Тільки-но він притулився до дальньої платформи, як місто затрусилося від вибухів. Бомби падали щільно і трощили все без розбору. Залізничне полотно роздирали на шмаття; вагони перекидалися догори колесами, будівлі обрушувались. Ще до учора мирні, осілі люди враз перетворились на біженців. Вони метушилися, ховалися, а бомби наздогнали їх по затишних кутках мальовничого міста. Ганя видряпалася крізь вікно з вагону і побігла до вокзалу. Старовинна, прикрашена ліпниною будова пихкала в небо чадним полум'ям. Привокзальну площу забризкало битим склом, закидало мазкою і цеглою. Всюди, куди не глянь, валялися, корчилися люди. А ті, що залишалися на ногах, метушилися, шукаючи хоч-якогось прихистку. Почувши прямо над головою рев мотора, Ганя впала на бруківку, зіщулилась клубочком і раптом почула дитячий крик. Підвела голову і побачила, що поряд, із розпанаханого черева вже мертвої жінки на світ Божій самотужки лізло дитинча. Ганя вскочила і накрила його собою. Знову заревів мотор. Літак пікірував прямо на неї і зблизька вона розгледіла в кабіні блакитноокого усміхненого пілота. "Красивий – чортяка", – кольнула недоречна думка. Ганя щільніше притиснулась до породіллі і простилася з білим світом. Але красавчик не скинув бомбу, не застрочив, а шугонув угору, мало не зачепившись за карниз вокзалу.
У селі Гані доводилося бувати при бабі Колодачисі, коли та приймала роди, і наразі вона вчинила з новонародженим так, як бачила. Загорнула його у блузку, сховалась під кущем акації і дочекалася кінця нальоту. Залізничники неспішно згуртували новий состав, і він повільно рушив за вказаним маршрутом. Загалом, на таку не надто вже довгу дорогу від Бєльців до Дніпропетровська, йому знадобилося два тижні. Попутники ділилися з Ганею ганчір'ям для пелюшок і хлібом, з якого вона – як колись їй бабуся – розжовувала м'якенькі квачики.
Добре, що завбачливо записала татову адресу: на порозі квартири її зустріла мати.
— Донечко, звідки? А що це у тебе таке у згортку?
— Це – Лесик.
— От, тільки Лесика нам і не вистачало! Мало нам одного байстрюка, так ось тобі друге! Воно хоч живе? Нумо, дай сюди! Я переповию, бо у тебе руки не з того місця повиростали.
Ганя розповіла про пологи на вокзальній площі.
— Заспокойтеся, мамо, – до кімнати увійшла пишна і, як завжди, спокійна Феня з власним немовлям, що присмокталося до її налитої молоком груді, – давайте сюди: як-не-як, а у мене дві цицьки.
З Вінниці її привіз особисто Макар. Він знайшов дочку у напівпідвалі, де вона жила зі своїм Дорфманом. У склепінні з глиняною долівкою, юрмилося кілька єврейських сімей, і всі вони були родичами. Роздивившись, що до чого, Макар заходився забрати дитину з собою: "Хоч і від жида, а все ж, онук".
— Оставьте мальчика нам! Мы его так ждали. У него уже и имя есть – Лёвушка. Уже и обрезали", – заголосила сива жінка.
— Подумай, Фаиночка: зачем тебе лишнее горе? Ты – молодая, красивая, сильная – себе ещё пятерых родишь. Оставь Лёвушку нам, – підтримав бабусю бородатий дід з кісками.
Настирливість мешканців підвалу насторожила бувалого Макара. "Ну, ні! Дитину вивезу негайно, а то ще й вкрадуть ненароком…" – подумав він і наказав Фені збиратися. Коли ж він з дочкою і онуком дістався Дніпропетровська, Степаня була вже там.
Тим часом, фронт необоротно наближався до Дніпропетровська. Почалися регулярні бомбардування міста, і вийшов наказ: усім, хто може, перебиратися на лівий берег. Переправивши на поромі, Макар розмістив родину у добротному дощатому сараї майже на самому березі Дніпра. Фартовий, він і тут не розгубився: зайняв покинутий усіма магазин і узявся торгувати огірками.
Та тривало це недовго. Щойно німці підійшли впритул, проти них стали
збирати ополчення. Призвали й Макара, хоч йому вже було під п'ятдесят.
— Ой, Боженьки! Куди тобі, старому, на війну? А ми як без тебе! Краще признайся, що петлюрівець, може не займатимуть? – голосила Степаня, збираючи вузлик.
— Не скавчи, дурна бабо. Хочеш, щоб свої розстріляли? Ось залишуся живим, і минуле проститься. Дві війни пройшов і третю оббіжу: знаю, що до чого. Материна сестра, циганка, напророчила мені дальню дорогу.
Степаня впала на коліна і помолилася в куток сараю.
Батька проводжали гуртом. Феня тримала на руках Льовушку, Ганя – Лесика. Ополченців озброїли стародавніми гвинтівками-трьохлінійками, і над колоною в різнобій заколихалися довгі тригранні багнети. Макар Юстимович – чисто поголений, у вихідному костюмі в смужку і білій сорочці, молодий, красивий, урочий – крокував першим зліва у третій шерензі. Угледивши рідню, він радісно їй посміхнувся…
— Ну, що ти скажеш: циган, воно й є циган! Чому б я ото раділа на його місці? Вирядився, неначе на весілля, а про нас і не подумав, – хлипала вслід Степаня.
Ополченців переправили через Дніпро і кинули на танки.
Без чоловіка гордовита Степаня геть розгубилася: "Що робити? Що робити? Повертатися до села, чи ховатися тут, в сараї? Дніпропетровськ ось-ось здадуть, а як воно буде під німцями? Аби ж була сама, а тут ще виводок! Хоча Феня й вигодовує їх своїм молоком, але хто нагодує саму годувальницю?"
— Малюків треба позбутися… — невпевнено висловилась вона.
— Отямтеся, мамо! — усміхнулася Феня, гайдаючи немовлят.
І тут невгамовну Ганю осяяло: настав її час виходити на авансцену.
— Не сидімо! Мусимо щось робити! — схопила відра і побігла до річки по воду.
По Дніпру пливли тіла ополченців; чи був серед них її батько, славний вояка Макар Лелека, чи ні, вона не угледіла. Може, й проплив у своєму габардиновому костюмі десь повз неї, хто знає… З правого берегу дерев'яним мостом тягнулися біженці з торбами; рухалися автомобілі з евакуйованим добром; перебиралися військові частини. Дівчина зупинилася, аби пропустити повз себе колону втомлених червоноармійців, що рухалася вздовж ріки.
— Ганю! Це ти? Звідкіля тут? А що з братом? – командир схопив її за руку, і в небритому, втомленому офіцерові Ганя розпізнала Севастяна Пантелеймоновича Нетребу.
— Яків залишився боронити Бєльці, а мене евакуював сюди до тата, якого позавчора забрали до ополчення. Отже, ми залишилися самі: я, мама, сестра і двоє немовлят. Одного хлопчика нещодавно народила Феня, другого я підібрала від убитої жінки на вокзалі у Бєльцях. Живемо он у тому сараї.
— Бач, як воно виходить… Нумо, зачекай: я щось спробую.
За хвилинку Севастян Пантелеймонович підвів Ганю до легкового автомобіля, звідки генерал стежив за переправою. За його наказом Гані виписали евакуаційне посвідчення на всю сім'ю. Місцем призначення, за підказкою Севастяна Пантелеймоновича, вказали Троїцьк Челябінської області, куди він нещодавно евакуював свою дружину.
— Знайдете мою Фріду, вона допоможе, – побажав він, прощаючись.
— Мамо! Феню! Маємо документи на евакуацію! Знаєте, кого я зустріла на переправі? Севастяна Пантелеймоновича! І він усе вирішив! – Ганя заскакала на одній нозі. – Швидше збираймося, бо ешелон уже на колії.
Жінки похапали клунки, немовлят і побігли на станцію. Щойно вони протиснулися у вагон, поїзд рушив. Вагон був товарний, сяк-так пристосований до перевезення людей: нари у три яруси, посередині пічечка з металевої діжки, в кутку, за перегородкою, – параша.
— Бач, хвойдо, а ти крутила носом на Якова! Нумо, помолимося Господу Богу нашому, Ісусу Христу, що допоміг нам, грішним, і нехай би він опікувався рабами божими Севастяном і Яковом! Щоб усі кулі їх обминули, щоб залишилися вони обидва живими! — збадьорилася Степаня.
Довжелезний, на дев'яносто вагонів ешелон повільно просувався на схід, зупиняючись на найдрібніших станціях, а то й просто поля. Все добро, що біженці прихватили з собою, вони вимінювали на їжу. На вузлових станціях можна було набрати вару та вдосталь попити чаю. За тиждень потяг дістався Саратова і зупинився вночі, перетнувши Волгу. Машиніст сповістив, що далі не піде, бо отримав наказ завантажуватись солдатами і повертатися з ними назад, до лінії фронту. Втікачам запропонували шукати притулок у пустих селах, звідки напередодні депортували німців Поволжя. У привокзальній тисняві Ганя вгледіла жінку, чувашку, яка взялася довезти їх до села Морське. Феню з немовлятами розмістили на гарбі, запряженій волом, Степаня ж з Ганею почалапали пішки. Безперервні дощі розквасили шлях на болото. Сунулися полем, і дорога видавалася нескінченною. Вночі навкруг, зовсім близько, завивали вовки, і тільки зірки на небі – такі ж рясні, як і вдома, в Україні – дещо заспокоювали прибулих. Ганя наспівувала дітям рідних пісень. Морського дісталися на світанку і, очікуючи на начальство, передрімали на підлозі у колгоспній конторі. Незабаром на порозі постала худенька чорнява жіночка, яка відрекомендувалася головою майбутнього колгоспу, що наразі створювався з переселенців. Бадьоро розпорядилася:
"Выбирайте себе любой дом, какой только приглянется: чай, все свободны".
Добротні доми стояли пустими; дворові брами й хатні двері хлябали на вітру; жодної людини навкруг не було видно, і лише покинуті собаки, коти і свині безпорадно тинялися вулицями. Залишивши Феню з малюками біля контори, Степаня з Ганею взялися нишпорити дворами і зрештою вибрали просторе обійстя, в якому збереглися залишки зерна, і в хліві репетувало ще живе порося. У городі знайшлася невикопана картопля; хлів підпирав ретельно складований стіс дров. Видно, господарі покидали хату похапцем, бо не зняли зі стіни сімейну фотографію, на якій вусатий чоловік з орденом Червоного Прапора в банту сидів на стільці, збоку стояла жінка, а попереду – двійка діток.
— Бач, кажуть, німець, а Герой громадянської війни, — зауважила Степаня.
Ганя коротко просвітила матір стосовно німецьких колоністів у Росії
і побігла за сестрою й дітьми. До їх повернення мати позачиняла вікна,
прибралася, розтопила грубу і наварила бульб. Зранку ж вона заколола виснажене поросятко, аби не здохло, і в обід нагодувала доньок свіжиною.
Третього дня дівок мобілізували до колгоспу, стару ж залишили на господарстві. За роботу колгосп не платив, лише нараховував трудодні на майбутній урожай. Ганя заходилася роздобути малятам манки. Аби намолоти борошна, випросила у голови колгоспу гарбу, завантажила двома мішками пшениці і поїхала полем шукати млин.