ГАЛЬКА. Жартуй, Хома, та не смійся!
ХОМА. А то що?
ГАЛЬКА А то!
ХОМА. Доведете, що дійсно відьми?
СТЕША (бере в Хоми порожню пляшку та склянку). А ти не забалакався, Хома? Мабуть, тобі, хлопче, вже до церкви час?
Сцена 7
Друга ніч у церкві.
Хмільний Хома ходить церквою.
ХОМА. Що ж, отепер мені це диво не дивне. Воно з першого разу лише страшне. Так! Воно тільки з першого разу трохи страшне, а там воно вже не страшне; воно вже зовсім не страшне! (Знов окреслює навколо себе коло.) Чого боятися? Та й що я за козак, коли б злякався? Ну, випив зайве — тому й з'являється страшне. А понюхати тютюну: ех, добрий тютюн! Чудовий тютюн! Гарний тютюн! (Починає читати.) Хвалитиму Господа усім серцем своїм, розповім про всі чуда Твої! Я буду радіти, й тішитись буду Тобою, й буду виспівувати Ім'я Твоє, о Всевишній!
ГОГОЛЬ (голос). Та раптом побачив він, що труп вже стоїть біля нього на самому краю кола й дивиться на нього мертвими позеленілими страшними очима. Хома здригнувся, холоднеча пішла його жилами. Залишки хмелю випарилися геть.
ПАННОЧКА. С… С… Сси… Лли-лли… П… п… п… ми…
ГОГОЛЬ (голос). Чутно було, що голос не слухається її. Але раптом промовила вона цілком зрозуміло.
ПАННОЧКА. Сили пітьми!
ХОМА. Помилуй мене, Господи, поглянь на страждання моє від моїх ненависників, Ти, що мене підіймаєш із брам смерті…
ХОМА. Не встоять безбожні на суді, ані грішники в зборі праведних, дорогу бо праведних знає Господь, а дорога безбожних загине!
ГОГОЛЬ (голос). Вітер пішов церквою від слів відьми, й почувся шум, як би від множини летючих крил. Якісь потвори билися крилами в шибки церковних вікон і в залізні рами, дряпали з вереском пазурами по залізу, й незліченна сила трощила двері й хотіла вломитися.
Далі виключно режисерська фантазія.
Чутно крик півня.
Сцена 8
Хутір. "Призьба". Галька та Стара.
ГАЛЬКА. А знаєш, як вони за своїми вбитими виють! (Виразно підвиває.) Родненький, я больше тебя не увижу! Не услышу твой голос! Ты был такой хороший, а эти поганые укры тебя убили! І всюди один і той же голос! Хоч би плакальницю поміняли!
СТАРА (з серцем). Боженьки-боже! Що за країна! Усі ідіоти! Геть усі! Він же сюди вбивати прийшов…
ГАЛЬКА. Отож! Грабувати, руйнувати, ґвалтувати, вбивати! А його самого за все це — не можна?!
СТАРА (з серцем). Не можна! (Зневажливо.) Бо вища раса, трясця їхній матері: одразу до раю підуть!
ГАЛЬКА. З чого?
СТАРА. Їхній царик пообіцяв. Усім і одразу!
ГАЛЬКА. Щоб їм повилазило! Вони що, не розуміють? Це ж він ядерну війну пообіцяв. Бо більш нема чого! Не життя, а небуття!
СТАРА (у жаху). Хома, ти геть сивий!
ХОМА (намагаючись бадьоритися). Нічого… була б голова… а за волоссям не плачуть…
З'являється Сотничиха.
СОТНИЧИХА. Гімню вивчили?
Пауза.
ГАЛЬКА (починає співати, патріотично підвиваючи; спочатку голос тремтить, але набуває сили; мова — суржик).
Кацапія — Богом забута держава,
Пішла ти до біса, паскудна страна.
Не маєш ні честі, ні правди, ні слави,
Ганьбою покрита на всі врємєна!
СОТНИЧИХА. Ти що співаєш?! (Замахується, щоб вдарити.)
ГАЛЬКА. Ось, ось! Тут так написано!
СОТНИЧИХА (хапає папір, читає, кричить). Що?! Дізнаюсь, хто написав, пожалкує, що на світ народився!
ХОМА (перебиває). Не можу я більш читати над вашою донькою!
СОТНИЧИХА (з подивом). Чому? Вже дві ночі відчитав благополучно…
ХОМА. Благополучно… (Сміливішаючи від горілки.) Ну, мабуть, це і є благополучно: таке чортовиння навколо, що просто бери шапку та й тікай, куди очі бачать!
СОТНИЧИХА. Чого?!
ХОМА. Та ваша, пані, дочка… За здоровим глуздом вона, звичайно, шляхетного походження, але ні в гнів буде сказано, упокой Господь її душу…
СОТНИЧИХА (нетерпляче). ЩО дочка?!
ХОМА. Сатану до себе припустила! Таке страховиння задає, що ніяке Писання не вчитується!
СОТНИЧИХА (спокійно). Але ти читай. Читай! Недарма вона призвала тебе. Вона піклувалася, голубонька моя, про душу свою й хотіла молитвами вигнати всяке дурне.
ХОМА. Воля ваша, пані: їй-богу, більш сіл немає!
СОТНИЧИХА (тім же заспокійливим голосом). Читай, читай! Тобі лише одна ніч лишилася. Зробиш християнську справу — я й нагороджу тебе.
ХОМА. Та які ще нагороди! Як хоч собі, пані, я не буду читати!
СОТНИЧИХА. Слухай, філософе! (Голос сотничихи стає міцним та погрозливим.) Не люблю я таких жартів! У себе в універі жартуй! А в мене не так: як відлупцюю, всю свою філософію забудеш. Знаєш, що таке хороші шкіряні канчуки?
ХОМА. Знов канчуки! Це що, середньовіччя? Не лякайте!
СОТНИЧИХА. А навіщо мені тебе лякати, якщо я справжні канчуки маю? І хлопців маю, які цю справу люблять!
ХОМА (кричить). Та краще канчуки!
СОТНИЧИХА (ласкаво). То ти ще не знаєш, як мої хлопці вміють парити. (Голос стає міцним, а обличчя озлоблено грізним.) Спочатку впарять, а потім збризнуть горілкою, та й знов! Ступай, ступай! Роби свою справу! Не зробиш — не встанеш; а зробиш — тисяча зелених!
Хома йде.
СОТНИЧИХА (хуторянкам). Гаразд, завтра перевірю, як гімню вивчили. А хто не вивчив — канчуки! А мені треба цього філософа перехопити, щоб не втік.
Сцена 9
Церков. Ніч. Хома біля труни.
ГОГОЛЬ (спостерігає, стоячи на краю авансцени). Все було в том же грізно-знайомому вигляді.
ХОМА (знов окреслюючи навколо себе коло). Не побоюся! Їй-богу, не побоюся!
ГОГОЛЬ. Тиша була страшна, свічки трепетали та обливали світлом усю церкву.
ХОМА (читає). Обернися до мене й помилуй мене, я ж бо самітний та бідний! Подивися на горе моє та на муку мою, й прости всі гріхи мої!
ГОГОЛЬ. Раптом серед тиші грюкнула кришка труни й піднялася покійниця. Ще страшніша вона була, ніж досі. Зуби клацали, в судомах кривилися губи, з диким вереском залунали заклинання.
ПАННОЧКА. С… сси… сили пітьми! До мене!
ГОГОЛЬ. Вихор пройшов церквою, полетіли на землю ікони, розбиті шибки вікон. Двері зірвалися з петель, і незліченна сила чудовиськ влетіла в середину. Жахливий шум від крил і від дряпання пазурів наповнив усю церкву. Все літало й гасало, шукаючи всюди філософа. У Хоми вийшов з голови останній залишок хмелю. Він лише намагався, не підіймаючи очей, читати.
ХОМА. Подивись на моїх ворогів, як їх стало багато, вони лютою ненавистю ненавидять мене!.. Невинність та правда нехай оточать мене…
ГОГОЛЬ. Хома, як і раніше, залишався непомітним для нечисті, але…
ПАННОЧКА. Приведіть Вія!
ГОГОЛЬ. І раптом настала тиша в церкві; почулося вдалині вовче завивання, й невдовзі пролунали важкі кроки; глянувши скоса, Хома побачив, що ведуть якусь геть страшну людину.
ХОМА. Бо надіюсь на Тебе! Визволи, Боже!..
ВІЙ (стоячи навпроти Хоми). Підійміть мені повіки!
Фінальна сцена
ГОГОЛЬ (швидко йде церквою та встає проміж Вієм та Хомою; Хомі). Не дивися! (Запалює свічку; до самого себе.) Свячена, з Єрусалима… Побачимо… (Підносить свічу до очей Вія.) Спрацювало!
Вій сліпне. Кричить півень, але нечисть б'ється з Гоголем.
ГОГОЛЬ (продовжуючи боротьбу й стримуючи нечисть, передає свічку Хомі). Тримай та йди! Ти зможеш!
Освітлюючи свічкою шлях, Хома йде проходом глядацької зали до виходу.
Позаду руйнується церква (московського патріархату), вбиваючи уламками панночку, нечисть і Вія теж.
Варіант (на розсуд режисерові):
Гоголь видирається з лап нечисті й веде Хому проходом глядацької зали, освітлюючи йому шлях.
Позаду руйнується церква, вбиваючи уламками панночку, нечисть і Вія теж.
Кінець
© Микола Гоголь, Анатолій Юрченко. 2024 — 2025. yurchenkopost4@gmail.com
Використано також листування Гоголя та "Книга Псалмів" у перекладі Івана Огієнка (фрагменти).
Ідея фінальної сцени належить режисерові Павлу Босому.
Перша публікація — "Авторський сайт Анатолія Юрченко". Друга публікація — міжнародний журнал "9 Муз".
Автор нагадує про чинне законодавство, про авторське право й неможливість постановки п'єси без письмової угоди.