Проти переконань

Витягне її з хати, хоч би там і повно людей було, буде говорити, хоч би там і не знати яка знову трагічна новина з'явилася, і не числитиметься з хворобою, хоч би дівчина і в ліжку лежала! Кі­нець!

Маруся, мов би чекала на нього, стоячи спершись на хвіртку, обіллята щедрою позолотою заходячого сонця, і світилася більше, ніж коли.

— Що з тобою вчора сталося? — зустріла його пи­танням. — Ми з татом заснути не могли і все вгадували.

— Поясню тобі, Марусино, все! — сказав бадьоро, стискаючи особливо сильно її руку. — Сьогодні погово­римо за всі часи. Але я попрошу тебе вийти зі мною. Пі­деш?

— О, — зашарілася густо дівчина, — то мусить бути справді щось надзвичайне... Гаразд! Он і тато йде. Щось він сьогодні пізно... Чи знову де не пив?..

Але Кобзаренко був цілком тверезий, лиш дуже суво­рий і пригноблений. Мовчки привітався з Ігорем і попро­стував разом з молодими до хати. В хаті відразу сів і по­чав терти то чоло, то потилицю, глибоко і важко зідхаючи.

"Ну, як же! — подумав Ігор. — Звичайно, мусіло щось статися. Але нічого не поможе, ні! Хай буде, що завгодно, а розмови не відкладу!"

Маруся з непокоєм слідкувала за батьком і несміливо спитала:

— Будете митися, тату? Вечеря перестоїть...

— Та вже ж, — розсіяно відповів Григорій Степано­вич і додав, очевидно, до своїх думок: — Ех, горе, горе!..

— Кожний день, тату, горе, але ви не гризіться так. Ідіть митися і сорочку чисту візьміть.

Але й при вечері Григорій Степанович був дуже мов­чазний, зідхав, тер чоло і пив чарку за чаркою, аж Маруся нагадала:

— Тату, не пийте стільки. Вам же шкодить...

— Ех, дитино, життя мені ще більше шкодить. Як го­лову задурманю — воно ніби й легше.

— Та що вам сьогодні?

— Е, не все й тобі знати — постарієшся скоро. Ми з Ігорем вийдемо на двір, поки ти тут упораєшся. Я ще му­шу в одне місце скочити...

— Тату, — несміливо обізвалася Маруся, — Ігор хоче піти трохи пройтися. Можна?

— Та йдіть, коли хочете, — згодився Кобзаренко. — Тільки довго мені не будьте.

Вийшли й посідали під грушами.

— А я оце від Сірків, — почав Кобзаренко. — Нещас­тя у них: Стешка вчора хотіла на себе руку наложити, сір­ників наїлася, есенції оцтової напилася, і не знати, що з нею буде...

— Що?! — кинувся Ігор. — Стешка?! Та не може бути!

— Еге ж, — тягнув далі Григорій Степанович, не звер­таючи уваги на Ігореві слова, — звів її якийсь босяк і не­порожню лишив, а сам жонатий. Добра б йому, прокля­тому, не було! Та ж то ще дитина — на Покрови їй щойно шістнадцять буде...

— Це неймовірне, що ви оповідаєте! — чудувався Ігор. — Стешка!.. Ну й що лікарі кажуть? Де вона?

— Вона вдома на горищі лежить, а лікаря коло неї не було.

— На горищі?!

— Атож. Батько на очі її бачити не хоче і з хати ви­кинув — то вона, бідна, на горищі. Ех, горе, горе!..

Ігор зарвався з місця і вхопив Кобзаренка за руку:

— Ходім!

— Куди підеш?

— Підемо до Сірків! — безапеляційно сказав Ігор, враз забувши свою попередню постанову. — Лікаря треба покликати, до лікарні забрати, рятувати, а тому вашому, — вибачте, — дурному кумові треба сказати...

— Чекай, чекай, голубе! — визволив свою руку Гри­горій Степанович. — Не так воно просто. Коли б так легко було, я б не сидів оце з тобою.

— Ходім, ходім, потім будемо говорити! — настою­вав Ігор.

— Та сядь ти, гарячка! — розсердився Кобзаренко. — Слухай, що казатиму. .

Ігор сів.

— Ну? — спитав нетерпеливо.

— От тобі й "ну": Стешка ж неповнолітня, а той пар­шивець в НКВД працює. Покличеш лікаря — лікар дасть знати до міліції, а міліція почне справу розслідувати. По ниточці до клубочка, а він їй пригрозив, що, коли тільки його видасть — на всій родині помститься.

Березовський безрадно опустив руки: Справді, що в такому випадку можна зробити? Можна лаятися, можна проклинати, можна душитися від обурення. Але помогти?..

— Як же це сталося? — спитав. — Куди ж батьки ди­вилися, коли донька з жонатим енкаведистом женихалася, та ще й неповнолітня?!.

— Ніхто не знав, що він енкаведист і що жонатий. Приїхав сюди з Києва у командировку, казав ніби технік залізничний, чи інженер. Там такий поштивий, та огла­джений — хоч до рани його приклади, і гарний, собака, як мальований! У родину до кумів уліз і в одно їм співав, що тепер дівчата, мовляв, такі й сякі, а він би хотів дівчину молоду, незіпсовану і зі статечної родини. Казав, що чека­тиме і рік, і два... Куми, правда, ще й не надумалися, але Стешка вже наперед подумала... А тоді, він, як звіявся, ку­ма щось почала догадуватися і присікалася до Стешки. Стешка плаче, але все "ні" й "ні". Аж оце щось тиждень тому щезла з дому, записку лишивши, що їде того босяка шукати. У Києві таки зараз на станції й допиталася. А він сидить, гаспидова душа, уже в уніформі залізничного НКВД. Там їй і сказав, що жонатий. Стешці гроші давав, щоб вона до лікаря пішла і плід зігнала, навіть якогось лікаря знайшов, що мав це зробити. Так Стешка не схо­тіла: "Поїду, — каже, — додому і там на себе руку наложу. Але перед смертю хочу батьків побачити". А він їй таке: "Їдь, куди хочеш. Тільки знай: мене вмажеш — не жити ні твоєму батькові, ні твоїм братам! Я вас, гадів, добре роз­кусив і знаю, яким ви духом дишете. Подякуй мені, що я досі вас не запакував туди, куди вам належиться..." І тепер таке: мало, що дівчина енкаведівського байстрюка носити­ме, то ще й покривати його батька треба. Ех, горе, горе!..

Березовському лють забивала памороки, і він не міг всидіти на місці.

— Ходім! — сказав ще раз. — Того так лишити не можна. Сталося — пропало. Але вашого кума треба вила­яти, щоб мудрішим був, лікаря треба знайти, заплатити, щоб рятував і щоб зробив аборт.

— І ти тієї самої? — суворо спитав Кобзаренко.

— Що?

— Та про аборт. Лікаря кликати, щоб одному життя рятував, а друге життя і дві душі до того погубив?! Ні, голубе, ні в Кобзаренків, ні в Сірків на такий гріх пекельний ніхто не піде.

Ігор остовпів:

— То ви хочете, щоб Стешка родила?!

— Ніхто того не хотів, але, як сталося, — мусить ро­дити. Кум каже, що готовий і сам загинути і синів на стра­ту віддати, а до такого гріха страшного не допустить.

— Григорію Степановичу, вибачте мені ще раз, але це — ідіотизм! — крикнув Ігор. — Приносити цілу родину в жертву через одного енкаведівського виплідка — це... ще... Це взагалі не має назви!..

Кобзаренко сумно похитав головою:

— Ех, хлопче, хлопче!.. Не віриш ти в душу, а тому й простих речей не розумієш. Наше життя на землі — мить, а по смерті — вічність. Зробити так, як оце ти кажеш...

— Гаразд, гаразд, — досадливо урвав Ігор. — Знаю вже, що казатимете. Це — не моє діло, врешті решт. Але рятувати ту нещасну дівчину треба! Забрати її до хати з го­рища і не добивати докорами, а підтримати! Ходім!..

— Ото зарядив: "Ходім, ходім!". Ти думаєш, що я не подумав уже про рятунок? Фельдшера маю старого знайо­мого ще з часів війни. Він знає більше, ніж який лікар. І вже ходив до нього. Дав ліки поки що, а прийти зможе аж уночі, бо до десятої в лікарні працює. Цей поможе, і ліки ді­стане, і пари з уст не пустить. Тільки рано ще. Ось поче­каю до десятої — і піду.

— А, тоді інша справа, — трохи заспокоївся Березовський. — Але ви вже там того свого кума вилайте на всі боки і від мене додайте. І що за логіка у нього?! До аборту допустити не хоче, а смертельно хвору дитину з хати на горище викинув! Це вже не по-людськи!..

— І я кажу, що не по-людськи, — згодився Григорій Степанович, — тільки ж, з другого боку, такої розпусти безкарно дарувати також не можна.

— Як ваш кум хоче карати — то хай карає винуватця, а не Стешку! — скипів Березовський знову. — Не будете ж мене переконувати, що Стешка розпусниця!

— Тут і переконувати не треба, — шорстко сказав Кобзаренко. — Раз пішла на таке — значить розпусниця!

Ігор обурився:

— Та що ви, Григорію Степановичу?! Яка ж вона роз­пусниця?! Просто дівчина молода, недосвідчена, любила його...

— Це, голубе не виправдання! Любити можна, а до всього іншого — зась! — поки шлюбу нема.

— Шлюбу? Та яке ж тепер значення ті шлюби мають?

— Ну, все ж таки — порядок: пішли до того парши­вого ЗАГСу, записалися при свідках, — і вже, значить, люди знають, що то — чоловік і жінка.

— І що з того?! — горячився Ігор. — Коли б навіть Стешка і записалася, то той типок вже став би кращим?

— Не про це говорите, Ігорю Олександровичу. Його вже й могила не направить. Тільки ж, коли б Стешка поче­кала на ЗАГС — не було б і гріха. Раз те, що вона непов­нолітня, а друге — що він уже жонатий. Не записали б їх. Жаль мені Стешки, страшний жаль, а кума ще більше жаль. Він же до цієї одиначки просто, гріх сказати, молився. Мо­же й сам винен, що з його надмірної любови донька на довгому шнурочку ходила, — от і терпить. Терпить, мабуть, і за себе і за дитину, але тверде серце має, і за це його хвалю.

— Хвалите за таку нелюдяність?!

— Страх мусить бути, — повчально сказав Григорій Степанович, — без того не можна!

Ігоря ця розмова чим далі, то все більше дратувала.

— "Страх, страх"! — перекривив сердито Кобзаренка. — І все у вас на страхові тримається! Ану ж, уявіть со­бі, що той зводник навіть не був би жонатий і записав­ся б зі Стешкою в ЗАГСі: була б Стешка з ним щасливою? Він би з нею був жонатим, других би зводив, як оце її звів, без женячки, а вона мусіла б усе терпіти зі страху?

— Та вже ж, як тепер за місяць знайомства женяться, не пізнавши одне одного, то за місяць і розводяться. А в старі часи...

— Григорію Степановичу, не ідеалізуйте старих ча­сів! — не дав скінчити Ігор. — І в старі часи не було все рожево. Тепер, принаймні, хоч те добре, що розвестися легко. Але в ті "старі часи" примусове спільне життя лю­дей, коли вони ненавиділи одне другого, а жили тільки зі страху, — було каторгою, було прокляттям! .

— На те, сину, каторга, щоб її люди боялися. Сказа­но ж: сім раз примір — раз відріж! Погано приміряв — не нарікай! Одне таке подружжя живе в каторзі, а для сотні осторога: глядіть і добре думайте, поки поберетеся. Тому люди й привикли дивитися на шлюби, як на щось вічне. А тепер женяться отак, "на пробу". І до чого дійшло? До роз­пусти! А хто найбільше терпить? Діти! Он у сусідів Сірків таке було:

Приходить син уночі додому, та й до матері:

"Мамо, і де в чорта примус подівся?! Хочу чаю зва­рити"...

А мати-вдовиця відповідає:

"Еге, сину, нема примуса! Забрала наша Катька при­мус і подушки та й пішла до Федька: поженилися"...

А через тиждень приходить той самий син уночі, за­чепився ногою за примус і мало не впав.

"Мамо, — кричить, — який це чорт примуса посеред дороги поставив?!"

А мати:

"Та це, сину, Катька.