Своє він надолужить увечері. Він пригостить норовисту крихітку солодким, п'янким молдавським вином і, не гаючи часу, затягне у двомісне купецьке ліжко, яке чуйні господарі залишили в кімнаті. Так, він навчить її дечому, і їй сподобається… "Батьки шлюб благословили? Благословили! Весілля відгуляли? Відгуляли! Документ на дружину військовослужбовця оформлено? Так! А те, що норовливе дівча марить кимось іншім, то воно скоро вивітриться. Так завжди було, так буде і зараз. Ні, ні, він її не силуватиме; він потерпить, він дочекається, допоки яблучко визріє і саме впаде!"
Яків уже мав досвід шлюбного життя. Його перша дружина Рита була музиканткою. Вона грала на піаніно у дитячому садочку і жила у просторій квартирі, під батьківською опікою. До домашньої роботи була не приучена: сама не варила, не прала і не вбирала. На те батьки тримали домашню робітницю, а їхня доця, як звикла змалечку дзьобати клавішами та читати на кушетці романи, так і в шлюбі продовжила таку манеру. А ще у неї повсякчас боліла голова. Як тільки-но до ліжка, так і болить.
— Звідки ж візьмуться діти? – жалівся Яків брату.
— Так у чому справа? Нащо тобі інтелігентка? Кидай і одружуйся з простою сільською дівчиною, роботящою і слухняною.
Отож, коли на районному огляді художньої самодіяльності Якову потрапила на очі гарненька й запальна дівчина з Цюрківців, що вправно ходила дрібушечкою, відбивала каблучками і порхала метеликом, він негайно звернувся до брата.
— Я цю сім'ю добре знаю. Там і батько вправний господар, і матінка – ще та трудівниця. Дочок виховали у труді і покорі. Якщо хочеш, я засватаю. Ти ж, тим часом, розлучайся, – порадив Севастян.
Першими з вагону №7 зійшли два знайомих офіцери; за ними посунули торбешники; дружину ж він помітив на пероні, коли потяг уже рушив далі. Худенька, бліденька, з синіми ямками навкруг очей, вона стояла з чемоданчиком на краю збезлюднілого перону і байдужно дивилася в землю.
"Яка ж вона вродлива! Така тонесенька, така беззахисна... Пестити й пестити!" Наблизившись, Яків простягнув свій букет і по-командирськи гучно промовив:
— Ласкаво просимо на Бессарабську землю! Я так скучив за тобою!
— "Боже Праведний! Який огидний дядько!" — подумала Ганя.
Збентежений холодною зустріччю командир, щоб у випадку невдачі не зганьбити себе перед господарями, він відрекомендував жінку двоюрідною племінницею.
— Оце приїхала в гості. Хоче познайомитись із Бессарабією, побачити на власні очі справжніх гагаузів, – збрехав постоялець і рушив ночувати до казарми.
Від такого маневру усі замислились: хто ж насправді йому ця хорошуля ? Хіба ж справжні офіцери зустрічають далеких родичок квітами? Хіба ж вони наймають їм окремі квартири? Яків же навідувався до Гані у вільний від служби час і то ненадовго. Ото прийде, сяде на ліжко, вовтузиться жопою по укривалу і теревенить щось про службу. А господарі за стіною гадають: що ж там відбувається? Якби ж вони зазирнули у той момент до кімнати, то розчарувалися б: офіцер сидить і торочить про щось своє, а пожилиця стоїть мовчки біля вікна, схрестивши руки, і вдивляється в сад.
Іноді Яків виводив "сестру" у парк, пригощав морозивом і лимонадом, заводив у кіно. Сидіти з ним у темноті для Гані було справжньою карою. До початку сеансу він звичайно випивав пару кухолів пива з чаркою горілки навздогін, і щойно гасло світло, ліз до неї під спідницю. Ганя ж безшумно відбивалася, чекаючи допоки залицяльник засне. Потім він хропів у вухо продовж усього сеансу. Зрештою, лейтенант – начебто одружений, а насправді чорті-що – поскаржився у листі Севастяну: "Дорогий мій брате! Дякую тобі за сватання, але я знову потрапив у халепу. Ганна мені не кориться, за мужа не визнає і, здається, шукає нагоди втекти. Ти казав, що вона – слухняна, тож накажи тестю приїхати і привести дочку до тями, бо я страждаю".
Яків мав рацію: Ганя тихцем листувалася з Чепурним, і чекала, що він ось-ось за нею приїде. Вона не вважала себе заміжньою і хотіла постати перед коханим непорочною. Писала йому чи не щодня. Попервах він так само їй відповідав, але раптом припинив. "Чим це Петро Васильович так заклопотаний, що не знаходить хвилинки, щоб відповісти коханій? Може, розлюбив? Але ж обіцяв!" – непокоїлась дівчина. Нарешті довгождана звістка прийшла, але вже з міста Гродно.
"Дорога моя, кохана Ганзю! Позаяк усі твої листи польова пошта доставила мені лише сьогодні, гамузом, я й не відповідав. Велике тобі спасибі за любов і вірність! А я, дурень, вже подумав, що ти надто щаслива зі своїм "чоловіком". Служу на самому кордоні, тому описувати тобі те, що тут відбувається й усі причини, не маю права, бо листи цензоруються. На жаль, я не бачу, щоб мене найближчим часом відпустили, і я приїхав за тобою. Насправді, всі офіцери цілодобово перебувають у розташуванні полку, й у зв'язку з подіями, що насуваються, я взагалі не відаю, як складеться моя доля. Отже, про всяк випадок, сповіщаю: якщо я скоро не приїду, то розпорядися своїм життям сама на власний розсуд".
Тієї ночі дівоча подушка наче в річці плавала. Як це розуміти: "Не маю права написати причини"? Мабуть, завів собі ясноволосу польку? Недарма кажуть, що польки – найвродливіші жінки у світі. Так прямо б і признався, а то: "Мушу залишатися у розташуванні полку!" Хіба ж є така сила, що здатна стримати того, хто любить? А мені що робити? Злягатися з Нетребою? Зрадили ви мене, Петре Васильовичу, ой, зрадили!"
Хіба могла цивільна, не навчена військовій справі учителька зрозуміти тонкощі армійської служби? Місто Гродно, куди після школи командного складу Чепурний прибув служити, було приєднане до Радянського Союзу нещодавно. Далі, вглиб Польщі, Червона Армія не пішла, бо там уже були німці, і Гродно з околицями стало прикордонним місцем. Новоспечений капітан прийняв під командування піхотний батальйон, ознайомився з особовим складом, з планом розгортання на випадок воєнної провокації і звернувся до командира частини за дозволом з'їздити на Вінниччину, щоб
забрати до себе молоду дружину. Полковий писар, із його слів, вправно оформив і шлюбний документ на Ганну Макарівну Лелеку і офіційний виклик її до місця проходження військової служби чоловіка. Відправивши ті документи своїм батькам до Кіблича, Петро спокійно очікував на скорий приїзд коханої.
Все у нього складалося славно. Він радів, що вчасно змінив професію, а то б і досі скнів у селі над зошитами недбалих учнів. Офіцерство надало йому найпрестижніший статус; він отримав чимале речове і грошове забезпечення, ще й командирську вищість над нижніми чинами (триста бійців і дванадцять офіцерів). Новенький ТТ в глянсовій кобурі придавав чоловічої впевненості, і на танцювальних вечорах в Будинку офіцерів жінки наввипередки запрошували його на "білий" танець. Армію якраз охопило стрімке просування по службі: на посади зашкарублих генералів призначалися молоді майори, і приятель, який після школи вищого комскладу потрапив прямо до Наркомату Оборони, сповістив товариша, що наказ стосовно позачергового присвоєння йому звання майора, вже підписаний. Головне – не дати маху: шанувати командування і виявляти політичну зрілість. Задля повного щастя, йому не вистачало вродливої дружини, яка мала ось-ось приїхати в Гродно. Смакуючи наперед буйне заласся, він найняв квартиру у стародавньому районі міста, у будинку з розкішним садом, і відшукав на базарі шикарне панське двоспальне ліжко. Він вже й попробував у ньому сам, потішаючись солодкими видіннями. Але про те, що матері з татом не судилося передати нареченій шлюбні доку-менти, бравий капітан не відав, а дізнався про те, лише опісля прочитання Ганіних листів, затриманих польовою поштою. Кохана писала, що матуся з дядьком Іваном заграбали її силоміць і відправили у Бєльці; сповіщала, що живе з нелюбом окремо, тримає себе незайманою і просила якнайшвидше забрати її до себе. Бентежні новини змусили Петра діяти невідкладно. Випросивши відпустку, він похапцем написав листа, підтвердив своє кохання і пообіцяв скоро приїхати, щоб уже ніколи не розлучатися. Він навіть і чемоданчик склав, коли ближче до вечора командир зібрав офіцерів і об'явив, що у зв'язку з приведенням округу у повну бойову готовність надані раніше відпустки скасовуються. Німецькі літаки з підвішеними бомбами раз за разом порушували кордон і залітали вглиб радянської території. З їхнього боку безперервно лунав потужний гул численних моторів, а місцями вони вже познімали дротяні загородження, протягнуті вздовж кордону. Стало ясно, що ворог займає позиції для вторгнення, війна неминуча, і мирне життя незабаром полетить шкереберть. Сповіщати рідних про ці події було заборонено, і, щоб хоч якось попередити кохану, Чепурний написав їй той інакомовний згубний лист.
Двадцять другого червня 1941 року о п'ятій годині ранку до Гані без стуку вдерся Яків. У чорному комбінезоні зі шлемофоном на голові він виглядав зосередженим. Під вікнами заклопотано гуркотів здоровенний смердючий танк.
— Мерщій, люба, підводься: війна! Німці бомбили станцію, румунські дивізії перетнули Прут. Фалешти, Унгени – відрізані. До міста наближається танкова колона. Отримано наказ якнайшвидше її перестріти, і ми вже вирушили. Для евакуації сімей у Кишиневі формується ешелон. Начальник тилу майор Гаркавян пообіцяв на тебе броню. Пам'ятаєш його: такий здоровенний, товстий, з вусами? Ми ще одного разу з ним випивали у парку, і ти мене сварила. Звертайся прямо до нього. А так прощавай: навряд чи колись побачимось, – скоромовкою видав танкіст і, не сподіваючись на поцілунок, вибіг із хати.
— Куди саме вам виписувати евакуаційне посвідчення? – втомлено запитав обхідливий майор.
— До Вінниці.
— Неможливо. Залізницю у той бік вже розбомблено.
Тут Ганя пригадала, що мати, начебто, збиралася їхати в Дніпропетровськ до батька, який нещодавно пристроївся там завскладом, отримав квартиру і викликав її до себе.
— А можна до Дніпропетровська?
— Тільки особисто вам.
Справжнього офіцера жіноча краса – хоч мир, хоч війна – вражає наповал. Майор без зволікань оформив проїзні документи і, грайливо підхопивши Ганю за талію, підсадив у кузов полуторки. Того ж дня вона дісталася Кишиніва і пропхнулася у плацкартний вагон довжелезного ешелону, який дотягнув її до Тирасполя.