Два роки відпустки не давали, а тут за місяць до дємбеля, взяли й дали. Пробували навіть відмовляти:
– І чого тобі йти в ту відпустку, через місяць же так і так додому... Тільки батьків розстроїш – ждуть же назавжди, пора прийшла, а ти вертатимешся в армію. Самому смішно буде – на один місяць назад.
– Нє, – кажу, – і не вмовляйте!.. Раз положено, знать положено!
А сам собі думаю: "Це мені, щоб на Великдень вдома побував, хватить і так один раз пропустив".
На протязі двох років служби завжди мріяв потрапити в госпіталь чи медчастину – полежати в спокої хоча б кілька днів, книжку почитати, надоїлої мов гірка редька, казарми не бачити. Однак, щоб не робив, як не промерзав інколи, як не відбував патрульну службу під дощем, мокрим снігом, у великий мороз чи вітрюган – нічого не брало. Були ж такі хлопці, які вхитрялися час од часу полежати на лікарняному ліжку. Вміли зробити "температуру", чиряки, сильну нежить. Якимось чином взнали й використовували "зеківські" прийоми. До мене ці секрети не дійшли. Бачив тільки, як одного разу єфрейтор Жбанов цілий день натирав ребристим олівцем собі руку, а потім, коли вона добряче почервоніла, обмотав її тісно плівкою з целофану. Зняв – вийшло, як мені здалось, щось схоже на шкіряну хворобу – рожу.
Щоб все-таки хоч раз побувати в лікарні (московський ізолятор не брався до уваги), випросив у бувалих хлопців одну "заморочку" – поділились. Натер термометр до плюс 39, поклав його у внутрішню кишеню гімнастерки й пішов у медчастину. Не повезло! Приймав якраз досвідчений капітан Адашко. Коли я заявив про високу температуру, він подав свій термометр. Я його вміло поміняв на той, що був у мене в гімнастерці. Капітан довго дивився на позначки приладу для виміру температури, а затим приклав мені руку до лоба:
– Чеши звідси, щоб я тебе не бачив! Найшов кого надурити, я таких хитрунів знав, коли ти ходити вчився! Можу тільки п'яти зеленкою намазати! Хочеш?
Наприкінці строку армійських митарств я вирішив геть на все "забити". Брат вислав мені підручники з німецької та історії, і я став готуватися до вступу в університет, на юрфак. Думав: не поступлю – подамся в "мореходку", трохи світу побачу, а там вже як вийде.
Начальство помітило моє заняття, і щоб якось мене вернути до армії – стало ставити на постійні чергування. Майже "через дєнь на рємень" – тобто потрібно весь час надягати через плече портупею зі штик-ножем й весь час за чимось слідкувати. Аби якось повеселити себе й роту, став грати в "Діда Мороза". У їдальні кормив-ощасливлював молодих додатковою пайкою. Для цього треба було вкрасти на кухні лишній бачок (називали чогось "таран") каші, а потім ходити між молодими й підкидати в їхню миску, аби вони очі мали радісно-вдячні. Відчував себе "прикольно" – благодійником. Із часом мене "засікли", стали контролювати, черговий прапорщик сам рахував мої тарани, на спори не піддавався, обманути не давав змоги. Тоді я вирішив інакше.
В роті сто чоловік. Постійно невелика частина відсутня: хто під арештом, хто у відпустці, хто в госпіталі чи у відрядженні. Я став подавати заявку в їдальню завжди на сто солдат. Додуматися перевірити ніхто не зумів – видавали їжу на весь склад роти, автоматично згідно заявки, в тому числі й на відсутніх. І в мене, як і раніше, з'являвся лишній таран каші.
– Ти дивись, хахол-хитруга знову десь лишнє прихватив, знов ходить із черпаком біля молодих... І як він тільки вмудряється? – не могли "в'їхати" чергові прапорщики, яких призначали відповідати за їдальню.
Черговому по роті придаються три солдати-днювальні. Вони повинні наводити в казармі ідеальний порядок, виконувати безліч різних доручень, стояти по черзі на посту на протязі всієї доби. Для сну наряду виділяється тільки чотири години. Мені ж це геть не підходить – дємбєль на носі, а я тут не досипати мушу. Ще чого…
На кожному чергуванні сплю спокійно всю ніч. Це – порушення. Час від часу в роту приходить перевіряючий офіцер, або частіше прапор, потрібно його зустріти й доповісти за формою:
– Смір-на-а! Таваріщ прапорщік, в ротє бєз праішєствій! Рота спіт. (варіант: на обєдє, в банє, на строєвой падгатовкє…).
Коли хтось перевіряє вночі – днювальні швидко мене піднімають із ліжка, аби робив свою справу, для цього вони мусять заздалегідь помітити "відвідувача", щоб я встиг прийти в себе й одягнутися.
Хтось "настукав" комбату, що я ночами сплю й службу не несу, як "положено".
– Поймать єго нада, абарзєвшєго, во чтоби-то нє стало! Засєчь любим спосабом – тагда пайдьот он у мєня на дємбєль в паслєднюю партію!
Місія випала прапорщику Мариновичу, літом у відпустку просився в комбата. Зловить мене – піде, не зловить – буде ждати зими, так що "премія" йому була обіцяна серйозна.
Все б добре, однак, казарма нашої роти на третьому поверсі, як не біжи знизу, днювальний все рівно випередить, бо слідкує за сходами. А вони, днювальні, за мене горою – і поспати дам, і накормлю вдосталь, і не ганяю бездумно. Набагато гірше заступати в наряд із дєдом-єфрейтором, той спуску ні в чому не дасть. Вип'є всі соки з днювальних, насититься владою по самі вуха, так замуштрує, що в кінці доби з ніг хочеться впасти. І то все згідно статуту – не придерешся.
Спроби взяти на швидкість днювальних Мариновичу успіху не дали. Потрібно було шукати іншого виходу. Прапор до такого додумався.
Коли прийшов вдень, непомітно відкрив вікно в дальньому кутку казарми, там де знизу проходила пожежна драбина. Вночі заліз по ній на наш третій поверх, зняв чоботи, аби не здіймати шуму, та став просуватися до посту, де в цей час належало мені бути. Врятувала випадковість. Я приліг спати майже одягнутий, знав про можливу перевірку. Чоботи свої поставив не геть біля ліжка, як завжди, а висунув їх разом із табуреткою на прохід між ліжками. В темряві Маринович зіткнувся з табуреткою, вона гепнула на підлогу й порушила мій тривожний сон. Прапора впізнав одразу (нічник трохи світла дає), швидко зметикував: що й до чого. Якусь мить подумав, через кілька секунд натягнув чоботи й заволав на всю сонну казарму в спину перевіряльнику: "Стой! Кто ідьот?!". Від мого крику днювальні з переляку ввімкнули світло, рота схопилася, ледь проснулим солдатам побачилась така картина: посеред казарми стоїть ошелешений босий Маринович, а я наставляю на нього штик-ніж. Спочатку ніхто не може нічого зрозуміти, але згодом догадуються й вибухають нестримним реготом після моїх слів:
– Вибачте, товариш прапорщик, обізнався – думав диверсант проліз. Хто б міг уявити, що ви через вікно…
Після такого від мене одстали. Жалко, але Маринович у літню відпустку не пішов.
Прапорщик Пшонка – старшина роти. Не любить мене, хоч вальси перед ним танцюй, нічого не зміниш. Не підкоряюсь йому "беспрєкословно", пащекую, насміхаюсь поза очі. Мстить… Де може – там старається дошкулити. Проте всі його покарання – в наряд відправити, а я й так звідти не вилізаю. Залишається – не пускати мене в "увольнєніє" – на день у місто, в кіно там, за морозивом, на дівчат гарних подивитися. За два роки тільки два рази й був на цій одноденній волі. Кожного разу старшина викреслить моє прізвище зі списку щасливчиків, часом і причини не скаже. Азарт спортивний із мене пре – хочеться відповісти адекватно. Підбиваю дідів і сержантів походити "паровозіком". Згоджуються… А далі, як старші скажуть – так менші (молодші) зроблять. Ох і концерт виходить, ох і хохма! Замість того аби ступати: "раз-два", рота йде на "раз-раз-два", тобто кожен третій крок робить значно сильнішим, гучнішим. Зі сторони чується наче дійсно паровоз під гору: "Чух-чух-ЧУХ!", "Чух-чух-ЧУХ!".
– Что ета, прапорщік, у тєбя люді ходять словно калєкі? – питає хтось із старших, і це бісить старшину до посиніння.
Після такого наступає черга підступного прийому для Пшонки й замполіта. Мені видають характеристику, з якою тільки в двірники йти, або шпали класти на залізниці. У виданому документі пишуть всі прикметники починаючи з "не". Недисциплінований, недбалий, не дотримується вимог статуту, не поважає старших… Жалію, що проговорився, для чого мені та характеристика, що збираюся на юрфак поступати. Може, якби не знали, то такого не писали б. Найбільш прикро – вказали, що я не справлявся у фізпідготовці та стройових вправах. "От, – думаю, – брехуняки! А хто ж у вас під прапором ходив, кого ж призначили командиром спеціального відділення, куди тільки спортсменів брали?".
Аби я не показав брехливу характеристику хлопцям, які залишаються служити, та аби вони не помстилися за мене, не скоїли за це щось каверзне, Пшонка садовить мене в автомобіль, і особисто супроводжує до вагону поїзда, який повезе відслуживше моє тіло додому (душа, здається, ніколи армії не належала). Розміщуюся під вікном і бачу, як прапор полегшено зітхає – збувся. На радощах іде до бочки з квасом на привокзальній площі – мабуть, в горлі від прощання зі мною пересохло. Миттю встигаю вибігти з вагону й непомітно передати кляту характеристику солдату-водію. Сідаю знову у вагон і по-дитячи радію новій маленькій перемозі над Пшонкою.
На моє щастя, в університеті сказали, що після армії характеристику подавати не обов'язково (як виключення з правил).
Азарт мене не покидає. Хочеться не бути в грі з армійськими начальниками останнім. Вирішую написати в газету "Красная звєзда" кляузу на "камандірів". Виправдовую себе: нехай знають, що й на їх завжди буде управа, нехай думають, перш ніж інших зобіжати. Батько побачив мого листа й почав стидати, казав, щоб я не робив такого:
– Відслужив і забудь! На те ж і армія, щоб всіма способами неслухняних приструнювати!
Однак я вже зупинитися не зміг. Згодом прийшла відповідь – факти, наведені мною в листі до редакції, не підтвердились – м'яч залишився в моїх воротах. Тепер навіть радий програшу, відчуваю сором, що був таким непоступливим і не гребував кляузами.
Для кожного чоловіка армія стає визначним, незабутнім періодом життя. Багатьом сниться на протязі десятка років, сидить невилазно в пам'яті, не відпускає, не забувається, наче букви чи табличка множення. Це, напевно, тому, що армія – велике випробування, якими людина завжди гордиться, коли їх винесла. Тому, що жодне людське середовище не міняє так кардинально життя, як армія.