Конотопські оповідання

Передмова

Відгримять бої і бомбування; Україну приймуть до ЄС, вона почне відновлюватись і трансформуватися. А що ж люди, українці? Вони залишаться такими, як були? Ні, здається, їм прийдеться пристосовуватись. Кожна конкретна людина обтяжена власним минулим і сукупністю певних звичок, які не збігаються з практикою сучасності, і яких вона, сама по собі, не схильна позбуватися. Деякі з цих вад набувають суспільного значення і тим самим гальмують об'єктивний розвиток нації. Ефективним інструментом змінювання людини (як і суспільства в цілому) на краще завжди слугувала література, особливо в її сатиричному і юмористичному різновидах. Оповідання, що представлені у цій збірці, засновані на м'якій самоіронії і призвані похиляти людей до бажаного самовдосконалення.

Автор

Усі права застережені. Жодна частина цього твору не може бути використана чи відтворена без письмового дозволу автора.

КОЛУМБ АМЕРИКУ ВІДКРИВ

Минуло два роки від об'єднання чоловічої школи номер два з жіночою школою номер чотири, а Вадик усе ще соромився однокласниць. Йому подобалася Зінка Обруч – перша красуня класу. Зеленоока, завжди у коричневій шкільній формі, білому фартусі з білим крохмаленим комірцем і пишними червоними бантами поза вухами, відмінниця красувалася на першій парті. "Намалюю їй каравелу Колумба", – надумав він і відкрив коробку з кольоровими олівцями.

Йшов урок історії, і нова учителька розповідала про епоху Великих географічних відкрить. У сьомому класі історію викладав Давид Григорович, якого усі поважали як найкращого учителя, а ця, Валентина Михайлівна, була некрасивою і нудною. Старшокласники прозвали її "Шваброю", бо вона усім дошкуляла нотаціями, обіймала позаштатну посаду партійного секретаря школи і пнулася на відповідальний пост до міськкому партії.

Хвилин за двадцять картинка була готова. Гордівливий і пишний, трішечки діжкуватий трищогловий кораблик під прямими вітрилами з нафарбованими на них в усю широчінь червоними хрестами наглядно символізував християнську любов і людське кохання. Від себе Вадик прималював букет червоних квітів на капітанському мостику і трепетно передав рисунок на першу парту. Дівчина обернулася, зиркнула на нього з-під пухнастих вій, порожевіла, нахилилася над зошитом і стала швидко-швидко в ньому писати.

— "Ти не повіриш, а я таки трахнув Зінку, – прошепотів сусід за партою

Марк Копняк, запеклий другорічник: другий, п'ятий і шостий класи він долав удвічі довше, ніж решта. Він вже голився по-дорослому і від нього ядуче тхнуло одеколоном "трійний". Так ось, – продовжив він, – на день рибака я запросив її на Сейм, напоїв, і скористався. Виявилася незайманою. Відтоді задерла носа, і зі мною не здоровкається. А як ти? За літо злягався хоча б з одною? Отож, займися Зінкою: ти їй подобаєшся".

Від такої сповіді у Вадика перехопило дух. "Бреше двієчник! От вже трепло!" Хвилинку він сидів мовчки, нерухомо, удаючи, що не почув сказаного, і напружено вдивляючись в русявий локон на милій шиї.

— "Так вот, кто у нас художник! Снова карикатура?" – нервово

вигукнула Валентина Михайлівна, вихопивши у дівчини малюнок.

Це вона згадала, як минулого тижня класом вже гуляв листок із

зображенням клишоногої худосочної жінки з не в міру роззявленим ротом, яка тримала указку напереваги, неначе збиралася когось вколоти.

— "Швабра!" – захоплено відізвався тоді Марк, пускаючи малюнок поміж партами.

— "Копія – Швабра", – схвально перешіптувались школярі, допоки вчителька не перехопила листок і не віднесла його до учительської.

Цього ж разу вона поклала картинку на стіл, уважно роздивилася і висловилась досить примирливо:

— "Было бы хорошо изобразить подобную шаланду в школьной стенгазете. Только вместо крестов нарисовать алые звёзды. Сможешь?"

— До чого тут зірки? Це ж каравела Колумба! П'ятнадцяте століття, як ви щойно розповідали, – обурився Вадик.

— "Под такими крестами конкистадоры приносили в новые земли колониализм, нищету и сифилис. Мы же, в двадцатом веке, уверенно строим коммунизм, несём счастье людям всей планеты, и нам не пристало пропагандировать религиозные символы".

— Нарисуй їй крейсер "Аврора" з Леніним на капітанському мостику, –тихо підказав Марк.

ГРОШІ НА ЛЮБОВ

Отримавши вистражданий диплом інженера-механіка, перед відправкою на роботу за направленням у російську глухомань, Льонька Ушаков навідав батьків, що мешкали у Конотопі. Приїхав у піднесеному стані, з відчуттям, що ось-ось, незабаром, розпочнеться його довгоочікуване справжнє доросле життя. Прибув з Одеси нічним потягом і зранку, об одинадцятій, вже стовбичив на сходах заводського Дому культури, аби похизуватися перед закоснілими завсідниками клубної більярдної своєю розкутістю. На щойно навченому інженері в обтяжку сиділи японські синьо-блакитні джинси, придбані ним за сто доларів у моряка далекого плавання. У ті часи такий одяг і для Одеси не був ординарним, що вже казати про Конотоп, де таких штанців ще не бачили.

Більярдисти затримувались, але Льонька не нудьгував: до нього підійшла жагуча брюнетка, в якій він упізнав Риту, солістку джазової групи, де він колись грав на трубі.

— Льоню, це ти? Який ти став звабливий! Це така мода зараз в Одесі?

— І не тільки. Увесь цивілізований світ віддає перевагу джинсам.

Дивилася "Чудову сімку"? Чи до Конотопу ще не дійшло?

— Хіба я маю час дивитися? Я ж мати-одиначка. Семен мене покинув.

— Овва! Усе ж можна виправити. Марго, я ось їду за направленням до Костроми, там обіцяли житло…

— Не поспішай, Льончику. Я ж кажу: у мене немовля. Тут мені мама допомагає… Тобі потрібне чуже горе?

— Я в тебе закохався, ще коли ти співала "Мамбо італьяно". Після другого куплету йшло соло труби, і від захоплення тобою "Ре" третьої октави бралося мені легко і дзвінко. А поки що запрошую поїхати зі мною на Сейм з ночівлею.

— Це, як мама скаже…

Зранку той, що звичайно полюбляв спати до обіду, підвівся наче на

екзамен. Ухопивши на ходу чашку чаю, побіг до заводського спортзалу і випросив у завідувача Жори Смотряєва на пару днів безоплатно двомісну туристичну палатку. Перерахував наявні, видані в інституті гроші і відокремив частку, якої вистачило на дві пляшки білого міцного вина, прозваного в народі "біоміцином", двісті грамів цукерок "Ранок в сосновому лісі", білий батон, півкіло докторської ковбаси, пачку не самих дешевих сигарет "Орбіта" та квитки на пригородній потяг до Путивля і назад. Звісно, на квитках можна було б зекономити, поїхавши до села Таранське, але там завжди було багатолюдно, там берегами вдень і вночі сновигала невгамовна молодь. Решту залишив вдома. "Ще не відомо, з чим дістануся Костроми. Не буде за що в дорозі і пива випити".

Ретельно продуманий план луснув, щойно парочка добулася станції Путивль: фактично вона розташовується у Бурині, а до Путивля треба ще діставатися автобусом. Коштів на автобус у кавалера не було. Він запалив цигарку і озирнувся по боках, наче нічого не сталося. Зайве помилувавшись подружкою, що безтурботно гуляла пероном, оцінив обстановку. "Недоумок! Знайшов на чому економити! Знеславитись з-за якогось карбованця!" – картав він себе подумки.

На лавочці попід розкішною липою галасливо відпочивали дві молоді циганки з купою діточок.

— Коштовний! Хочеш погадаю на любов? Гарна в тебе подружка, але невдовзі втратиш ти її. Позолоти ручку, усе розкажу, – вигукнула одна.

Льоня заперечливо мотнув головою: не вірив він циганкам. Тоді до нього підскочило циганча:

— Дядько, дай руб! Затанцюю і на пузі, і на голові!

Льоня дістав із сумки чотири цукерки з ведмедиками на обгортках і сказав: – На ось, пригости сестер.

Раптом, серед ріденької публіки йому на око впав хлопчина, який здався знайомим. "Точно! З нашого гуртожитку, з одного поверху. Інколи заходив до нас поживитися сигареткою. Здається, закінчив інститут роком раніше. Хай тобі грець! Забувся, як звати… Але він зрозуміє".

— Привіт, Сашко! Де б, оце, ми зустрілися! Що тут робиш, у цій глибинці? – кинувся він до хлопця наче до рідного.

— Петро я. А ти Льоня з п'ятдесят третьої? У Бурині я працюю головним інженером елеватора. А ти, звідки тут?

— З Конотопу. Розумієш, Петре, тут така справа… Бачиш оту красуху на пероні? Оце умовив її переночувати на Сейму, та не передбачив кошти на автобус до Путивля. Маєш карбованець?

— Та ти що? Звісно! Ось візьми троячку про всяк випадок. Таку діваху не можна упускати… Пробач, але мій потяг на Ворожбу вже відходить. Бувай!– схвильовано пробурмотів Петро і зник у череві загального вагону.

Ті дві ночі на зачарованій річці надовго запам'яталися шукачам любові. Позичене у спортзалі мініатюрне шатро виявилось чудовим укриттям від спостережливих рибалок, що терпеливо сиділи з вудками на протилежному березі. Вечірнє сонце розжарило брезент і попервах коханці потерпали від задухи і поту, але з настанням темноти вони викотилися назовні і продовжили кохатися так розкуто, пристрасно й несамовито, що молодий місяць, засоромившись, сховався у хмарах. Риба перестала плескатись, і навкруг усе замерло. "Тиха украинская ночь. Прозрачно небо. Звёзды блещут", – замріяно продекламувала Рита. "Чуден Сейм при тихой погоде…" – підхопив Льоня, підсилившись ковтком "біоміцину", і подумав: "Дідько! А як же гаряче вона стогне! Усю рибу розполошила".

За тиждень він поїхав, пообіцявши написати, тільки-но розбереться що до чого. Обстановка реально виявилась не простою. По-перше, направлення до обласного центру було лише принадою. Насправді його молокозавод знаходився за сто кілометрів від Костороми, у містечку Солигалич, куди, чіпляючись за коріння вікових сосон, потертий автобус "ПАЗ" пхався вісім годин. Навколо шумів чорний ліс, в якому, за переказом, колись заблукав Іван Сусанін.

— Ставка головного механіка сто тридцять рублів, – порадував начальник відділу кадрів.

— "Був злиденним студентом, став убогим інженером" – мовчки відзначив Льоня.

— Але не журись: сметану і сир їстимеш задарма, від пуза, і молоком запиватимеш. Окрім того, своїм працівникам завод безоплатно відпускає пахту і відвійки, отже тут усі відгодовують на рік принаймні одного кабанчика.