Мене зустрічали часом по-грубіянськи, часом досить чемно, але по суті нічого не відповідали.
— Ваш чоловік живий і здоровий. Зараз сидить і пише... Побачень не дозволяємо нікому, пакунків передавати також. Але для вас зробимо виняток: принесіть білизну і дещо їстівного сьогодні в 10 годині вечора. Про цей дозвіл нікому не кажіть, бо тоді ми не будемо мати спокою від інших жінок. — так сказав мені одного разу начальник НКВД, що зовнішнім поглядом своїм нагадував добродушного товстого різника худоби.
Ще вдень будинок НКВД мав вигляд звичайної урядової установи з гостинно відкритими дверима, куди міг свобідно зайти кожний. Озброєна варта переносилася до середини будинку і вже там легітимувала відвідувачів, що заходили в якійсь справі. Але коли на землю спадав присмерк, картина цілком змінялася. Варта ставала не лишень при вході і на рогах будинку, але замикала цілий квартал і не пропускала нікого. Між НКВД і в'язницею постійно їздили вантажні авта, наповнені в'язнями, яких привозили і відвозили з допиту.
Вікна були щільно замкнені, не пропускаючи жодного промінчика світла. І, коли б не рух за стінами цієї пекельної установи, то можна було б подумати, що будинок спить.
З завмираючим серцем і великими труднощами, довго пояснюючи недовірливій сторожі причину своєї невчасної візити, добиваюся врешті на призначену годину в середину будинку. До мене приставляють спеціального енкаведиста, який наказує мені сісти в куточку і чекати. Сідаю.
Пливуть тривожні хвилини і розтягаються у безконечність... Чую, як під'їжджає авто, що з нього під вигуки команди стрибають люди і йдуть кудись під будинок, очевидно, в пивниці. Хтось гукає в коридорі з відкритих дверей:
— Вже є? Добре, я зараз приходжу!
Сиджу і тремчу тілом. Серце моє опановує невимовно тяжке почуття, і я вже починаю жалувати, що далася заманити в цю криваву пастку.
Раптом десь внизу, ніби під землею, тріскають двері, і звідкись виривається страшний нелюдський крик, ніби з когось живцем деруть шкіру. Вслід за тим чути поспішні кроки, і до почекальні вскакує приземистий чорний слідчий з озвірілим обличчям.
— Авто! відвезти до в'язниці!
Він весь тремтить, а специфічний солодкавий запах крови, що увірвався разом з ним, затуманює мені мозок, і я почуваю, що от-от зімлію. Та слідчий в тому моменті зауважує мою присутність і люто гукає:
— А ця що тут робить?!
— Каже, що начальник дозволив їй принести передачу для чоловіка, — відповідає один з вартових.
— Геть!!! — зарепетував оскаженілий до краю слідчий. — я покажу передачу! Що це за порядки!!!
Мене виштовхують в плечі на сходи, а я, збігши вдолину, ледве стримую крик: двоє міліціонерів тягнуть до виходу якесь пошарпане, безвладне людське тіло...
* * *
Як довго ув'язнений був під слідством і знаходився в розпорядженні НКВД, жодних передач не дозволялося. І тільки тоді, коли слідство було закінчене, і людина переходила в розпорядження в'язничної адміністрації, могла діставати щодесять день від своїх родичів чисту білизну.
Совєтські в'язниці представляли собою подібність до фортець, обложених жіночим військом. Ще з півночі збиралися нещасні у великі черги, бо передач приймалося тільки таку кількість, яка залежала від гумору вартового: один день більше, другий день менше. Отже, щоб бути певнішому, треба було прийти раніше і зайняти чергу.
Високі мури в'язниць, вибудувані ще за часів царського режиму, виявилися для "найвільнішої в світі країни" недостатніми. Тому на відстані 50 метрів довкола цих мурів були пороблені додаткові загорожі з колючого дроту, за переступлення яких стрілилося без попередження. Ґрати на вікнах теж, очевидно, вважалися недостатнім символом страчення свободи, а тому назовні на вікнах пороблено суцільні дерев'яні щити, тільки трохи відхилені вгорі, щоб припустити до середини необхідну мінімальну кількість світла. На рогах мурів побудовано обсерваційні вежі, на яких круглу добу стояла озброєна варта. Ніхто, ніколи і в ніякій справі не смів наблизитися до в'язничних воріт, хіба міліціонери і енкаведисти в одностроях. Зрештою, ніяких справ взагалі не узнавалося, окрім передач. А передачі приймалися В маленькій дерев'яній будочці, поставленій коло зовнішньої дротяної загороди.
І саме коло цієї будочки, тісно притулившись одна до одної, стояли жінки. Молоді і старі, інтелігентні і прості, горожанки і босі, з потрісканими ногами, селянки, діти — весь цей різнорідний натовп мав загальну печатку горя і незаслуженої кривди. І коли загально серед населення створилася атмосфера взаємонедовір'я і страху, то тут панувала щирість об'єднаної спільним горем родини. Велися одверті розмови, сипалися скарги і нарікання, перемішувані рясними сльозами. Були тут і чужі, з інших міст, що шукали своїх чоловіків, синів, братів, забраних деінде і невідомо куди вивезених.
Я вже бувала не раз коло тої черги, помагаючи своїй сусідці, що все приходила з дитиною. Але коли нарешті "слідство" мого чоловіка скінчилося, я прийшла з власним пакунком. Олена, як звичайно, прийшла з синком, якому щойно скінчився рік.
Стояли ми від ночі аж до дев'ятої години. О дев'ятій від нас забрали пакунки і коло 12-ої години винесло брудну білизну.
Багато з присутніх дістають назад переданий пакунок з запискою: "Не числиться!" Ця лаконічна відповідь означає, що заарештованого не знайдено: може, якраз, в тому моменті є на допиті (бо допити продовжувалися і по закінченні "слідства"), може, перевезений до іншої в'язниці, може вже засланий, чи й замордований, але пояснень не дають жодних.
Ті, хто дістав брудну білизну, перш за все розгортають її і перевіряють одну річ за другою, ніби намагаючись поміж рубцями тхнучих тяжким в'язничним запахом лахів начитати долю їх власника. І, дійсно, часом ці бездушні свідки багато говорять...
Моя сусідка не дістала назад сорочок, а на поясі підштанців видно сліди засохлої крови. Сорочки, очевидно, були ще більше закривавлені, і тому їх не передали. На брудній носовій хустині ниткою, витороченою зі шкарпетки, вишито незграбними кривими літерами зворушливі слова: "Синочкові Павликові в день народження від тата".
— Бачиш, який подарунок дістав? — говорить Олена до дитини, жалібно скрививши уста, а потім падає на землю і заходиться в конвульсіях страшного істеричного плачу.
Я стараюся її заспокоїти, але вона не слухає мене і чим далі, то більше тратить панування вад собою.
— Кати! Нелюди! Кровопивці прокляті!!! За що ви катуєте його?! Що він кому завинив?! За що ви осиротили моїх дітей?! Вас різати мало! Беріть же і мене разом! Беріть і дітей! Всіх беріть!
Ситуація була небезпечна. Я тримала на руках маленького Павлика і не могла нічого робити. Тим часом несамовиті крики напівзбожеволілої жінки могли щохвилини притягти увагу когось з в'язничної сторожі, і тоді доля Олени була би вирішена раз на все...
— Жінки! — гукаю до присутніх. — Зробіть що з нею! Та поможіть мені!..
На допомогу мені приходить якась старша жінка, що підносить силою Олену з землі, тулить обличчя до своїх колін і таким способом в широких фалдах своєї спідниці глушить її крики.
— Цить, доню, цить! — говорить ласкавим заспокійливим волосом. — Бог дасть, все мине, і прийде твій соколик додому!..
Хтось приносить воду і обливає Олену, інші співчувають, інші потішають. Молода жінка врешті перестає плакати і сидить непорушно, дивлячись просто перед себе безтямними очима.
Білизна мого чоловіка передана повністю і є чиста від крови, а тому я почуваюся щасливою, такою щасливою, що мені ніяково перед своєю пригнобленою сусідкою...
* * *
Минуло півтора місяці, а справа з моїм і Олениним чоловіком була в тому самому положенню, і не було жодних виглядів на якісь зміни. Між тим, літо наближалося до кінця, і нам треба було подбати про посади. На щастя, ситуація трохи змінилась в нашу користь: коли протягом останніх років всіх запідозрених і родичів ув'язнених немилосердно усували з усіх урядів і не допускали навіть до найгіршої фізичної роботи, то в липні 1938 року вийшло нове розпорядження — повернути їх всіх на старі місця і дати їм працю за фахом. Не працював лише той, хто був нездібний до праці, або сидів у в'язниці.
Однак, коли я звернулася до нового директора з запитом, чи я лишаюся, як було плановано раніше, на посаді асистентки при кафедрі літератури, він вдав здивованого:
— Ви?! При кафедрі?! Хто вам міг сказати гаку дурницю?! Ми дійсно потребуємо людей для наукової роботи, але добираємо їх з НАШИХ СОВЄТСЬКИХ кадрів. Ви зрозуміли мене?..
Я, звичайно, зрозуміла: помимо постанови, я не належала до "НАШИХ СОВЄТСЬКИХ", себто, певних людей і тому могла виконувати тільки гіршу роботу. Не бажаючи виїжджати з міста, я звернулася до Міського Відділу Народної Освіти з проханням звичайної учительської посади, але і там мені відмовлено. Довелося їхати до столиці в Київ безпосередньо до Народного Комісаріату Освіти. Там я дістала призначення на посаду учительки мови і літератури в глухе містечко Б. в іншій области.
Маючи призначення в кишені, договорившись з директором школи в Б., я одначе відтягала від'їзд до останнього моменту. Невимовно тяжко було зірвати ту останню ниточку зв'язку, що лучила мого бідного мужа з волею. Тяжко було подумати, що він в очікуваний день вже не дістане навіть пакунка з білизною, який в умовинах страшних тюремних буднів був цілою радісною подією. Але наближався початок нового року, і я мусіла їхати, бо спізнення на кілька днів могло мене позбавити права на посаду.
Приношу до в'язниці останній пакунок. В ньому, окрім звичайної білизни, — тепле убрання, зимовий плащ, тепла шапка і черевики: холодний Сибір вимагав насамперед теплого одягу.
На блочкові, який видавався спеціально для перепису передаваних речей, всупереч виразному застереженню; "Всякі дописки суворо заборонені!", пишу два слова: "Виїжджаю Ольга".
По кількох годинах, коли винесли білизну, вартовий гукав: "Мак!"
Пробиваюся на оклик крізь юрбу до віконця.
— Це що таке? — бризкаючи слиною, кричить вартовий і тикає пальцем в дописку.
— Я хотіла повідомити, що виїжджаю...
— Ах, ти "хотіла повідомити"!... — перекривляв мене вартовий. — А хто дозволив "повідомляти"? Га? Хто дозволив?! Тепер маєш, маєш! — шпурляє мені просто в лице щойно переданими речами.