуся, — хитнула головою вона. — А ще більше клопітливо зустрітися з двома дружинами нараз...

Ігор відразу прикусив язика і кинув з-під лоба оком на Марію: що вона хотіла сказати? Знала щось про його романи, чи говорила навгад?

— Ви, пані, мали якусь справу до мене? — спитав з удаваною нетерпеливістю, щоб змінити тему.

Маруся перебирала пальці своєї чорної рукавички і спокійно витримувала його погляд. Коли б не спокій, мож­на було б сказати, що навіть атакує його очима.

— Ми маємо спільну справу, Ігорю. Професор Зедергольм на твоє порушення сказав мені, що ти думаєш робити.

Він цього лишень і чекав! Став по другому боці столу і, давши волю своїй ненависті, своєму бажанню помсти, вимовив безапеляційно:

— Я нічого не думаю, шановна пані, — час на думання минув! Тепер же, як лишень моя дитина поправиться, — виїжджаю з нею за океан.

Замість перелякатися, Маруся тільки поблажливо усмі­хнулася:

— Думаєш, що це так просто?

Вона ще сумнівалася! Вона сміла ще усміхатися! Вона не знала, що він підсвідомо плекав у думках цю хвилину, коли зможе розтрощити всі її сподіванки, зламати наймен­ший опір, завдати удар за ударом, викпивати[84], ображати, топтати в болото так довго, поки вона врешті відчує його силу!..

— Я, пані Лукіянчук, уже сказав раз: час на думання минув! Я Танічку забираю, а думки лишаю вам!

— Танічку не так легко забрати. Вона вже не дитина — вона повнолітня.

— Власне! — підхопив. — Власне! А її повноліття дає мені право говорити їй усю правду, якої дітям не говорить­ся. Це влегшує розв'язку.

— І що ж ти їй будеш говорити? — поцікавилася Ма­рія.

Ігорем підкинуло:

— Пані Лукіянчук, не прикидайтесь наївною інститут­кою, бо це не личить жінці у тридцять сім років, і не зада­вайте глупих питань! Ви знаєте, про що я буду говорити!

Маруся сягнула рукою по торбинку, відкрила її, витяг­нула якийсь папірчик і подала йому:

— Прочитай оце...

Трохи здивований, він розгорнув його і прочитав таке:

"Моя найдорожча, кохана Мамусю!

Бачиш, досить Тобі було лишень виїхати з дому, як Твоя дочка наробила шкоди. Але Ти не гнівайся на неї і не хвилюйся. Отець Григорій може засвідчити, що зі мною все дуже добре, тільки я непокоюся Тобою: Ти напевне бу­деш дуже журитися. Але, моя кохана, люба, золота Мамусю, не треба! Зі мною ж "моя Бозя" і Твоя молитва (прав­да ж, що так?). І тому я зовсім спокійна. Побачиш, що все буде гаразд — тільки більше надії на ласку Всевишнього!

Відчуваю біля себе Твої ніжні руки і цілую їх.

Твоя шкідлива Таня".

Записка датована передоднем операції і написана, чи то з болю, чи то з незручної позиції при писанні, нерівно. Але літери носили той самий кучеряво-кругленький харак­тер, що й письмо Марії. І скільки теплоти, скільки ніжности й бадьорости містили в собі ці скупі слова!..

Ігоря стиснуло за горло: це ж він уперше побачив пись­мо своєї дитини! Радий був би припасти до нього устами, вишукуючи ними місця дотику її пальчиків. І напевне зро­бив би це, коли б лист був заадресований до нього. Але...

— І що з того? — спитав зі штучним спокоєм, відда­ючи записку.

— Не розумієш?

— Ні.

— Дивно. Тебе ж завжди виводило з рівноваги покла­дання надії на Бога...

Справді, завжди виводило. Але якраз в даному випад­ку — ні. Навіть більше: по тому, що оповів Зедергольм і по тому, як побачив її, таку чисту, таку ясну, з тим непорочно-строгим затиском дівочих уст, повірив, що Танічка мусить бути саме такою: святою. Інакше вона не була б Танічкою, не була б його дитиною!

— І що з того? — спитав ще раз, потискаючи плечима.

— Як то "що з того"? Та з першого ж слова виник­ла б катастрофа, бо Танічка глибоко віруюча.

— Не збираюся з нею порушувати релігійних тем.

— Та-а-ак? — насмішливо підвела брови Маруся. — Адже збираєшся їй говорити "усю правду"...

Лютила його своїм спокоєм і самовпевненістю.

— Тільки ту правду, яка має безпосередні стосунки до справи! — втяв.

Маруся далі тримала брови високо над очима, але, за­мість насмішливого, зійшла на суворий тон:

— Власне ця правда, Ігорю, була причиною того всьо­го, що сталося потім. І, не договоривши її, Ти допустишся найбільшої брехні й... підлоти!

— Пані! — скрутився Ігор. — Я прошу бути обереж­нішою у висловах і не спихати власної вини на інших! При­чиною всього було ваше нове серцеве захоплення, що дій­шло згодом до свого логічного кінця і дало такі трагічні для дитини висліди.

Спокій, удаваний, чи щирий, нагло зник, і Марія, встав­ши, випросталася на повний зріст.

— Коли так, то будемо говорити до кінця! — кинула сталевим голосом і сперлася руками об стіл. — Хто мені втовкав у голову, що подружжя, в якому скінчилася любов, мусить конечно розійтися?! Хто мені казав, що, коли моє кохання мине, то я не смітиму більше каратися в ролі дру­жини?! Хто вимагав від мене — негайно повідомити, коли тільки наступить охолодження в моїй душі?! Хто обіцяв мені розв'язати руки зараз же по такому повідомленні?! І чому ж то ви, пане Березовський, тоді, — тоді! — не бра­ли до уваги всіх можливих трагічних вислідів для дитини?!

Був розбитий до такого степеня, що несподівано зій­шов на "ти", якраз після того, коли Маруся сказала йому "ви" і "пане". Але не піддався — перейшов у наступ:

— А ти лишень тоді прийняла до серця мої погляди, коли вони тобі стали в потребі, правда? І тоді тобі нічого не казали твої "переконання"?..

Мов підломлена, Маруся впала на стілець і затулила очі руками.

— Маєш рацію, Ігорю, маєш рацію... — призналася ти­хо й винувато. — Прийняла твої погляди до серця в мо­мент, коли треба було себе виправдати... В момент, коли хотілося піймати щастя, що було побіч, що манило кілька років... Подумала тоді, що ти й так би покинув мене, коли б дізнався, що моє серце належить іншому, — і одружи­лася. Думала і над тим, що ми ж не подружжя, що Танічка — нешлюбна дитина, а тут приходить людина, яка пропо­нує законний шлюб, пропонує своє ім'я дитині — людина, яка любить давно і щиро...

Зупинилася на мить, задумавшись, і в її очах знову з'явився той давно знайомий зосереджено-незрячий вираз, скерований кудись далеко-далеко в минуле. А в той же час її ліва рука машинально стягнула другу рукавичку, й Березовському впало в очі дві обручки на безіменному паль­ці.

Зі скреготом зубів здушив у собі поновний вибух — ламати, трощити, тупати ногами і лаятися по звірячому, брутально, запекло!..

А Маруся, не дивлячись на нього продовжувала:

— Я б могла, остаточно, виправдатися перед тобою і зараз офіційним папірцем, в якому значилося, що ти зги­нув. Але перед моєю совістю нема оправдання. Я повинна була передбачати, що папірець бреше, я, коли хочеш зна­ти, навіть передчувала це. Але... — повернулася нараз до Ігоря і пронизала його поглядом. — Але ж я посту­пила саме згідно з твоїми засадами! На цей раз моє серце пішло в парі з розумом проти чогось глибшого, проти того, що я завжди називала своїми переконаннями, і перемогло. Я ще раз виступила проти них, проти самої себе, і... бачиш, що з того вийшло...

Ще до цього часу в Ігоря десь тліла малесенька-премалесенька, смішна й наївна іскорка надії на те, що цей шлюб був фіктивним. Він, може сказати, навіть толком не знав про її існування, і тільки тепер зрозумів, як багато вона важила. Але признання Марусі здмухнуло її геть, а натомість війнуло з усієї сили в багаття заздрости — і во­но бухнуло новим полум'ям.

— То ти любила його? — спитав зловісно, підсту­пивши ближче.

Маруся мовчки хитнула головою.

— Ще відтоді, з села?

— Тоді я ще боролася зі своїми почуваннями...

— Але потім, коли він опинився у твоїй хаті, ти вже не боролася? Ти радо пішла в його обійми, відразу ж став­ши його коханкою, правда ж? — схилився над нею, розди­раючи своїми питаннями і без того пекучу рану.

Маруся підвела голову й гордо глянула йому в-вічі:

— Я ніколи не була його коханкою! Сильвестр занад­то шанував і себе, і мене, а тому не підмовляв мене "на бо­жевільні кроки"...

— О, — зло усміхнувся Ігор, — він, безперечно, був великим моралістом!.. Не сумніваюся, що ви і по шлюбі ті­шилися самим платонічним коханням...

Маруся пополотніла і встала.

— Пане Березовський, — зморозила його льодовим тоном, — ви безличні, влазячи в мої інтимні справи з МО­ЇМ ЗАКОННИМ, ШЛЮБНИМ ЧОЛОВІКОМ.

60 61 62 63 64 65 66