У таборі він опікувався порядком і видавав мешканцям дозволи на тимчасовий виїзд. Почувши, що поповнення прибуло з України, він, при видачі допомоги, похвалився, що його тато воював у Росії і, перебуваючи у полоні, до 1952 року відпрацьовував строк саме у Конотопі. Там він, начебто, мав стосунки з гарненькою українкою і розпрощався з нею, коли та була вагітною. Тут Василь не розгубився і наплескав, що опісля війни містом блукали поговори начебто його бабуся з материнської лінії нагуляла доньку від німця, і тому не виключено, що вони з Адальбертом можуть бути родичами. Після цієї розмови хаусмайстер став поводитись з конотопцями краще, ніж з іншими: при зустрічі пригощав сигаретами, а інколи й пивом. Тож, коли Мурка звернулась до нього з проблемою виїзду, він без усяких відпустив її на два тижні до Штутгарту. Повернулася дівчина через місяць, трималась гордовито, хоча легенький смуток туманив її завжди зухвалий погляд.
— Що, не прийняв тебе твій бахур? – зловтішно запитав Володька.
— Який він мені бахур? Познайомились за листуванням. Надіслав молоде фото, а насправді виявися старим, миршавим, ще й скупим. При зустрічі подарував перстень, збрехав що з брильянтом, але прощаючись, відібрав. Щоправда на зворотну путь дав триста марок. Але ж я з ним не спала!
— Це нас дуже, дуже радує, – буркнув Василь.
— А далі? План "Б"? Де твій план "Б"?
Виявилось, що "план Б" якраз проводить відпустку в Акапулько. Там,
Як казали знавці, мужикам усе пропонується "під ключ".
— Хочу в Акапулько! – застогнав Володька.
Вахтерами на виході з бази все ще стояли американці під командуванням сержанта. Їх періодично інспектував офіцер з Хайдельберга, де розміщався штаб Четвертого об'єднаного тактичного авіаційного командування США, що якраз знаходилось у стані розформування. На початку жовтня звідти з інспекцією навідався красавчик-лейтенант, і відразу припав до ока заклопотаній Марійці. Того дня пан Адальберт люб'язно відпустив ввірений йому конотопський контингент до наближеного села на святкування місцевого Октоберфесту. Марійка помила голову, напахалася, накрасилася і прибралася в усе вкрадене. Сидячи за пивом, що без міри виставляв Адальберт, друзяки не зводили очей з подруги, яка з жаром відстукувала місцеві танки.
— Красива ж чортяка! – вкотре признався Володька.
Тут духовий оркестр – труба, баритон, альт, туба і барабан – заграв вальс
"Дунайські хвилі", і лейтенант запросив їхню подружку. Він був стрункий, красивий, вбраний у білу нагладжену парадну форму і геть розкутий. Очевидно, що у Вест-Пойнті його гарно навчили вальсувати, бо коли вони з Муркою закружляли переходами, усі інші пари зупинилися, стали колом і заздрісно аплодували. У перерві кралечка познайомила партнера з друзями. Його звали Гаррі, походив він зі штату Монтана, де батьки тримали традиційне сімейне ранчо. За пивом Гаррі швидко став своїм і до наступного виходу оркестру встиг детально описати техніку накидання ласо і тонкощі приборкання дикого жеребця. І хоча хлопці покинули школу жалюгідними трієчниками з англійської, під впливом баварського пива вони його сповна розуміли.
Парочка відтанцювала ще два захо́ди, ковбой усадив подружку у джип і увіз до Хайдельбергу.
— За одним я жалкую… – з сумом зауважив Володька: – Могла б і нам дати по разу на прощання.
— Ну ти скажеш! А дівоча пліва? – незграбно зауважив Василь.
Подружка повернулась через місяць і лише для того, щоб повідомити, що
вони з Гаррі вже побралися. За нагальним проханням коханої наречений навіть влаштував їй справжнє вінчання у руській православній церковці у Мюнхені. Такою гарненькою Мурку хлопці ще не бачили. Її блакитні, наче небо в церкві, очі випромінювали щастя; шорти були настільки підрізані, що під блудливим вітерцем не довго було й завагітніти. Зате її довгі стрункі ніжки, білі, гладенькі, з м'якими припухлостями на колінах, виблискували на усю довжину. Біла мережева блузка, сяк-так прикрита вузенькою джинсовою курткою, з-під якої рельєфно випирали тугенькі груди, була прозорою як чеське скло, і її глибокий отвір магнетично притягував погляди небайдужих.
— Хлопчики! Якби ви знали, як я вас люблю! За місяць Гаррі переводять до Штатів. Оце приїхала подякувати вас за усе і попрощатися. Гаррі! – вона виразно зиркнула на чоловіка, і той, зніяковівши, вручив приятелям по сто доларовій банкноті.
— Хоч шерсті жмут, – прошепотів Володька, ховаючи бакси. Дівчина,
мабуть, щось почула, бо на додаток солодко розцілувала обох у губи.
— Не уявляю, що вона робитиме на тому ранчо? Невже корів доїтиме? – спантеличено пробубнів Васько, погравши пальцями услід джипу.
До кінця тимчасового перебування у Німеччині залишалося сім місяців, можна було іще щось заробити, але мусили пометушитись. Хлопці узяли напрокат вживаний Фольксваген "Пассат" з мільйоном кілометрів на спідометрі, і значно пришвидшили пошук роботи. Найкращою з усіх видалось їм очищення лісів. По-перше, гарно платили – щонайменше сто марок на день; по-друге, Баварія предстала перед ними неймовірно мальовничою. Гори, прикрашені лісом, прозорі річки, сині озера… Українцям відвели ділянку в Альпах поблизу кордону з Францією. До лісів баварці ставились так, наче то не ліси, а приватні сади. Хлопці вирубували сухостій, збирали під мітлу хмиз, листя, шишки, траву… Вручну стягували усе це у купи, вантажили на вози і спускали до дороги кінською тягою: користування тракторами не допускалося. Їжу робітникам доставляли розігрітою, а щоб вони не забруднювали середовище, за ними слідом возили біотуалет.
Оскільки міжнародні права на водіння автомобіля мав лише Василь, за ним і закріпилася функція штатного шофера. Двоє руських з Казахстану, що перебралися до Німеччини з Греції, заборгувавши там несплачені податки, налагодили скупку краденого. Василь підганяв "Пассат" до чергової придорожньої лавки і, поки Володька відволікав господаря пустим базіканням, третій друг нашвидкуруч напихав багажник різноманітним крамом. Німці навіть спиртне залишали без нагляду, то ж "заробітчани" не забували вкинути в салон і з десяток пляшок алкоголю.
Врешті-решт поліція їх таки засікла. Не те, щоб спіймали на гарячому, а елементарно вирахували. Дали пару днів на збори і пригрозили в'язницею: до трьох місяців відсидки. І хоча місцеві адвокати і волонтери бралися "відмазати" хлопців, як таких, що змушені боротися за власне виживання, вони від тих послуг відмовились. Термін тимчасового притулку так і так стікав, а реальної можливості залишитись на довше вони не бачили: не відчували спроможності засвоїти німецьку і заробляти офіційно на постійній роботі не менше тисячі марок на місяць. Зрештою, придбавши з других рук по "Мерседесу", вони завантажилися легальним крамом, і в назначений день вибули у бік польського кордону. Зворушений хаусмайстер Адальберт особисто провів їх за місто.
Зручніше умостившись в батьківському кріслі, Васько запалив тоненьку цигарку із золотавим фільтром – у часи Перебудови такі палили лише валютні проститутки у люксових ресторанах, – і розпочав свою пригодницьку оповідь.
— Пристойну машину, кращу ніж твоя, тато, "Волга", зі страховкою на двадцять місяців там можна придбати за чотириста марок. Не знаю, скільки це зараз купонів.
— Як на мене, твій "Мерседес" більше схожий на кенгуру після пологів, – не затримався з відповіддю тато.
— Заносиш у купчу своє прізвище, платиш і ідеш, куди хочеш, – продовжив синок.
— А як там наша Маша? Наша Машенька? Щось її не видно? – запитала мама.
— Ваша Мурка знайшла своє щастя – американського офіцера з ранчо в штаті Монтана. Що стосується цін, то у Німеччині можна жити. Усе дешево: хліб – одна марка, продукти чотири – п'ять марок. Що мене бісило, так це їхні старенькі. Цілими днями пестяться на лавочках, а обідають у ресторанах. Не так, як наші пенсіонерки, щоб поїсти, торгують з тротуарів старим мотлохом.
Трохи помовчавши, Василь "позичив у Сірка очі" і якомога лагідніше звернувся до матінки, що за фахом була лікаркою:
– Мамо, ти ж нас виручиш? Здається, на зворотному шляху ми з Вовчиком прихопили по гонореї. Вилікуєш? Не хочеться звертатися до поліклініки.
ВИНЯТКОВИЙ АЛАБАЙ
Зазвичай середньо-азійським вівчаркам дають імена з місцевим колоритом типу Багир, Хан, Ашдат, Хальфа, а цього пса назвали Полатом. Народився він в узбецькому степу на околиці Самарканда від алабайки Фірюзи. Морозною грудневою ніччю, у розпал собачої тічки, господар вивів її з кишлаку і міцно, щоб ледве дихалось, прив'язав груддю до дебелого корчастого карагача. Вночі прийшла вовча зграя, і ватажок зв'язався з бранкою. З виводку хазяїн відокремив самого верткого і кинув вже підросле цуценя в глибоку яму три на три метри, де тримав допоки воно, накачавши задні лапи неймовірною силою, самотужки звідти не вистрибнуло. Увесь той час під дворище ночами приходила вовча зграя і тоскно завивала у тон гірського вітру.
У такій спосіб заводчик вирощував бійців на продаж московським клубам. Але, цей Полат, попри вовчу кров і жорстоке з ним поводження, у жодному разі не проявив потягу до бійки, навпаки, замість типової для своєї породи злостивості виказав незвичайну доброту і несперечливість. Попри загрозливий вигляд він дуже дбайливо ставився до дітей – що хазяйських, що сусідських – слухався їх і на гостей не гавкав.
До Конотопу, пса завезли узбецькі приятелі одного з інженерів заводу "Мотордеталь" у подарунок за передачу їм оригінальних креслень. Новий господар збудував охоронцю просторий вольєр з утепленою будкою, навчив усім командам і щоденно, незалежно від погоди, виводив на прогулянку до найближчого парку. Пес мав біло-рудий окрас з білою "зіркою" на лобі і облямовані чорними тінями брунатні очі, що висвічували вічну собачу зажуру. Він виріс до вісімдесяти сантиметрів у холці, мав рельєфну грудь і велетенські лапи. Зустрічні любувалися могутнім красенем, собаководи наперебій напрошувались на в'язку зі своїми суками, і Полат виправдовував усі їхні сподівання. Але – попри породу, вовчу кров і ситне харчування – охоронець з нього вийшов ніякий. Навіть наздогнавши зухвалого кота, що необережно забрів на його територію, він його не давив, а запрошував бавитись.