Проти переконань

Не міг встояти на ногах, впав на канапу і почав качатися з одного краю в другий. Уявляв собі "розсупоненого" Комісарова, збаранілого і за­слоненого нападом роз'юшеної дівчини, дзвінкі ляпаси брудної калоші по відгодованій пиці, а, врешті, "признан­ня до вини". Ні, це було гомерично! Це було ідіотично-до­тепно! Це було справді несамовито! І ось тепер це смішне, убивчо-смішне, дівча після всього зробленого сидить собі біля столу й заклопотано церує величезну діру в бронзо­вій шкарпетці чорною ниткою! І ця шкарпетка, натягнена на картоплину, і зацерована чорною ниткою діра, і сама насуплена Маруся видавалися такими комічними, що Березовського вхопили спазми. Йому текли сльози з очей, боки почала розсаджувати гикавка, а він не міг втихоми­ритись.

— А що це?.. А ти чого регочеш?.. — з'явився на по­розі Кобзаренко, протираючи заспані очі. — Я думав, що Маруся тебе лоскоче...

— Ой! — вистогнав Ігор. — Ваша "тихоня", здається таки залоскотала мене на смерть!..

І він знову почав реготати, а Маруся церувала далі й тільки хмурилася.

Нескоро — нескоро Березовський зібрав сили, щоб оповісти Кобзаренкові пригоду, але і підчас розповіді му­сів робити паузи, бо сміх його душив.

Григорій Степанович слухав, здивовано поглядав на доньку, супився, стараючись укрити сміх, ворушив вусами і мав такий вигляд, ніби збирався пчихнути. .

— Та ти, дівчино, що?!. — спробував гримнути він, коли Березовський скінчив оповідати. — Була при своєму розумі, чи... — і не витримав. Махнув рукою і зареготав також.

Регіт двох здорових чоловічих горлянок не зміщався в хаті. Він скакав у стелю, брязкав об шиби і заповнив; собою всі кутки так, що від нього стало тісно.

— Та годі вам! — крикнула врешті Маруся, хоч і сама вже усміхалася. — Наробили репету, аж у вухах лящить. Сусіди скоро позбігаються...

Але чоловіків не так легко було вгамувати, і вони, затихши на хвилину, починали знову і заходилися від сміху.

— Ну, й чи не бісової пари тобі дівка?! — обтираючи сльози, гордо гукнув Кобзаренко. — От тобі й тихоня! Недаром же кажуть, що тиха вода греблі рве...

Потім, заспокоївшись остаточно, продовжував з від­тінком задуми в голосі:

— Та воно й не дивно. Наш рід не був з тих, що йому можна було безкарно пальця на зуби класти. Почалося з того, що пращурові нашому скажений Ярема[42] без вини очі випалив. І, бач, очі випалив, а душу запалив. Взяв тоді сліпець кобзу і пішов поміж люди правду співати. Пісню таку зложив, що він дякує Яремі, бо, бувши зрячим був сліпим, а, ставши сліпим — прозрів. Там такий, кажуть з нього кобзар був — славний на цілу Україну. І де сліпий Микита пройшов — там цілі околиці за зброю хапались. І такого то сліпого кобзаря покохала вірно дівчина-красуня та й одружилася з ним, а від них і пішов рід Кобзаренків... І жінки в нашому роді були, як орлиці: чоло ста­вили і татарам, і полякам, і москалям[43], шаблями і списами орудували не гірш козаків, і з мушкетів та гаківниць стрі­ляти вміли. От, хоч би й дві братові Кобзаренкові[44] — Мотрона і Настя — що за покійного гетьмана Мазепи жили... Оповідають, що лишилися вони самі вдома з дітьми та самою жіночою челяддю, бо всі чоловіки, як один муж, пішли з гетьманом. А тут якийсь відділ князя Мєншікова нарвався і за господарями питає, грозить, бач, що всіх до малої дитини виріже і село з димом пустить. Так молодиці між собою переморгнулися, москалів у гостину запросили, нагодували, впоїли, а тоді як дали їм чосу — то ні один живим не вийшов. Правда, не одна при тому головою на­ложила, а Мотрону то таки на списах рознесли, але пере­могли!... І от від Мотрониного сина Івана, що тоді дитиною був, ми і є прямими потомками. Еге ж...

Кобзаренко встав, підійшов до Марусі, що слухала його, мов заворожена, пригорнув до себе і поцілував у го­лову.

— Ох, ти ж моя орличко! — сказав розчулено і гордо. — Видно й ти вдалася у свою пра-пра-пра-бабу Мотрону. Десь радіє її душа, на тебе дивлячись. .

Ефект цих слів був зовсім несподіваний, бо Маруся раптом задрижала, впала головою на стіл і розридалася.

. — Авжеж, "тішиться"! — вигукнула крізь плач. — Має чим тішитися!.. Вона воювала мушкетом і шаблею, а її правнучка — калошею!.. Дожилися Кобзаренки!.. "Славних прадідів великих правнуки погані"[45]!..

І дівчина зайшлася в сльозах.

Мов підрізаний, Григорій Степанович важко сів на стілець і, люто вгородивши пальці у волосся, застогнав.

— Правда твоя, дитино, правда, — вимовив з мукою, — Оце правда! Загнала ти її батькові в серце, мов розпе­чений цвях...

В хаті відразу стало моторошно-тихо, мов у підземел­лі, де на хвилину завмерли крики катованого.

— Таточку! — схаменулася Маруся, кидаючись до батька. — Простіть мене! Я не казала того проти вас!..

Обнімала коліна батька, тулилася до них лицем і пла­кала ще гірше.

— Не маєш чого просити, дитино, — ласкаво поклав руку на голову доньки Григорій Степанович. — Правду треба всім в очі казати, хоч би й батькові. Правда старша від батька. Такого батька, як я, і шанувати гріх. Бо не про мене Четверта Заповідь написана, не про мене...

— Таточку!..

— Мовчи, дитино, мовчи! — попросив. — Мені оце зараз мій покійний сусід, — царство йому небесне! — мов живий, в очах стоїть... Казав же: "проклинатимуть нас наші діти і внуки"... Хіба ж не правду казав?..

— Таточку, ніхто вас не проклинає!..

— То зле! Треба проклинати!

— Та що ви, люди?! — не витримав Ігор, якому цей різкий перехід від надмірної веселости до глибокого дра­матизму шарпав нерви. — Завели, мов на похороні! Чи ж то ви, Григорію Степановичу, одні могли Україну вряту­вати? Самі ж недавно казали, що для боротьби за державу увесь народ мусить бути підпалений вогнем святим. Видно, що цей момент іще не прийшов, і ви не маєте чого на себе одного вину брати. І ти, Марусю, також. Хіба ж не розумієш, що сьогодні взяти калошу до рук — це більше ге­ройство, ніж у давнину мушкет, чи шаблю? Ех, ви! А ще й Кобзаренки!.. Сором вам плакати і стогнати!

Не був до кінця щирим в даному випадку, розуміючи глибину трагізму всієї розмови, але йшов за внутрішнім голосом почуття обов'язку, який наказував саме так гово­рити. Бо ж чи бажання нести потіху ближньому у хвилини найбільшого суму, чи зневіри, не є природним відрухом кожної людської душі?

Кобзаренки поволі заспокоїлися,

— І як же це ти нічого мені не сказала? — спитав Григорій Степанович.

— Не можна було: розписку на мовчанку дала... — моргнула лукаво бровою повеселіла Маруся. — Та ні, боя­лася вас тривожити, бо сама не знала, чим воно скінчиться.

— Ач, бісової пари дівка! Вона боялася... Ну, але те­пер кажи толком, як воно там було?

Маруся ще раз повторила цілу історію, немилосердно при тому червоніючи і ніяковіючи.

— А він же що? — випитував Кобзаренко.

— Та спочатку відпирався. Себто, не відпирався, а казав правду.

— А потім?

— Ну, я вже не знаю, як було потім, бо не чула. Мене випитали і пустили, взявши розписку, що нікому нічого не скажу. А оце вже вчора знову покликали з лекцій, щоб підписати протокол. Я, як читала, то так боялася, так бо­ялася, аж у мене ноги трусилися.

— Ага, боялася!..

— Та ні, не того боялася, що ви думаєте. Боялася роз­сміятися, бо той Комісаров там також на себе "на признавався", що вмерти можна було зі сміху. Вже і я на нього набрехала, а він ще від себе додав.

— Ну, чи не бісової пари тобі дівка! — кректав щас­ливий Кобзаренко. — А бодай же ти мені здорова була! Ото правдива Кобзаренківська кров!

А Ігореві підчас цієї розмови ставало все сумніше. На­раз відчув, що він негідний цієї дівчини, і сьогоднішнє пи­тання: "За що?" палило його вогнем сорому. Він стільки говорив про жертви і про відвагу, але самому йому і в го­лову не прийшло б зробити того, що зробила ця "амеба", яку він завжди обвинувачував у безхребетності й безхарактерності. А вона, от, взяла і вибила калошею по мор­ді Комісарова. Вибила лишень за те, що той був Комісаровим! І чи не вартий він того? Маруся виросла в очах Ігоря, виросла дуже високо! І звідки він узяв, що вона млява, інертна трясовина? Вона ж — та тиха вода, що греблі рве. Ось її правдива вдача! А тому йому сьогодні якось особ­ливо хотілося наблизитися до неї, розплутати ним самим колись заплутані ґудзи[46] на їхніх взаєминах, усунути цю неприродну простоту приязні, яка витиснула собою мож­ливість чогось іншого і кращого — взагалі звернути з фальшивої дороги.

"Але як це зробити? — питався себе в думках, слуха­ючи розмови між батьком і донькою. — Ось вона зараз така щира, така відкрита — просто з душею на долоні. А, спробуй лишень зачепити, — відразу зіщулюється, хо­вається, як равлик у свою шкаралупину, настовбурчується байдужістю, мов той їжак голками, — і приступу до неї нема. Ненависть це, жаль, чи байдужість? Залежно від моменту, вона проявляє елементи одного, другого і третього, а, чейже, ці три почування не можуть одночасно міститися в людському серці, бо одне виключає інші. Найгірше ж ота замкненість. Сама нічого не зраджує конкретного і з мо­го боку нічого не дозволяє виявити. Не хоче бачити, що я хотів би направити заподіяні їй кривди, що я каюся, що я її...

У цьому його думка, сліпо торкнувшись пружини від таємничої скритки, раптом вирвала на світло денне ревно бережене від свідомости слово:

"Кохаю!"

Воно блиснуло сліпучим вогнем і освітило яскравим світлом усе те, що досі почував до Марусі: зацікавлення, подив, зворушення, досаду, розчарування, пригноблення, нехіть, злість, страх і приязнь. Адже все воно разом власне і становило собою одну цілість — кохання! Все воно було тільки різними проявами того самого почуття. Як же він досі того не знав?!

"Кохаю! Кохаю! Кохаю!.." — з розпукою дзвенів у ньому якийсь внутрішній голос, наповняючи все єство не­самовитою, страшною радістю.

Ігореві стало млосно. Він нараз відчув потребу зали­шитися сам з собою, перевірити себе, освоїтися з цим потрясаючим відкриттям, подумати над ним, проаналізувати його і визначити своє дальше поступування.

Немало здивував Кобзаренків, несподівано підвів­шись посеред розмови з місця:

— Вибачте, я мушу йти...

Спантеличив обидвох, навіть злякав, і викликав цілий ряд питань: "Чому?" "Куди?" "Чого так спішно?" — а че­рез те, що нічого конкретного не міг сказати, ще більше посилив збентеження.