Проти переконань

Було з цим багато клопоту й церемонії, але, коли врешті його, вдягнено в стерильний халат, шапку, маску і білі по­лотняні панчохи, натягнені поверх черевиків, привели до палати — Маруся спала, обернувшись обличчям до стіни. По кількох безсонних добах спала вперше, і йому не дозво­лили її будити. Та він і не хотів її будити. Був щасливий тим, що може п'ять хвилин чувати над нею, оберігаючи її сон, як того стільки разів бажав, кидаючись неспокійно по своєму кавалерському ліжку. Тепер же Маруся могла спокійно спати, поки він тут, поки уважно рахує її мірні віддихи, дивиться на темне прядиво її волосся, розсипане по подушці, й сторожить, щоб на неї не впала, бува, яка порошина...

... Маруся пролежала в лікарні два місяці, а він, пере­вантажений з головою клопотами іспитів і закінчення шкільного року, більше не міг її відвідати. З нетерплячкою чекав на вакації. Та, замість вакацій, дочекався мобіліза­ції. Був старшим лейтенантом резерви і топографом, то ж з перших днів попав до штабу дивізії, звідки годі було ду­мати вирватися у відпустку.

У вересні-жовтні "визволяв" Галичину, а потім, по роз­ділі Польщі, опинився в глибині Московщини, перебуваю­чи й далі на службі в топографічному відділі.

Маруся ніяк не могла поправитися після тяжкого по­роду, хоч в листах запевняла, що почуває себе зовсім доб­ре. До праці, однак, не могла вернутися, одержувала до­помогу, як дружина військового, і якось там давала собі раду. Її листи стали тепер жвавіші й змістовніші, але ви­ключно тому, що на три чверті були посвячені Танічці. Ма­руся докладно інформувала Ігоря про кожний поступ дитини, про кожний проблиск свідомости, про кожну усміш­ку, чи неспокійну ніч, а вже найбільше про здоров'я. Дів­чинка вродилася кволою і слабовитою, але поволі кріпла й розвивалася нормально.

Ігор цілковито поринав у кожний лист, вивчав їх на­пам'ять і з них намагався відтворити собі образ Танічки.

Дві невиразних фотографії, неподібні зовсім між собою, казали йому дуже мало. А він так бажав її бачити!.. Часто снилася йому на руках у шпитальної няні, чи Марусі, але все так, що він її не бачив. Хотів узяти її на руки й розди­витися, але кожного разу і нянька і Маруся тікали, або да­вали йому згорток якоїсь білизни, запевняючи, що це — дитина. І він кожного разу лишався гірко розчарованим.

Віддаючи всю увагу Танічці, Маруся ні разу ані сло­вом не торкнулася всього того, що їх розлучило, чи лучило, хоч Ігор вперто в кожному листі цю справу порушував. Мусів вдоволитися побажанням доброго здоров'я і скоро­го повороту. І на тім будував усі дальші надії.

І лишень в листопаді видер відпустку, але знову тому, що прийшла урядова телеграма про захворування Марусі. Гіркою ціною давалися йому побачення!..

Так по півріччі від їхньої останньої "зустрічі" він по­бачив її знову і знову в лікарні. Тільки на цей раз вона вже не спала, а лежала високо на подушках, зжовкла і схудла, і зустріла його слабою усмішкою. Була зовсім чужа й не­подібна до себе самої, така чужа, що він лишень з остра­хом зважився її поцілувати.

— Даремне лишень тебе потурбували, — сказала ви­нувато. — Мені вже краще. — Зате побачиш Танічку...

Вона говорила про даремність турбот, коли він за цю зустріч радий би був заплатити роками життя! Як же вона віддалилася від нього!..

В палаті стояло шість ліжок, і з п'ятьох з них дивило­ся п'ять пар цікавих очей, то ж всяка інтимніша розмова була неможливою. І, хоч в Ігоря розривалося серце, а го­лову розсаджували сотні думок, він змушений був обме­житися до запитань про подробиці хвороби. Безперечно, і це було важливе, але ще важніше лишилося неспитаним і несказаним.

Понад два роки лудив себе надією, що зможе все на­правити й оновити при зустрічі з Марусею, але тепер при­ходив до песимістичного переконання, що, навпаки, прір­ва між ними стає все відчутніша саме при зустрічах. При­ходив до лікарні щодня (як військовий старшина кори­стувався виключними привілеями, посуненими так далеко, що йото звільнили від обов'язку натягати шапочку, маску і панчохи, а давали самий халат), щодня питав Марусю про здоров'я й оповідав їй про Танічку. На інші розмови не було місця, і він кожного дня лишав лікарню з терпким болем у грудях і сумним розчаруванням.

Решту часу просиджував у старій хаті, де вже не було ні так затишно, ні так тепло, і де вже більше не пахло су­шеними яблуками. Зате тут світилося нове світло й гріло нове тепло — Танічка. Це було напричуд миле й гарне ди­тятко, біленьке, мов курчатко, з розумними яскраво-бла­китними оченятами й першим зубком у ротику.

— В кого вона така вдалася? — питав Ігор.

— В янгола, певне, — усміхалася тітка Уляна. — Але воно ще зміниться: і оченята потемніють, і волоссячко. То так усе буває...

Ігор не спускав її з рук, забавляв, колисав до сну і власноручно годував, щоб постукати стукіт зубка об ло­жечку, який йому видавався райською симфонією. А Та­нічка липнула до нього, зрадивши свою "бабу", цікаво роз­глядала ґудзики і відзнаки на його мундирі, обмацювала йому незграбними ще рученятами ніс, очі, уста, або кусала за вухо. Так, так, покійний Григорій Степанович казав глибоку правду, що людина — це чудо, і доказом такого чуда була перша Танічка...

Відпустка мала тривати три тижні, але вже на десято­му дні Ігор одержав наказ про негайний поворот до війська. Він догадувався, чому, бо ж недаром сидів у топографіч­ному відділі, де останнім часом особливо пильно розроб­лялися мапи Карелії і Фінляндії, але, не міг собі уявити, як житиме далі знову без Танічки і без щоденних відвідин Марусі. Протягом цих останніх двох років переслідував його удар за ударам, болі за болями, невдачі за невдача­ми, і він, здавалося, вже звик до них. Але тепер йому найдошкульнішим ввижався отой грабунок десятьох днів від­пустки. Уперта річ — надія. Вже ж ніби втратив її цілковито, а вона жила далі й спиралася саме на тих десять останніх днів, які йому тепер відбирали.

Повідомивши Марусю про свій від'їзд, він не витри­мав. На очах у всіх хворих притулив її до себе і спитав шепотом у розпуці:

— Марусино моя єдина, чому ми такі нещасні?!

Відповіла йому своїм довгим зосереджено-незрячим поглядом, до якого не треба було ніяких коментарів...

Він був п'яним від болю, вийшов з лікарні, звідки не виніс нічого, крім моторошної порожнечі погляду темних очей, і на цей раз біль його нагадував прощення з матір'ю біля свіжо викопаної могили.

"Мамо! — покликав у думках. — Мамусю!.. Ти не зна­єш, як мені зараз бракує тебе! Лишень у твоїй всепрощаючій материнській любові я міг би відігріти свою душу. Ти б ніколи не могла дивитися на мене так порожньо і так чужо, правда, матусю?.. Мамо, мамо, чому ти не живеш?!."

Прощаючись з Танічкою і тіткою Уляною, він ридав.

— Тіточко, — просив, цілуючи спрацьовані шорсткі руки старої жінки, — моліться за нас усіх! Ви віруючі — моліться!.. Помоліться також і за упокій душі раби Божої Олени... На вас здаю Марусю і Танічку.

Тітка Уляна плакала також, благословляючи його у не­відоме, а Танічка, мов би передчуваючи щось страшне, чіп­лялася рученятами за його шию і не хотіла пустити, захо­дячись криком...

* * *

А по всьому тому почався кошмар, в якому не можна було вирізнити окремих моментів.

Ігор опинився на фінляндському фронті у білому пек­лі, яке не піддавалося ніяким описам. Все, що собі з нього запам'ятав, була макабрична[62] каша зі снігу, морозу, боло­та й гураганного вогню.

З перших же днів обморозив лице, руку й ноги, а на додаток, пролежавши вісімнадцять годин без перерви у льодовій воді, захопив ревматизм. Але що більша поло­вина вояцтва була, як не в гіршому, то і не в ліпшому стані, то перестуда, ревматизм і обмороження, за вийнятком ціл­ком безнадійних випадків, не приймалися лікарями до уваги.

З болями в костях, зі струпами на відморожених міс­цях і підвищеною температурою Ігор то сидів над мапами, то, коли ситуація загострювалася, брав у руки автомат і бився попліч з рядовими вояками.

На фронті панував жах і хаос. Всі плани йшли шкере­берть, мапи, що їх розроблялося з такою точністю, пока­зувалися на кожному кроці безглуздою мазаниною, що плутала і ускладнювала положення на терені, кожний метр якого доводилося платити кров'ю десятків жертв. А вреш­ті їхня частина цілковито стратила орієнтацію, й Ігоря ра­зом з двома іншими вояками вислали на розвідку.

Це була Дантейська[63] ніч! Вітер збивав непроглядну сніжну куряву, мороз перехоплював віддих, а їх троє бор­салося по пояс у снігу, переходячи якусь галявину, де під ногами був не ґрунт, лиш рідке тісто.

У той день Ігор почував себе особливо погано, і тепер лишень силою волі тримався при розсудку. Але сила поки­дала його з кожним кроком, а в очах все частіше розли­вався червоний морок.

Перелізши з надлюдськими зусиллями багнистий те­рен, усі троє попали під шалений вогонь противника, який не дозволяв навіть підвести голови. Ігор припав палаючим чолом до холодного снігу, і йому враз стало так добре, так мило, що він заснув, А, коли прокинувся, був уже в ла­зареті.

Що з ним діялося перед тим — не міг пояснити, і по­пав у підозріння в зраді. З його власних відповідей вирос­ло ґрунтовне обвинувачення, що його і сам він не міг би збити: по-перше, розвідка пішла не в тому напрямі, куди її вислано; по-друге, Ігор намагався весь час віддалитися від своїх товаришів; по-третє, коли товариші, знайшли його і почали намовляти вернутися назад, він казав, що більше не повернеться, бо йому тут ліпше.

Дивно, але ніхто не цікавився вояками, коли вони за­мерзали, виснажувалися від браку теплої їжі й гинули ти­сячами під ворожим вогнем. Ніхто не подумав над тим, щоб зберегти їхнє життя, ніхто не приділяв їм ніякої ува­ги. Але ось на те, щоб обвинуватити когось, щоб заплута­ти і потопити — о, тут праця йшла повною парою! Тут проявлялася величезна заінтересованість, докладність і дрібничкова педантерія[64], посунена до безглуздя.

Справа з Ігорем затягалася і заплутувалася до безко­нечности. Замість лікувати, його тягали по допитах, пере­возили з одного місця на друге, поручали все новим слід­чим, які починали від початку.