Натомість почав випитувати про хворобу. Але й тут нічого потішаючого не довідався. Зедергольм, маючи справу з очевидним невігласом у медицині, навмисне сипав фаховими термінами, і Березовський зрозумів з них стільки, що й нічого. Але все ж догадався, що операція має бути досить складна і стосуватиметься не то печінки, не то селезінки.
— Бідна моя дитина! — вдався він до наївної хитрости, хоч і щиро при тому зідхнув. — І нікого з близьких не буде біля неї, щоб морально її підтримати в таку тривожну хвилину...
— О, про це ви найменше турбуйтеся! — енергійно потряс головою Зедергольм. — У вашої доньки перед вечором був священик, і вона саме просила, щоб її після сповіді ніхто не турбував. Зворушливо, знаєте, в наші вільнодумні й такі холодно-тверезі часи зустріти молоду людину з такою глибокою і ненадщербленою вірою, як у вашої дитини. Вона, наприклад, привезла з собою до лікарні якусь іконку, ще від її бабуні, і просила її повісити навпроти свого ліжка...
"Мамине благословення! — догадався Ігор, пригадавши, що він цю іконку разом з іншими речами відіслав до Марусі, коли йшов до війська. — І вона знає, що це від бабуні!.."
Йому раптом захотілося заплакати від радости і вдячности — до кого?
— Ваша донька запевняє, — продовжував Зедергольм, — що під опікою цієї іконки вона себе зовсім спокійно почуває. І я наказав іконку повісити так, як того хоче хвора. І... — професор зам'явся. — Я взагалі завжди присвячую хворим трохи часу перед операцією. Говорю з ними про всякі речі... І, ви уявіть собі, мені ваша Таня сказала таке: "Не вірю, що мій тато загинув. Я так багато молюся за нього, що напевне Мати Божа зглянеться на мої молитви"...
Професор раптом відвернувся до шафи з книжками і почав там щось маніпулювати, а Березовський закусив губу до крови, стримуючи вибух, що підкидав його на стільці.
— Ну, так... — знову заговорив професор і звів розмову в іншому напрямку. Питав дещо про життя в СССР, дещо згадав зі свого перебування в полоні, але скоро підвівся, даючи знати, що візита скінчена.
— Ви ще ніде не зупинилися? — спитав. — То я зателефоную зараз до знайомого готелю. Порекомендую вас. Вам там буде добре і недорого.
А вже на порозі, зовсім по-приятельськи затримавши руку Березовського, додав:
— Я, пане майоре, як лікар, мушу вам звернути увагу на те, що ваша донька після операції ще довго буде потребувати спокою. Розумієте мене? Всякі хвилюючі справи мусите відкласти на якнайдовше... Я якось зразу не догадався, що ви прийшли саме до Тані... А вона з таким пієтизмом говорить про свого батька, переконана, що він і далі перебуває в УПА, або є десь на засланні в Сибіру. Для неї батько — Лукіянчук... Подумайте добре, перше, ніж будете з нею говорити...
Ігор знову затрясся, бо нова хвиля ненависти й обурення вдарила його в груди.
— Бачу, що її мати зовсім не має совісти, — вистогнав, розтрощений словами Зедергольма.
— Ну, ну, — заспокоював професор. — У неї могли знайтися певні оправдуючі міркування, щоб так зробити. Вам, як військовій людині, найкраще повинно бути відомо, що війна має свої права...
Березовський страшно зніяковів: так, він це знав добре...
Епілог
Він перебіг у думках найголовніші моменти з відтинку часу, що вкладався у межі двадцять одного року, А стратив на нього ледве годину. А тепер знову вернувся до дійсности.
Сонце горнуло землю до своїх злото-панцирних грудей, коники пряли цвинтарну тишу на срібних прядках, невтомна зозуля вторувала їм подвійними краплинами свого кришталевого голосу, а біля лавочки, вмираючи, ледве ворушилися повислі на стебелинках трави біло-рожеві пелюстки яблуневого цвіту. Вони, як і люди піддалися силам стихії, що відбивала далеко від рідного пня і заносила в безвісти...
Березовський підвівся і повільним кроком подався назад до цвинтарної брами. Йшов і йшов, поки не дійшов до лікарні. Не вагаючись, ступив на сходи і подзвонив.
— Ви бажаєте?.. — зустріла його прикрим голосом знайома вже з виду старша сестра, ніби не знала, чого він міг бажати.
— Хочу знати, як почуває себе хвора після операції?..
— Прийдете завтра між другою і третьою пополудні, — ще прикріше відповіла сестра. — Адже ви її щойно бачили.
— Я прошу відповісти мені на моє питання, сестро! — підняв голос Ігор.
— Мій пане! — скипіла сестра. — Чи ви думаєте, що ми не маємо нічого іншого до роботи, лиш стояти на чатах і відповідати вам що-п'ять хвилин на ваші питання?! Інформації про здоров'я хворих даємо між другою і третьою пополудні. До завтра! — і двері сердито затріснулися.
Ах!.. Березовський вицідив за звичкою брутальну лайку і з усієї сили почав тиснути ґудзик дзвінка. Він зараз покаже цій білій жабі, як треба відповідати!.. Він...
— Пане! — рвучко відчинилися двері. — Ви не в таборі, де можна чинити бешкети! Я сьогодні ж поскаржуся професорові Зедертольму на вашу безличність і некультурну поведінку! Соромтеся!..
Березовський отямився. Пригадав собі, що він більше не майор, перед яким усе гнеться і трясеться, а звичайний скиталець на ласці чужої землі, нуль без ніякого авторитету якого ніхто не боїться і який мусить сам улягати навіть такій шпитальній сестрі...
На душі стало ще важче, втома насіла нараз густою хмарою, і його потягнуло до тихої кімнатки готелю й чистого ліжка, якого не використав попередньої ночі, не замруживши й на хвилину очей.
Відпочити, відпочити!..
Прийшовши до готелю, ледве роздягнувся й пірнув у ліжко, в обійми сну і забуття...
Прокинувся з першою думкою про Танічку, миттю зірвався і глянув на годинник: пів на четверту. Проспав! Та злюща і невблаганна сестра тепер нічого не схоче сказати. Ще й вилає, чого доброго, пам'ятаючи його настирливість.
Ліниво одягнувся й закурив, уперше розглядаючи кімнатку. Чистенька й привітна, навіть не холодно-готелева. Ліжко, шафа, столик, фотель, два крісла і умивальна в куточку біля дверей. На вікні біла прозора фіранка, що в неї за кожним подувом ловився пухирем вітер, а за вікном з поверху видно охайні вулички, на яких пульсує діловитий рух акуратного німецького міста. Гарно, чисто і... нудно. Чужина.
У двері постукала білява, висока і плоска, мов дошка до прасування покоївка — фройляйн Марта.
— Шановного пана просять до телефону, — повідомила чемно.
Збіг спішно униз і тремтячою рукою підняв слухавку: — Березовський.
— Зедергольм. Добрий день, пане майоре! — голос різкий і терпкий, як учора на початку розмови. — Я би просив вас, пане майоре, респектувати правильник лікарні й не турбувати обслуги в непризначені години. Зрозуміло?
"Просив би"!.. Не просив, а наказував.
— Так є, пане професоре! — по-військовому відрубав Березовський і навіть виструнчився. — Прошу пробачення. Цього більше не буде. '
— Взагалі, пане майоре, стримуйтеся робити все те, що могло б викликати зайве зацікавлення вашими відвідинами й непотрібні коментарі серед медичного персоналу, які навряд чи вийдуть хворій на добре. Зрозуміло?
— Так, пане професоре, — як школяр під "Отченашем" учителя відповів Березовський, але все ж спитав: — А як з донькою?
— Хвора потребує цілковитого спокою, — зігнорував питання Зедергольм, — і тому я наказав нічого їй не згадувати про таємничого відвідувача, який через неї виламує всі двері...
— Перепрошую ще раз, пане професоре, — зовсім упалим голосом обізвався Березовський. — Але я ще прошу сказати мені, як є з донькою?
— Нічого нового.
— Себто, погано?
— Як звичайно, після операції. Я лишив розпорядження — повідомляти вас щоранку телефонічно, якщо перебіг йтиме нормально, і телефонувати зараз же, у всяку годину дня, чи ночі, коли б наступило погіршення. Зрозуміло?
— Дякую, пане професоре...
— Ще одне, пане майоре, — голос професора потеплів і став неофіційним: — приїхала ваша дружина...
Внутрі Березовського відразу щось дико зойкнуло, вдарило у вуха, відізвавшись шумом у мембрані слухавки і на мить оглушило його.
— Я не маю дружини! — ледве зловивши віддих, кинув сухо.
— Перепрошую, приїхала мати вашої доньки. Чи маю їй сказати про вас?
По миті гострого й болючого вагання, Ігор відповів голосом, який нагадував стукіт дерев'яної кулі, що покотилася по камінних сходах:
— Так, пане професоре! Можете їй сказати все, навіть прошу вас про це. Хай знає...
— Вам ліпше було б поговорити безпосередньо.
— Це своїм порядком: ми мусимо зустрітися і поговорити. Конечно!
— Гаразд. Пішлю її до вас. Бажаю вам скінчити все мирно. Це буде найліпша розв'язка і найщасливіший кінець для вас усіх, а особливо для Тані.
— Не розумію...
— Збудуйте наново те, що зруйнувала війна...
— Дякую, пане професоре, — зійшов своєю чергою на різкий тон Березовський. — Але виключеним є, щоб я прийняв пропозицію стати першим чоловіком під третім нумером у тієї самої жінки...
— Ваша справа, пане майоре...
— Перепрошую ще раз, пане професоре: я більше ніякий майор.
— Учитель?
— Також ні. Скиталець — це так промовисто!
У слухавці добродушна усмішка:
— Ви — песиміст, пане Березовський. Але я бажаю вам від щирого серця всього найкращого.
Відклав слухавку і вернувся до кімнати, де вже спритна фройляйн Марта вспіла застелити ліжко і поприбирати. Пірнув у фотель і закрив обличчя руками.
Маруся... Марія тут! Марія тут, близько!.. Може прийти кожної хвилини... Зустрінуться по сімнадцятьох з половиною роках!.. Боже, як страшно скоро збіг час, хоч здавалося інколи, що він тягнеться віками!.. Сімнадцять з половиною років — легко сказати!.. Танічка тепер старша, ніж була Мару... Марія, коли вони зустрілися вперше. Але не це, не це!..
Як вони зустрінуться зараз? Яку позицію зайняти супроти цієї жінки, яка зрадила його, яка відібрала у нього дитину? Як повестися з нею? Хто вона йому, зрештою, коли належала до нього так коротко, коли ніколи не носила його прізвища, коли ніколи не назвала його своїм чоловіком?.. Тільки він, він, помимо всього, уважав її своєю дружиною так довго і так вперто!.. Але тепер? Вона носить прізвище іншого, вона, до живого, чи мертвого, належить до іншого — вона чужа йому, чужа!..
Чужа? Але чому ж так нестерпно скімлить серце, чому в душі вибухає вулкан, коли подумати про пестощі кохання, якими вона обдарувала іншого? Чому ненавидить її так пристрасно і так болісно — чому?...