Уляна

Олександр Мінович

Сниться мені, що я першокласниця, збираюся зранку до школи. На стільці нове, ще незвичне коричневе платтячко з білим комірцем. Білий фартушок, поряд нові лаковані черевички. Портфель із зошитами в пряму та в косу лінійку, з книжками, пеналом, ручкою з пером залізним, з коробочкою кольорових олівців – моєю гордістю. Більше таких ні в кого немає. У всіх олівців тільки дев'ять в коробочці, а в мене – дванадцять. Я замальовую ними в альбомі для малювання листочки і метеликів. Жовтим, зеленим, червоним, цегловим… Мені це так подобається! Не те що писати. Від того писання всі руки мої в чорнилі. Не відмиваються, скільки мати не тре їх під водою з милом.

Надворі з кленів падає жовтий лист, і я зараз побіжу підскоком по ньому аж до школи.

А поки що мати розчісує мені заплутане й неслухняне волосся, заплітає дві коси. Трохи смикає, і мені боляче, але терплю, бо зараз причепить на коси два великих білих банти, які будуть теліпатися по моїй спині, по грудях, аж поки не прийду зі школи. Мені з цими бантами так гарно, так хороше, що я готова тільки ради них ходити до школи щодня, навіть в неділю. Хоча і ще заради нових подружок, багряного кленового листу, моїх кольорових олівців, заради моєї вчительки Валентини Василівни, яка вчить нас писати палички й кружечки, заради дзвоника, що так голосно, так дзвінко, так радісно кличе на уроки і перерви.

– Уляно, збирайся хутчіше, бо запізнишся. Он уже всі пішли, тільки ти баришся, – це батько зайшов у хату.

– Та біжу, – кажу – біжу вже, не запізнюся.

І просинаюся, щаслива від побачення з дитинством, школою, живими ще батьками.

Живу тепер в Італії... Звикла вже до чужини, і тут мені добре. Але не з доброї волі сюди потрапила – життя заставило.

Аби мене зрозуміти, треба здалеку почати, з тих самих часів, які часто мені згадуються, сняться тут в Італії, в містечку Кальярі, на Сардинії.

Заміж я вийшла рано, одразу після 10-го класу. Васька Перебойчук з сусіднього села запав на мене ще у класі восьмому чи дев'ятому, як тільки почали ходити на шкільні вечори. На тих вечорах після урочистої частини з віршами і промовами на честь чергового комуністичного свята дозволялися танці для старшокласників. Хлопці вперше притискались до дівчат під пісні Алли Пугачової, а після вечірки проводжали їх додому. Васька проводжав мене з першого вечора і до самого випускного.

Під нашими липами, які посадив ще мій дід, Васька поліз до мене цілуватися, і хоч як я не пручалася, таки поцілував. А потім цілувалися ми з ним щовечора, поки мати не зажене в хату та не насварить. З тих поцілунків народилася в нас Люська. Через дев'ять місяців після шкільного випускного. Піддалася я Васьці, завагітніла, та й поженились.

Коли Люсці сповнився рік, здала її матері, а сама пішла в Луцьк на меланжевий комбінат ткалею. Гроші треба було заробляти. Бо в селі за каторжну роботу на буряках або на фермі платили копійки. Вся молодь тоді втікала у місто, хоч місто приймало нас, сільських, тільки на дуже важкі й шкідливі роботи. Але хоча б гроші і гуртожиток давали.

Васька теж зі мною перебрався у Луцьк, пішов на залізобетонний комбінат. Гуртожиток мені дали в одному місці, а Васьці – в іншому. Разом жити ніяк не виходило. Після роботи приходив мій чоловік до мене в гості. В гуртожиток мій, жіночий, його, як і всіх інших чоловіків, не пускали. Тож викликав мене через дівчат, що заходили з вулиці, називав номер кімнати та просив покликати Уляну. Дівчата передавали мені, тоді я швидко збиралася, чепурилася й виходила до Васька. Гуляли цілий вечір по Луцьку, мов неодружені.

Влітку в парк, до фонтану в центрі міста. А коли ставав холод – дітися не було куди, хоч плач. Часто терлися по чужих під'їздах, наче підлітки. Бувало ходили в кіно, там тепло і затишно, але грошей не настачишся. А треба щось купити вдягнутися, їсти, іграшок, хоч якихось подарунків для нашої Люськи. Бо щоп'ятниці вирушали до себе в село, а вже в неділю ввечері назад до Луцька.

Ото й було подружнього життя, що вихідні в нашому селі. Однак молодість брала верх над усіма негараздами, були щасливі, були захоплені одне одним, нашою Люською. Нам було добре жити у місті, де не було грязюки, калюж, була тепла вода й не треба було топити дровами чи вугіллям, не треба щодня носити воду, виносити попіл, кормити-поїти худобу, ходити в холоднечу й слякоту за всіма потребами на вулицю. У місті після села неначе кожен день свято. Чиста одежа, асфальт, навкруги всі праздні люди, не заклопотані роботою з ранку до смерканку, а відпрацюють вісім годин – та гуляють собі, як хочуть. Чи то п'ють пиво, чи йдуть в театр, кіно, на танці, на футбол, чи просто просиджують біля телевізора годинами.

В селі цього не було і не могло бути, тут треба було робити день і ніч, аби жити, мати що їсти. І все те задарма.

По правді казати, і в селі, в колгоспі, деякі люди мали непогані заробітки. Голова колгоспу, бригадир, агроном, бухгалтер. Але на те вони начальство, їх, треба сказати, мало, та й до їхнього клану не впрешся. Далеко не кожному можливо. Заробляти могли добре і доярки, комбайнери, трактористи. Але потрібно бачити хоч раз того комбайнера, який відпрацював у жнива годин тринадцять-чотирнадцять на жарі, у пилюці. Як вилізе з кабіни комбайна, тільки очі видно, як блищать, а все інше в темному шарі пилюки й кіптяви. Або візьміть доярку... Щодня без свята і вихідних, встає о-пів-на-п'яту, видоює руками п'ятнадцять-двадцять корів тричі на день, а остання дійка вже коли темно. Натягається відер і бідонів з молоком, а взимку оберемків соломи, купи силосу – руки не може підняти.

В Луцьку стали ми з Ваською на чергу – квартиру отримати. Давали ці квартири безплатно, але стояти на черзі треба було років з п'ятнадцять.

В моїй бригаді, на комбінаті, були жінки, що мали вже дітей, які школу закінчили, а квартири ще не бачили, так і жили в гуртожитку. Правда деяким сім'ям, хто мав двоє дітей, давали окрему кімнату в тому ж таки гуртожитку. Або якщо повезе – маленьку однокімнатну квартирку, малосімейка називалася. Зробиш на роботі якийсь проступок, прогуляєш роботу, або для хлопців, коли нап'ються чи поб'ються з кимось, чергу могли переглянути і скинути на рік-два, а могли й зовсім зняти. Такі були правила й жалітися не було куди.

В хлопчівському гуртожитку ввечері немає чого робити, то хлопці випивають. Став і мій Васька коло них. Пройшло може років зо три, як перестав мені віддавати всю зарплату. Кожного разу видумував якісь причини. Нібито премії його за щось позбавили, або друзякам зайняв. А потім вже й не скривав, що став пропивати, бо й скривати не було чого – все стало видно й чути. Як я його не вмовляла, як не просила: "Не пий, пожалій хоч дитину, коли вже мене не жалієш, схаменися, люди ж нас сміються". Але нічого не допомагало, чоловік мій пив все дужче і дужче. Став попадати в витверезник. Як хто не знає з молодих, то це була така тюрма на одну ніч для п'яниць. Міліція їх збирала по місту, коли хтось не міг іти або дуже вже хитався на п'яних ногах, і силоміць привозила в витверезник. Ніч переночував – і на вулицю, але заплати штраф, та ще й на роботу повідомляють, де ще раз штрафують, чи якось інакше покарають.

Через деякий час Ваську поперли за п'янство з роботи. Добре, що на той час пройшло вже 5 років, як ми на черзі житла чекали, і мені за успішну роботу дали однокімнатну маленьку квартирку на сороковому кварталі. Забрала я туди свою Люську, яка росла наче на дріжджах замішана, тільки встигай нову одежу купувати, бо зі старої вже виросла.

Стали товктися втрьох у тій квартирці. Якби раніше дали, то може вберегла б я свого чоловіка від пляшки та падіння до втрати людської подоби, а вийшло, як вийшло. Прийшлось жити з гірким п'яницею, що вештався цілими днями з такими ж, як він, в пошуку випивки. Виносив на горілку з дому все, що бачив, навіть дитячі речі став пропивати. Не могла ради дати тому ніяк. Бувало бачу його: ходить з посинілими друзяками по смітниках і порожні пляшки збирає на випивку. Перед сусідами стидоба, хоч провалися крізь землю. І не виженеш з хати. Куди його гнати? Чоловік же мені і батько для Люськи, яка його любила і ластилася навіть до п'яного.

Ще пройшло трохи часу – і стало мені з Ваською геть нетерпляче. Опустився нижче неможливого. Виваляється в грязюці – не відчистити, не відмити, тхне від нього смітником і таким перегаром, ніби він не вино дешеве п'є, а якусь смолу-отруту. Пробувала здавати на лікування, так утік. Заявив: якщо ще раз здам – покінчить з собою. Змушена була дальше терпіти.

Гірше стало коли Васька пити перестав-таки. Але не з власної волі, а від важких болячок. Признали лікарі, що в нього цироз печінки, і пухлину виявили злоякісну в животі. Допився, на свою голову, і на мою теж. Бо ж став лежачим… Доглядати треба день і ніч... Від болю волає так, що всі сусіди за бетонними стінами спати не можуть. Спочатку по лікарнях повалявся. Операції йому робили, лікували, проте нічого не допомогло. Тільки всі гроші на те пішли, що відкладала на меблі й телевізор. Назаймала в кого могла, в боргах стала, ніби по самі вуха. Віддати не можу, немає за що. Всі подруги та родичі від мене відмовилися, не хочуть більше зі мною діла мати.

Але якраз порядки в країні помінялися, стали банки давати кредити. Заклала я свою квартирку і взяла кредит.

Трохи грошей повернула позичальникам – кому бачила скрутніше, а трохи потратила на чоловіка. Ліки дорогі, особливо для зняття болю. А без них ніяк не можна.

Коли Васька помер – здається спочатку аж легше стало, а потім, як зрозуміла, що тепер вдова, без копійки в кишені, без роботи, яку залишила, щоб чоловіка доглядати, з Люською, яка вже стала дівувати, з неповерненим кредитом, то така мене туга взяла, що хоч топитися йти. Якби не Люська, може щось би й зробила з собою.

Добре, швидко трапилася робота. Влаштувалася в одну контору прибиральницею. Маленькі гроші, але вже з голоду не помреш. Почала вхитрятися. Бачу: макулатури на моїй роботі багато викидають. Ящики картонні, паперу стосами. Здам в приймальний пункт – все копійка.

Потім в сусідній конторі побачили, як я гарно прибираю, то до себе запросили. В день в одних мию, чищу, пил витираю, а ввечері або вночі в других.

1 2 3