Армія моя

(нє… нє… не моя, а савєцкая…)

– Сину, тебе в армію забирають, – мати подала мені тремтячими руками повістку з військкомату.

Я зрозумів, що радянська армія мене таки знайшла, хоч і з невеликим запізненням, бо всі мої давно вже служать. Усвідомив, що армія не може без мене, і тепер тільки я її спасу.

– Ма, не треба так перейматися, не на війну ж іду. Всі йдуть і повертаються, то й я повернуся, – кажу до матері, побачивши сльози в кутках її очей.

– На коли там? – питаю. – На 29?.. Це, що у нас буде?.. Понеділок?.. А сьогодні четвер. Ну то давай на неділю проводи зробимо. Жалко, що моїх нікого немає, не буде кому й заспівати.

В неділю зібралися близькі родичі, дехто з молоді. Я одягнув вишиванку й сфотографувався на пам'ять із рідними.

Як завжди в ті часи, заспівали мені разів зо три: "Нє плачь дєвчонка, ти только жді, солдат вєрньотся …", і скинулися трохи грошей. Хлопці й дівчата по рублю чи троячці, а дорослі та родичі по п'ятірці чи десятці.

Я хотів зламати традицію, вмовляв грошей не давати, але коли старші почали скидатися, то й молодь пішла за ними, було їм незручно. Традицію не зламав, хоча вона мені чомусь не подобалась.

Залишив гроші матері. Прийду з армії, буде в що вдягнутися.

У понеділок раненько попрощався з матір'ю й пішов на перший автобус до Луцька. Батько й брат Толік вирішили їхати зі мною. В Луцьку перед великими металевими воротами збірного пункту попрощався й з ними. Вперше побачив, як зволожилися батькові очі. Раніше він мужньо себе стримував за будь-яких обставин.

"Постарів", – встиг подумати я, й стрімко ступив за ворота нового жорстокого світу. Світу радянської солдатчини.

Через час від мого довгого звивистого волосся не залишилось і сліду. З подивом та цікавістю дивився на себе в щербате потьмяніле дзеркало, що висіло на стіні вбиральні військкомату, і реготів від новизни, від незнайомого мені обличчя. Таким ще себе не бачив.

Реготів разом з такими, як і я. Тут же й зрозумів: дальше буде хоч і важко, але весело в компанії ровесників, нічим не заклопотаних, готових до всього.

"Якось проб'ємся!", – майнуло в голові.

У поїзді, який повіз нас до Мінська, доїдали-допивали новобранці останні домашні харчі. Хоч ми були вже поголені для армії "під нуль", або як ще тоді казали: "під Котовського", проте, були в цивільному одязі, вели себе, як цивільні люди.

Прапорщик, який нас супроводжував, бігав по вагону, забирав у нас залишки спиртного. Йому треба було доставити новобранців у свіжому вигляді.

На дорогу брат Толік видав мені трилітрову банку самогону. Знаючі люди казали, щоб не брав, бо все одно відберуть у поїзді. Пропаде даремно. То я вирішив замаскувати те, що було в банці. Долив туди трохи вишневого компоту, вкинув кілька вишень із нього ж.

Коли у вагоні вже всі були без вина-горілки, в мене на самому видному місці стояла чверть скляної банки самогону-компоту. Мої нові друзяки по нещастю підходили до банки раз по раз і відхльобували для хоробрості. Та ще для того, аби показати один перед одним свою дорослість і браваду. Пити перед великою незнайомістю не дуже то й хотілося.

Поки прапорщик зметикував, де криється недопалок останньої випивки – банка була майже порожня, а хлопці добряче п'яні, навіть вишні з'їли.

– Смотрі у мєня, маладой! Я тєбя запомніл, большє на глаза мнє нє попадайся, нє совєтую! – пригрозив мені прапор.

Помітив, що самогон мій. І згадав, напевно, як я пропонував йому вишеньок чи компоту скуштувати.

Однак більше з тим прапорщиком мене доля майже не зводила. Він був у полку десь сам по собі, а я теж.

Білорусія. Мінськ. Травень 1979 року. З вокзалу вантажними машинами, покритими цупким зеленим брезентом, прямо у військову частину – "Білполк" внутрішніх військ.

Коли у військкоматі запитували, хто де хоче служити, то я сказав, що хочу у "ВВ". Побачив у очах військкоматівців здивування. Інші хлопці хотіли в десантники чи льотчики, а я несподівано для них – у "ВВ".

Пізніше зрозумів, що переплутав "ВВ" із "ВВС", тобто внутрішні конвойні війська з військами "воздушних" сил.

В останніх проходив службу сусід Вася. Коли він повернувся з армії, мені сподобалися його голубі пагони. У мого брата Віті, який служив у артилерії, погони були чорні, некрасиві. У Васі, крім гарних пагонів, ще був на грудях саморобний "значок-самольот" – із білого сліпучого металу, гострим вістрям націлювався в небо. Як після такого не напроситися в авіацію? Як по-другому дістати й прийти з армії додому з таким же сліпучим значком?

– Вась, подари значок, або хоч на день дай поносити!

– Ніз-з-зя! Можна тільки тим, хто в небо піднімався, хто землю зверху бачив!

Згодом сусід зізнався, що був заправником літаків, а неба й не бачив – за мастилами й пальним не мав часу вгору подивитися.

Доля зіграла зі мною в жарт, і я потрапив у колишні каральні війська НКВС, куди я усвідомлено не пішов би ні за які пиріжки.

Повезло, правда, що за мою службу не довелося жодного разу брати участь у будь-якій каральній операції чи акції. Не треба було розганяти демонстрації, бити лопатками людей, як це робили пізніше солдати "ВВ" у Грузії та Прибалтиці.

Час моєї служби припав на тихе життя в Радянському Союзі. Коли всі жили здебільшого мирно й покірно. І хоча нас готували в армії до всяких неприємних речей, на ділі їх ніколи не застосували, за що я вдячний долі та Богу.

Напевно, я ще й наврочив себе тим, що дражнився з батьком. Коли він питав мене ким хочу бути, як школу закінчу, я відповідав:

– У міліцію піду! (Сам і думки такої не мав).

Батько таких жартів не розумів:

– Ти, шо здурів? У міліцію тільки лежні йдуть, ті хто роботи боїться. А ти ж сільський хлопець, до всього приучений. Навіть не говори мені більше такого, не порть нервів!

Виходить, що й за слова прийшлось відповідати – майже два роки носив форму міліцейську.

Перше, чим зустріла нас військова частина – це великий плац, на якому стояли дві сотні солдат у чорному робочому одязі. Всі вони разом загуділи зневажливо, засвистіли, коли нас побачили:

– Вішайтесь, салаги! Тут вам буде хана! Пишіть швидше мамочці, щоб забрала, бо пропадете!

Психологічно таке подіяло сильно. Серед наших ніхто не обізвався, навіть голови не підняв.

Повели в баню. Цивільний одяг зразу забрали. Нового довго не несли. Один хлопець додумався взяти з собою купу грошей, напевно тих, що подарували на проводах. Веселуха була… Дивитися: як він не міг знайти місця, куди ті гроші подіти. Уявіть собі: куди голому в бані гроші сховати.

Нарешті принесли форму. Багатьом великувату.

– Нічо! – сказав новий прапор. – Якби не мала!

У зеленій військовій формі всі вигляділи, немов близнята. Лисі, в незвичних чоботях, із ременями на поясі, з металевими ґудзиками, крючками на комірах.

Після бані строєм у їдальню. Дали вареної риби, густо перемішаної з картоплею. Їсти не можливо – тонкі кістки мішають, їх багато, не вибереш, і картоплю вони заважають жувати. Як не стараєшся, застряють у роті. Їжа майже вся зосталася на столах.

– Это, потому, что гражданская піща с вас єщо нє вишла. Вийдєт – будєтє жрать всьо, что дадут! – презирливо насміхався прапорщик.

З їдальні знову на машини, та кілометрів зі сто за Мінськ. У ліс. Карантин називається. Одні ми, новобранці, й злючі сержанти.

Жити треба в брезентових наметах. Комарів – тьма-тьмуща. Перші дні така мука, що до ранку діждатися не можна. Внутрішні стіни палатки стали червоні – хлопці давлять комарів, які нашої крові напилися.

Диво, але згодом звикаєш і до комариних укусів, і до їхнього дзижчання над вухом. Десь на третю ніч починаєш спати, наче вбитий. За день так тебе наганяють – не до комарів.

Почалася муштра... Ходити треба тільки стройовим кроком. Скрізь потрібно голосно рапортувати, просити дозволу. Цілий день у строю. Вийти з нього не можна, тільки по команді. Сідати, вставати, лягати спати, їсти, справляти потреби – тільки по команді.

Оддалік від палаток влаштоване місце для куріння. Дві лавчини закопані в землю і яма посередині для недопалків. Більшість солдат палить. Я ж – ні. Але коли між муштрою та ідіотськими заняттями оголошують перерву на хвилин десять чи п'ятнадцять, то хочеться присісти – ноги втомляються. Сидіти немає де, а просто на землі не дозволяють. Тільки в курилці. Якщо хочеш до неї зайти, а там, зазвичай, вже сидить хтось із сержантів, потрібно кроків десять промарширувати й заволати: "Товаріщ сєржант, разрєшітє войті в курілку!". Пауза... Прискіпливий погляд: до чого придертися… а потім або зверхнє: "разрєшаю!" або: "на ісходную – шагом марш!". Або зауваження, що в тебе щось не так. Чи то ґудзик незастебнутий, чи пілотка з'їхала сильно набік, чи ремінь недостатньо затягнутий, і між ним та животом може пролізти кулак сержанта. За це отримуєш якесь покарання. Віджимаєшся од землі, або маршируєш цілу перерву на очах у цього великого начальника, який, здається, може зробити з тобою все, що захоче.

Думаєш: "Чого йшов до тої курилки? Краще постояв би, прихилившись до дерева".

Щоб вийти з тої клятої курилки-палилки, теж треба рапортувати – дозволу питати. Забудеш – знову покарання.

Мені в курилках, крім муштри, ще додатково некомфортно, бо дим тютюновий важко переношу.

В армії з цим не рахуються. Тут немає місць для куріння і некуріння. Треба терпіти. Найгірше в курилці, яка в казармі, або коли їдеш у кузові критої машини. Тут хлопці, як накурять, то нічого не видно. А дітися немає куди. З машини не вискочиш, а в казармену курилку треба часто заходити, щоб чоботи почистити-наглянцювати. За погано начищені, чи неблискучі чоботи можуть покарати. В наряд, приміром, відправити.

Наряди різні бувають. На кухню: чистити цілий день, не розгинаючись, картоплю, мити жирну посуду в воді з хлоркою, що очі виїдає, в караулі – стерегти якісь склади чи ворота кудою машини виїжджають-заїжджають, або ще якусь несусвітню дурню робити: годинами стояти на місці, чистити-мити-драїти-носити-возити, волати на все горло, завбачивши начальство. Спати в нарядах дозволяють у два рази менше звичайного, а навантаження нести треба за двох.

Мені найгірше "днєвальним" по роті. Мити, драїти, чистити казарму – то ще нічого, а от стояти на посту ("на тумбочці" називається), неначе пам'ятник, по дві, або чотири години – велике випробування.