У сховку

Йому потрібно було кудись сховатися. Негайно. Подальше перебування в Ковелі загрожувало реальною небезпекою. Для життя. Після того, як учора на нього було скоєно замах, сумніватися не приходилось. Кожен день міг бути останнім.

До цієї пори перед очима стояла разюча картина замаху. Спочатку окликнули: "Ей, друг, закурить не знайдеться?". А потім хижий пронизливий погляд, наближення впритул нападника, блиск леза ножа, і удар у груди, знизу вверх, під самісіньке серце. І провчальне застереження: "Шоб не ліз куди не просять!".

Неймовірно повезло. Удар ножа прийшовся в записну книжку, яка лежала у внутрішній кишені піджака. Якби не вона – більше світу білого не побачив. Лезо ковзнуло по книжці й пройшло через м'яку тканину тіла, завдавши легкого поранення. Добре й те, що злочинець не пересвідчився чи досяг своєї мети, хутко розвернувся й зник за рогом будинку.

Віталій Бріленчук розумів: замах могли повторити будь-якої миті. Спасіння не бачив, треба було втікати.

Якби були гроші – подався б на Північ. Так багато хто робить, коли хоче сховатися. Проте хоча радянська країна велика, знайти начебто нелегко, однак довгі руки криміналу відшукують скрізь. Може й на Півночі не вдасться загубитися між людьми. А може й повезе. Щастить же декому, принаймні, таке кажуть. Але грошей немає навіть на білет. На днях хтось заліз у квартиру й пограбував, всі заощадження лежали на видноті – в шкатулці, на серванті. Відкривай та бери. Збирався подати заяву в міліцію, проте, після вчорашнього відмовився. Який тепер сенс? Все рівно треба терміново покинути нажите й втікати. Напевно, грабунок був теж складовою частиною помсти. Цілком ймовірно, що й у квартиру приходили не за грошима, а за ним. Просто не застали вдома, то вирішили хоча б поживитися.

Віталій Петрович гарячково перебирав у голові варіанти втечі. Те, що приходило на думку оцінювалось ним, як несерйозне, яке не приведе до чогось надійного, не захистить від небезпеки. Та, перш за все, місто потрібно покинути. Тут загроза найбільша.

Зібрав якомога більше речей, зима ж надворі, й вирішив податися на автостанцію. Якогось конкретного плану не мав. По дорозі щось мав придумати. Якщо пощастило вчора, під час замаху, то є надія, що вийде й сьогодні. Можливо вдасться знайти якийсь вихід із нібито безвихідного становища.

Нова удача всміхнулася прямо на автостанції. Побачив там свого знайомого. Лісника. Віталій йому колись допоміг у справі, захистив як адвокат, убезпечив від тюремного строку, коли того незаконно, безпідставно хотіли звинуватити в пошкодженні лісних угідь і нанесенні шкоди у значних розмірах.

Лісник Іван помітив його першим, приязно торкнувся плеча й міцно потиснув руку, немов давньому другу. Видно, вдячність керувала до цього часу чоловіком, не забувся про колишню допомогу.

– Куди це ви зібралися, Петровичу, з такою поклажею, – турботливо спитав Іван. – Переїжджаєте кудись, чи шо? Може допомога потрібна?

– Знаєте, складнощі у мене деякі виникли… От шукаю, аби сховатися кудись від сторонніх очей. Встряв я тут в одне діло.

– Шо за проблема?.. Якраз я вам можу стати в пригоді. Шо-шо, а сховатися у мене є де. У лісі ж товчемся. Де, як не в нас, пересидіти?.. Давайте разом зі мною на автобус, а по дорозі розкажете, шо у вас трапилось. Хоча… можете й не розповідати, коли не схочете.

З автобуса вийшли на Вільці. Після теплого салону відчули, як надворі проймає холодом. Під ногами було слизько від втоптаного-начовганого снігу. У дворі крайньої від лісу хати на Івана чекала підвода-сани. Стояв прив'язаний кінь, перебирав губами сіно. Побачив хазяїна й легенько захропів, наче вітаючись. Лісник поплескав коня по шиї, почухав за вухом і кинув до Віталія Петровича:

– Ото тепер наш транспорт! Далі на ньому. Лісом автобуси не ходять, а нам з вами близько двадцяти кілометрів. Вмощуйтесь! Візьміть мій кожух, бачите, оно, там позаду, за вами. Беру його з собою на всяк випадок, для таких, як ви, коли трапляються. Вкривайтесь, шоб не замерзли мені тут, а ноги в солому сховайте, добиратися нам довгенько, тепло бережіть.

В лісі зима здавалась суворішою, ніж у місті, де весь сніг згребли та вивезли комунальні служби. Хоча йшло до весни, але снігу між деревами було ледь не по пояс. Сонце сюди не спішило проникати. Зимовий ліс був ще в сплячці. Тільки густі заплутані мережива заячих слідів вказували на якесь життя в цьому сонному безмовстві.

Сани летіли-ковзли по снігу майже не провалюючись. Лише кінь залишав круглі сліди від копит.

Віталій Бріленчук чомусь відразу довірився Івану, відчув, що може на нього покластися. Лісник ще раніше, при перших зустрічах, показався Віталію надійною людиною. Захотілося з ним поділитися пережитим останніми днями, аби не держати в собі, хоч трохи скинути тягар тривоги. Іван неначе прочитав мислі свого гостя, сам попросив його висповідатися, адже бачив, що чоловік не в собі, чимось дуже заклопотаний, чи то й наляканий:

– Кажіть, Петровичу, шо вас так дістало, від чого втікати зібралися?

– Довга пісня вийде.

– А куди нам спішити?

– Тоді слухайте! Потрапив я в халепу. Найняла мене одна жіночка захисником, по справі свого брата. Ви ж, думаю, пам'ятаєте, чим я на хліб заробляю.

– Як міг забути, зрозуміло, шо пам'ятаю.

– Добре, продовжу... Брата тої жінки, значить, вбили недавно. Може чули?.. На залізничному вокзалі, в ресторані, про це весь Ковель говорить. Не чули?.. Ну то таке… Я, коли брався за справу, і не думав, шо так вийде, шо влізу в таку історію. Вважав, шо доб'юся від винуватця матеріального відшкодування, отримаю в свою кишеню невеликий гонорар, і на тому руки вмию. Шо ше треба?.. Наше діло маленьке… Прочитав-ознайомився, заяву або клопотання подав, зі слідчим переговорив, у суді виступив – та й по цьому. Звично, не вперше… І хто ж його знав чим обернеться… Почалося з того, шо мені знайомі хлопці в міліції шепнули, нібито затримали підставного вбивцю, не того, хто вбив насправді.

– Як це?.. Хіба таке буває?

– Інколи… Це якраз той випадок… Але спочатку розповім вам, як дійшло до вбивства. Вернімося у вокзалівський ресторан. Треба сказати, шо в нашому Ковелі, то ше те місце, часто його вибирає всіляка блатота. І ті, шо при власті, теж не обходять його боком, тоді навіть двері замикають, табличку вішають, шо спецобслуговування йде. Гуляла в той день у ресторані компанія Цигана. Високо стоїть у кримінальному світі, кажуть ледь не вся область під ним. Циган – кличка така, а чи з циган він?.. Кажуть, шо ні… не їхній. Чорнявий, схожий, то так може через це й прозвали. Якшо по правді, то я про того Цигана раніше не чув, саме це й підвело мене під монастир. А то б, мабуть, не поліз, я в сміливців не вельми граю. Словом, тому Цигану, добряче сп'янілому, впала в око гарна дівчина, яка прийшла зі своїм хлопцем шось відмічати в ресторан. Сиділи вони собі тихенько, нікого не чіпали, неголосно розмовляли, усміхалися-любувалися, аж тут – Циган. Запрошує дівчину до танцю. Та відмовила. Циган раптово оскаженів, не звик, шо йому відмовляють, сказав дівчині шось образливе. Хлопець обідчика не злякався, напевно, не знав з ким діло має, за дівчину вступився, силою був не обділений, відштовхнув непроханого гостя так, шо той полетів шкереберть. Для Цигана – образа несусвітня, ше й на очах своїх підлеглих шмаровозів. Вихватив з кишені ножа – й пірнув ним хлопця. Той і видихнути не встиг – повалився неживим на підлогу. Відвідувачі ресторану в крик: "Міліція! Поможіть, рятуйте!". Як відомо, на вокзалі міліція завжди присутня, на крик прибігли не гаючись. Однак Циган встиг зметикувати – викинув свій ніж у вікно, схоже, досвід закоренілого злочинця дався взнаки. У ресторані стояв шум-гвалт, жіноче надривне виття, відвідувачі швидко знялися зі своїх місць і порозбігалися, аби не бути свідками. З ними вискочив на вулицю й Циган. Міліціонери якийсь час не могли розібратися, шо відбулося. Поки з'ясували обставини, в ресторані залишилася одна обслуга та ридаюча від горя дівчина, яка припадала до свого вбитого хлопцем, і не могла од нього відірватися. Згодом дівчину все-таки від хлопця відірвали, повезли в міліцейський райвідділ. Там розпитали про нападника. Вона його добре не запам'ятала, лише вказала, шо був високий і чорнявий. Після дівчини допитали обслугу ресторану. Обслуга вдала ніби нічого не бачила, видно, добре навчена: не лізти свідками в чужі бійки. От Циган і скористався цим, мабуть, розумів, шо вбивство не скриєш, не відкупиш, когось треба видати за винуватця, інакше до нього доберуться. Яким чином вони в себе це роблять – не знаю, але на другий день у міліцію з'явився з покаянням якийсь чорнявий чоловік, взяв усю вину на себе.

– Як то таке може бути? – здивувався Іван. Хіба ж знайдеться така людина, шоб убивство на себе повісити, ше й без вини?

– У цьому середовищі знайдеться... у них свої порядки. Може завинив перед своїми чимось, в карти програвся, чи заборгував комусь, або просто настрахали й примусили. Все може бути. Тому чоловіку, який взяв на себе вину, можуть зробити так, шоб менший строк дали, на зоні забезпечать йому всілякі полегшення. А буває й таке, шо на пересилочній тюрмі його підмінять на іншого, на того, в якого стаття легша, з малим строком, за неважкий злочин. Пригрозять, поб'ють-застрахають якогось бідака, шо, приміром, дорожню аварію скоїв та й заставлять помінятися документами з убивцею. Головне, аби схожим був. Після такого, убивця вийде через рік чи два на волю з чужим паспортом, а жертва насильства-наруги буде за нього відбувати довгий термін ув'язнення. Простій людині проти зеківського світу не поперти.

– Чудасія якась! Ніколи сном-духом не відав про шось подібне, аж погано мені робиться від почутого. Ох і порядки у вас у місті! У нас, в лісі, виходить, все простіше й справедливіше, таких жахів не має. Оце так-так!.. Але як же ви особисто до цього дійшли? Як у вас такі проблеми виникли, шо мусили тікати?

– Я… Напевно, так вже мені випало, наче само прийшло. Чогось поліз – спитайте, не скажу. Коли дізнався, шо в міліцію прийшов підставний винуватець, захотілося, аби справедливість перемогла, аби справжній убивця був покараний. Словом, пішов я до вокзалівського ресторану, а там у мене подружка працює, Жанна.