Петро ж, здогадавшись, що його дурять, кинув слухавку.
Як і постановили батьки, весілля відбулося у неділю. Вінчатися не стали, бо жених вже був раз одружений, а наречена – радянська вчителька, комсомолка. Її прибрали у підвінечне плаття, якого у селі ще не бачили. Фасон Степаня нагледіла у кінофільмі "Свинарка і пастух" і власноруч зшила зі сріблястого фільдеперсу, відріз якого зберігався у скрині ще від бабусі Надії. Самих тільки родичів посходилися сорок душ, а скільки ще зібралося односельців! Із райцентру прибула ціла делегація, на чолі з Севастяном Пантелеймоновичем. Пили, гуляли, потішалися народними звичаями: покатали сватів на возку вздовж Низової вулиці. Ганю усадили на лаві під образами, поряд з неприємним дядьком: клишоногий, миршавий, з носу ростуть довгі руді волосини. "Ой, мамочки, – думалося Гані – невже ж прийдеться лягти з ним в одне ліжко? Невже ж він зробить зі мною те, чого коханий ніколи не пробачить? Де ви, любий мій Петре? Чому не приїхали так скоро, як обіцяли? Чому не вберегли наше кохання від наруги? Хіба ж мені сила протистояти мамусі з татусем? Тільки й втіхи, що без вінчання: батюшка завірив, що такий шлюб Богом не визнається, а раз так, вважатиму себе вільною…"
Сновигаючи поміж гості, Степаня пильнувала дочку. Макар же гуляв беззастережно: щиро пився з кожним, грав на гармоні, заводив співи і танці. Чаркуванням правив дядько Іван. Наслідуючи батькові, він проголошував заздоровниці і не давав гостям передихнути. Пили дружно, їли з жаром, танцювали до знесилення. І тільки наречена – бліда, як осінній сутінок, – гнітилася у своїй печалі. Але до її страждань усім було байдуже: що то за дівка, яка не вдає журбу на власному весіллі! Тут розвеселі гості зарепетували "гірко!", і у Гані обірвалося дихання. Мати зиркнула – наче голкою вколола. Ганя піднялася. Яків спробував щільно її притиснути, але відчув льодяну холодність і остерігся.
— Гірко! – заволав дядько Іван, вимагаючи повтору, але жених його
не почув.
І ось, саме в цей животрепетний момент, у новенькій шинелі до
п'яток, в будьонівці з величезною червоною зіркою на лобі, неначе спустившись із неба, у дворі постав казковий богатир. Його начищені хромові чоботи відбивали віконне світло; на перекинутій через плече портупеї висіла важка кобура з наганом, – справжній командир Червоної Армії.
— Чепурний, Чепурний приїхав! – пролунало з двору, і Ганя геть
заціпеніла: "Що це буде? Зараз він зайде і побачить увесь її глум. Добре, що я не далась цілуватися… Ой, а як я виглядаю? Скоріше б він усе припинив та забрав мене звідси!"
Про небажане весілля Петро Васильович дізнався від сусідів. Добрі люди його щедро пригостили, поспівчували і намовили. Тож він удерся у розвеселий двір безоглядно, як у ворожий бастіон.
Молодший командир (сержант) Нетреба визирнув було у віконце та, побачивши офіцера, зніяковів і прикипів до лави. Назустріч непрошеному гостю рішуче вийшов господар, але замість того, щоб геть його прогнати, несподівано запросив до хати. І тут на ґанок вискочила господиня. Затуливши двері тілом, виставивши груди наче роги, вона заверещала:
— Хто ти такий, що приперся на чуже весілля? Старшу сестру звів,
тепер до меншої підбираєшся? Геть звідси, поки тобі ноги не переламали! Щоб у тебе очі повилазили, щоб тебе перша ж куля не минула!
На її заклик з-за столів назовні повилазили дядьки.
— Гей! Де тут отой сватач? Ти, непрошений мацапуро! Нумо, хлопці, порахуємо йому ребра!
Чепурний вихопив наган і двічі вистрелив вгору.
— Хто першим на командира Червоної Армії, підходь! — вигукнув він і обвів дулом навкруг себе.
— Так він ще наших горобців лякає? Нумо, браття, підступаймо! Неси хто обріз!
Тим часом дядько Іван посвятив у суть справи Севастяна
Пантелеймоновича. Той, як офіційний представник радянської влади, холоднокровно вийшов на ґанок, належним чином відрекомендувався і авторитетно попросив шановного командира негайно покинути обійстя. Кілька разів озирнувшись і ніде не побачивши своєї Ганнусі, Чепурний пішов: "Раз не вийшла, значить – не любить. Аби чекала, аби хотіла, – вибігла б з хати". В розпачі він вийшов на вулицю, де зустрів одну зі своїх колишніх учениць.
— Ніно, я, на жаль, мушу терміново їхати. Будь ласка, передай Гані, що, хай там що, я її кохаю. Якщо ж її до цього шлюбу приневолили, а вона, насправді, любить мене, нехай тікає звідси до Кіблича, до моїх батьків, і очікує там: щойно я владнаю службові справи, обов'язково за нею повернуся.
А весілля ж, тим часом, продовжилося. Гостям що? Закуска є, і кожна наступна чарка додає радості. Байдуже, що почувши постріли, наречена знепритомніла. Її сяк-так відхаючили і, аби знову не впала, підперли спину подушками. Так вона й висиділа всю гульню, неначе паралізована. Макар ще витинав на гармоні, гості співали й танцювали, а мати, вловивши слушний момент, поквапилась відвести молодих у святково прибрану комору, де на них чекало заслане білим простирадлом шлюбне ложе. Яків поспішно пурнув у нього, а наречена, як була у фільдеперсі, вмостилася калачиком на вузенькій лавочці.
Вранці мати не виявила на простирадлі того, чим прийнято пишатися
перед людьми опісля шлюбної ночі, і бризнула на нього курячої крови.
— Знову не коришся? Ні, хвойдо, по-твоєму не буде! Забудешся того бахура! Відтепер ти – заміжня жінка і мусиш догоджати чоловіку. І не дратуй нас із батьком зайве, бо будеш бита! – напоумила вона доньку.
Третього дня, отримавши від Ніни таємну звістку, Ганя піднеслася
духом. Вона вийшла з хати і, сказавши, що йде до бібліотеки, прожогом чкурнула на станцію, а звідти вузькоколійкою дісталася села Кіблича, що під самим Гайсином. Батьки Петра Васильовича радо зустріли зарюмсану невістку. Синовнє щастя вони ставили понад усе: якщо вже він вибрав собі
цю жінку, вони мусять її рятувати. Набожні люди, вони також вважали дівчину вільною: не було вінчання – не було й шлюбу. Місяць Ганя прожила у спокої, але, зрештою, її знайшли. Похмурим ранком до Кіблича наскочила мати разом з дядьком Іваном. Відштовхнувши господарів, вони виволокли втікачку з хати, віддубасили прямо у дворі, зв'язали і кинули на віз. Як тільки не плакали старі, як не умовляли!
— Що це ви таке коїте? Хіба так можна! Ви ж – голова колгоспу, ще й партійний! – докоряли вони Івану, але той їх не чув. Він обіцяв голові
райвиконкому? Обіцяв! Отже, розійдіться всі геть, він не допустить, щоб якась дівоча примха зруйнувала таку вельми перспективну і корисну для колгоспу справу!
Світова пролетарська революція загальмувала свою ходу: навпаки, повсюдно брала верх буржуазія. Братерські партії, весь Комуністичний Інтернаціонал волали про допомогу. З Бессарабії, Буковини, Закарпаття, Галичини, Західної Білорусії і Прибалтики, звідусіль, до керівництва СРСР надходили листи робочих і селян зі скаргами на гноблення з боку румунів, мадярів, поляків і власних багатіїв. Союз не міг залишатися осторонь, тим паче, що потужна Німеччина віддала йому ці землі на відкуп. Сталін узявся за розбудову Червоної Армії, і вона прудко розросталася. Повсюдно формувалися нові частини і з'єднання. Багато старших офіцерів, генералів і маршалів виявилися японськими або австрійськими шпигунами, і їх довелося розстрілювати. Виникла нестача командирів усіх рівнів і для молодшого комскладу відкрилися можливості стрімко просуватися по службі. Сержант Яків Нетреба невідкладно закінчив короткострокові курси, отримав звання молодшого лейтенанта і був направлений до нещодавно приєднаного молдавського міста Бєльці командиром танкового взводу. Разом із новими нашивками Яків отримав підвищене матеріальне забезпечення і найняв достойну квартиру у центрі міста, у яку не соромно було привести молоду жінку, завидну кралечку. Попри невдалу шлюбну ніч він вважав Ганю Лелеку своєю законною дружиною і сподівався, що незабаром у них усе налагодиться. Невідкладно оформивши на неї всі належні документи, він притьмом надіслав їх до Цюрківців.
Отримавши папери, батьки повезли Ганю на станцію. Їхали возом
неквапно і, лузаючи насіння, обговорювали доччине щастя. Аж раптом десь на півдорозі їм зустрілося двоє перехожих. Нічна темрява заважала їх розгледіти, тож, коли жіночий голос запитав: "добрі люди, чи далеко ще до Цюрківців?" Макар і Степаня промовчали. За усіх відповіла чутлива Ганя:
— Ще версти з дві.
Тими нічними мандрівниками виявились батьки Петра Чепурного. Вони мали при собі гарнізонне посвідчення, оформлене на прохання капітана Чепурного, яке декретувало Ганну Макарівну Лелеку його законною дружиною, і крокували зі станції Джулинка до Цюрківців, щоб вручити їй цей животрепетний документ. Сумний дівочий голос із возу видався їм знайомим.
— Здається, Василю, це наша Ганя. Ганю, це – ти? — запитала у ніч мати.
Тут вже Степаня здогадалася, кого саме вони зустріли в полі, і зикнула:
— А ви хто такі, щоб розпитувати? Чи, бува, не від того брудного волоцюги Чепурного? Тьопайте своєю дорогою, поки я вам грязюкою очі не закидала! Ну ж бо, Макаре, гейкай коні!
Почувши незвичний для добрих людей ґвалт, Петрова мати, побожна
жінка, що зроду-віку не лаялась, тихенько мовила чоловікові:
— Не чіпай цих людей, Василю! Нехай вони їдуть своєю дорогою, а ми повертаємось: не треба нам ані такої невістки, ані такої свахи.
З цими словами Чепурні відступили на узбіччя, зачекали поки підвода
від'їде якнайдалі, розвернулися і потупцювали вслід за нею на станцію.
На вокзалі у Бельцях з букетом конвалій, яких йому нарізала в саду квартирна господиня, нервував Яків Пантелеймонович Нетреба – худорлявий, довгоносий, лисуватий (Гані він видався миршавим) лейтенант. Пероном вештались товариші по службі. Зиркаючи на Нетребу, вони багатозначно переморгувалися. "Хай, хай! Ось побачать мою красуню, – полопаються від заздрощів!" – смакував наперед Яків. Йому марилось: зупиняється київський потяг і у дверній проймі вагону №7 постає струнка елегантна жінка з таємничою усмішкою на вустах. Він подає їй руку, допомагає зійти, вручає букетик, і на очах онімілої публіки цілує кралечку у вологі від ранішнього туману губи. "Може, для примани в щічку? Ні, у губи, – нехай бачать!" Потім він відведе її на свою шикарну квартиру, залишить відпочити, а сам поквапиться на службу.