В кігтях НКВД

"ЄЖОВЩИНА"

"Єжовщина" — це одна з найхарактерніших кривавих сторінок більшовицької історії і, з огляду на реальність комуністичної загрози, яка повисла над світом, мусить увійти, як осторога, до міжнародного політичного лексикону. Питома вага подій, яку криє за собою це чудне і часто незрозуміле слово, по ганебности своїй рівняється хіба славі широковідомих гітлерівських "таборів смерти".

Поняття "єжовщина" походить від імени шефа НКВД (Народний Комісаріат Внутрішніх Справ) — Миколи ЄЖОВА, який перебував па цьому пості з 1938 по 1939 рік і який, згідно з останніми повідомленням, мав скінчити своє життя самогубством у шпиталі для божевільних.[1]

По суті ж своїй "єжовщина" представляла собою остаточний і завершуючий етап складного і довготривалого процесу поневолення народів, що ввійшли в склад Совєтського Союзу.

Говоримо "завершуючий етап процесу", бо вже за попередніх двадцять років свого панування більшовики систематично і неухильно крок за кроком позбавляли підкорені собі народи всіх давніше обіцюваних вольностей і відбирали їй навіть ті права, якими вони користувались ще в монархічній російській "тюрмі народів". Проголосивши принципове гасло свободи розвитку культур національних по формі, але інтернаціональних по змісту, російський комуністичний уряд поступово і планово нищив провідних людей інших національностей у всіх галузях життя: політичній, економічній, культурно-духовій та заміняв їх москалями або московськими запроданцями.

Голодом і масовими репресіями ослаблялось фізичну потугу народів. Пресова і мітингова агітація йшла наступом на психіку мас, переконуючи їх, що вони найвільніші і найщасливіші під сонцем, і таким способом притупляла їхню свідомість, виховуючи ідеальних рабів. Сказано бо: "справжнім рабом є той, хто не відчував тягаря свого рабства". На допомогу агітації приходили репресії, гострота і сила яких опреділювалася відповідно до численности і значення народу по ступені його політичної свідомости; що більший був нарід, якщо вище стояла його національна свідомість, сильніші були його намагання до унезалежнення від Москви, — тим безоглядніше нищили його більшовики, тим тяжчим утискам він підлягав.

Та всі ці заходи тільки частково досягали мети серед незначного відсотку населення, головно молоді і найбільше відсталого елементу, водночас викликали озлоблення і ненависть серед більшости населення, яке реально дивилося на світ і тверезо розцінювало "благодаті" більшовицького "добробуту".

В умовинах нечуваного безправ'я, репресій і постійного шпигунства, ця ненависть не могла вилитись у реальний чин і тому була нешкідливою. Але па випадок війни, коли державна система похитнулася б під ударами з зовні, ця, довгостримувана залізними вудилами, стихія грозила вибухнути страшною пожежею, а в її висліди не можна було сумніватися.

Отже, страх перед можливістю внутрішніх комплікацій в час війни штовхнув комуністичний уряд до застосування скрайніх заходів "очищення запілля", а їх переведення було доручено новопризначеному шефові НКВД, Миколі Єжову.

"Єжовщина" офіційно проходила під гаслом: "викорінити і знищити до ноги ворогів народу!", а диктувалася ніби наявністю існуванням численних підпільних контрреволюційних організацій, які діяли на шкоду існуючому режиму, а насправді мала цілком іншу, подвійну, мсту:

1. Знищити остаточно весь той елемент, який мав найбільші підстави бути невдоволений існуючими порядками і міг у майбутньому очолити визвольний рух.

2. Жорстокими розправами і масовими мордами заарештованих залякати решту, так щоб вона тремтіла на саму думку про можливість бунту і непокорення.

Оперши основу свого панування на посіяній серед, підкорених собі, мас взаємній ворожнечі, шпигунстві і недовір'ї, більшовики найбільше боялись згуртування і об'єднайся у народів, яке завжди являється першою підвалиною спільного спротиву проти гнобителів. І тому, попереджуючи прямування пригноблених, вони штучно створювали різні "організації" і жорстокими розправами з ними намагалися вабити в людей саму думку про будь-яке об'єднання. От чому в підземеллях НКВД катували невинних людей, примушуючи їх до найдикіших самообвинувачень — участі в неіснуючих підпільних контрреволюційних організаціях, саботажах і шпигунстві на користь "капіталістичних держав". От чому преса і запінені комуністичні агітатори на щоденних мітингах по всіх установах цинічно хвалилися своєю жорстокістю і підкреслювали па кожному кроці, що всяке бажання увільнитися від комуністичного ярма безвиглядне і тягне за собою страшну і безоглядну кару.

Отже, ціллю і завданням "єжовщини" було не знищення активно діючих ворогів совєтської влади (бо їх уже було знищено), навіть не знищення людей з ворожим до комунізму світоглядом (бо довелось би знищити 90% всього населення) — але знищення віри у можливість визволення, умертвлення поривань народів до свободи і незалежности.

Жертвами цієї кампанії у першу чергу почали падати рештки свідомішої національної інтелігенції, кваліфіковані фахівці і селянство. Але потім злива арештів поширилась і на високих партійних урядовців, на простих робітників і найвизначніших людей, очевидно для того, щоб ніхто не почував себе певним і постійним страхом за своє існування намагався зайняти якнайменше місця на "щасливій совєтській землі".

Жах і паніка запанували серед населення. Найменше, необережно сказане, слово, найменша помилка в роботі, найменший компрометуючий факт з власного життя, чи з життя рідні, а навіть знайомих, був вистачаючим обґрунтуванням для смертної кари чи довголітнього ув'язнення. Звичайний, безпідставний наклеп одної особи на другу перетворювався в незаперечний обвинувачувальний аргумент, що мав ті ж самі наслідки. Арешти досягли нечуваної в історії кількости. Смертні вироки стали буденним явищем, а заслання вважалося щасливим закінченням арешту. Недаром повстав у ті часи такий трагікомічний віц[2]:

"Щасливий совєтський громадянин! Він щасливий якщо ще на волі! Коли ж його заарештували — щасливий, що ще не заслали на Сибір! Коли його заслали на Сибір — щасливий, що не розстріляли! А коли розстріляли — щасливий, що вже більше не мучиться!".

Діяльність всемогутнього НКВД не тільки не підлягала жадній контролі, але навпаки, сама була скерована на контролю всього державного апарату, починаючи від Кремля[3] і кінчаючи глухим закутком віддаленої провінції.

Про самого Миколу Єжова було відомо, то він ще в часи революції відзначався найбільше тим, що тримався від фронту у віддалі не ближче як 20 кілометрів, а для збудження свого апетиту до їди власноручно мордував різним способом по кілька молодих хлопців, зловлених йому спеціально для тієї мети. Штаб його низових поплічників у НКВД постійно поширювався і добирався з найгірших випадків суспільности — садистичних збоченців і криміналістів[4].

Легко собі уявити почування всього "щасливого совєтського народу", відданого у безконтрольну владу цієї дикої, майже поголовно неграмотної, банди!..

Оскільки регулярні суди були фізично неспроможні розв'язати таку навалу справ, то їх обмежили тільки до ведення цивільних і кримінальних розправ. Розправи ж "політичні", започатковані в НКВД, були віддані до компетенції новостворених судів "трійок". "Суд трійки" — це засідання трьох перших-ліпших типків з тайних чи явних співробітників НКВД, які впродовж одного засідання при відсутности свідків, оборони, і самих обвинувачених виносили по кілька десятків, а то і сотень вироків, починаючи від НАЙЛЕГШОГО: — три роки заслання — до кари смерти включно. Склад "трійок" постійно мінявся, а причина й висота кари вважалися державними таємницями, і тому рекурси[5] на постанови "трійок" були заборонені.

І щокілька день це модерне "правосуддя", помимо смертних вироків, виганяло з кожного міста до залізничних двірців, у супроводі численного конвою, довжелезні валки обдертих і вимучених людей. А тут на них вже чекали заґратовані вагони, щоб відвезти свої жертви на Далекий Схід або похмуру Північ на довгі роки заслання, на холод, голод, хвороби і смерть. На їхнє місце тюрми поповнювалися новими і були такі переповнені, що в'язні могли спати тільки сидячи і то по черзі.

А в покритих вічними снігами пустелях, в непрохідних лісах Сибіру і Далекого Сходу виконувалися величезні роботи: будувалися міста і гіганти воєнного промислу, прокладалися тисячі кілометрів нових залізниць, в погоні за цінними копалинами розривалися земні надра, змінялися русла рік, прокопувалися водні канали, вирубувалися на експорт сотні квадратових кілометрів лісу — все дармовими робочими руками в'язнів.

Жіноча "емансипація", звільнивши частково недавніх "рабинь" від кухні і виховання дітей, наложила натомість на них нові обов'язки і права: ділити долю мужчин по в'язницях, як рівних з рівними...

І в той самий час, коли на засланнях гинули сотні тисяч людей, коли вдовіли матері і сиротіли діти, коли вся країна захлистувалася віл безневинно пролитої крови і сліз. — ревні посіпаки з НКВД постійно авансували, діставали відзначення та винагороди і присвоювали найціннішу частину сконфіскованого у своїх жертв майна. Чим більше запропастив той чи інший кат людей, чим неймовірніші "злочини" вдалося йому сфабрикувати, тим щедріше сипалися на нього відзнаки та винагороди, тим вище він посувався у своїй злочинній кар'єрі.

Чи ж не варт було старатися?!!

В ОЧІКУВАННІ КАТАСТРОФИ

Україна, що ще в часи першої світової війни поставила збройний опір більшовикам за свою неналежність і яка по скількости населення і природним багатствам становила найціннішу частину у своїй Совєтській Федерації, вважалася найбільше небезпечною у своїх сепараційних тенденціях і тому найбільше терпіла в усіх попередніх міроприємствах московського уряду. Але особливо тяжких помстилася на ній "єжовщина", скерувавши цим разом вістря своєї ненависті проти тих решток серця і мозку нації, що чудом залишилися від попередніх процесів, або виросли нові в умовинах гоніння і знущань.