Бог вогню. Том 1. В Санто Антоніо

А без законів і богів плем'я не могло жити. Отож, коли зібралася велика рада, Саракура спитав, що далі робити? Старі піяґи казали, що нема іншої ради, тільки повернутися до тих за­конів і тієї віри, яку винесли ґваянці зі своєї батьківщини і якої трималися, поки не зустрі­лися з білими піяґами. Та більшість мужів на великій раді вже не могли пристати на це. Вони не годилися завести закон кари на муссура­ні, вони спротивилися взагалі проти того, щоб один ґваянець мав право убивати другого, вони не погодилися на те, щоб мужі мали по кілька жінок. Закони білого Тупана забороняли це, і більшість ґваянців не схотіла тих законів пере­ступати.

— А що ж зробимо з тими, котрі заслужать на смерть? — спитали піяґи.

І на це ніхто не зміг відповісти. Говорили різ­но: одні так, другі інакше. Та нарешті заговорив Саракура:

— Я думаю от що, мужі і ви, піяґи: наша таба лежить над прірвою, а он підноситься ви­сока скеля. Я вже ходив на ту скелю і дивився. Глибока пропасть під нею і дістатися, з пропасти в нашу табу можна лише, зробивши багато днів дороги, поки не вийдеться до берега Іґурей. Якщо скинути людину в пропасть, то нема певности, чи вона долетить до дна живою, але й нема певности, що заб'ється. Зробимо ж так: кожного, хто заслужить смерти, будемо скидати зі скелі. Адже, в законах білого Тупана нема заборони скидати винного в пропасть. І хай собі чи то індіанський, чи то білий Тупан роблять зі скиненим, що схотять: коли засуджений невин­ний — боги можуть його врятувати, коли вин­ний — ні. Ви пам'ятаєте, як нас вчили білі піяґи? Вони казали, що білий Тупан є справедли­вий, Він карає винних і рятує невинних.

— Так, так! — закричали присутні і пристали на раду Саракури.

Потім радили ще над цим законом і вирішили, що, коли скинений зі скелі вернеться назад до оселі, то ніхто не має права більше його карати, або скидати вдруге в пропасть. Тому, коли ко­гось вели на Скелю Невороття, йому казали: "Коли ти невинен — можеш повернутися на­зад". Урадили також, що на Скелю Невороття можна посилати тільки винних дорослих мужів, але не жінок, юнаків, або дітей.

Спочатку ту скелю називали Скелею правосуд­дя, але через те, що ніхто зі скинених не вер­нувся назад, її почали називати Скелею Нево­роття.

Кару муссурани на великій раді поста­новили залишити лише для ворогів-чужинців, які нападатимуть на плем'я, але тому, що в Долину Іґурей ніякі вороги не заходили, а ботокудів рідко коли вдалося піймати на наших зем­лях живими, то кари на муссурані у нас не було. Правда, може й була, але ні за моєї, ні за мого батька пам'яти. Зате ботокуди дуже люб­лять муссурану і засуджують на неї своїх до­сить часто. Зрештою, догадуємося, що тією смертю загинув і не один наш муж, котрого під­ступно зловили ботокуди.

Так ми скинули Убіражару зі Скелі Невороття.

Після того ботокуди присмирніли і не пока­зувалися на наших землях, але Ітапіра не був вдоволений. Він все казав, що випадок з Убіражарою — це тільки початок нещасть і що я по­рушив закон, опоганивши Скелю Невороття, кров'ю ботокуда.

— Убіражару треба було скарати на муссу­рані! — говорив Ітапіра. — Хай би ґваянці ба­чили, що і у виборі смерти є ріжниця між нами і ботокудами... Тепер жди гніву Тупана, Коарасіабо!

І дійсно спав на нас гнів Тупана. Відколи ски­нули Убіражару зі Скелі Невороття, перестали падати дощі, а натомість у завжди затишній До­лині Іґурей почали шаліти гарячі, сухі вітри. Індіяни дуже бояться посухи, бо впарі з нею завжди йдуть інші нещастя, найбільше хворо­би, від котрих гинуть люди і худоба. І так було того разу. Минув місяць, другий, третій. Минула одна і друга пора великих дощів, а посуха по­гіршувалася з кожним днем. На полях не тіль­ки посохла мандьока і кукурудза, але по­сохли навіть бур'яни. Повтікала десь уся звіри­на, і мужі поверталися з полювання без ніякої добичі. Коротше кажучи, сповнилося те, що передбачав Ітапіра в день суду над Убіражарою.

В племені почалися нарікання. Спочатку ти­хі й несміливі, а далі — то все голосніші й відвертіші. Мужі викручувалися від виконання моїх наказів, а жінки й діти не віддавали мені належних почестей.

— Це кара за смерть Убіражари! — чув я часто за своїми плечима. .

— Це він винен, що Коарасі перетворило на­шу землю в сухий попіл!

— Правду казав Убіражара, що наш морубішаба обманець, що він дурить нас усіх!

— Коли б не скинули Убіражари в пропасть і помирилися з ботокудами, напевне не мали б тих нещасть!

— Так. А то діти голодні...

— Струпи їх вкривають...

— А померло вже скільки!

І от одного дня я попросив усіх піяґ поговори­ти з духами. Вони віддалилися в печеру і цілу ніч щось радили. А на ранок прийшов до мене Ітапіра і сказав:

— Коли не хочеш своєї і свого племени заги­белі, Коарасіабо, — мусиш піти по Соняшні Клейноди. Вони одні вирятують нас. Ти є правним спадкоємцем їх і нащадком славного Ґварасе. Мусиш піти.

— Я вже сам думав над цим, Ітапіро. Але, як я їх знайду? Як дійду до них, коли з Долини Іґурей нема виходів? Довкола болота і гори.

— Болота, кажеш? О, Коарасіабо, світ змі­нився! Коли я ще був малим хлопцем, то там, де тепер полюють наші мужі, лежали непрохід­ні трясовини. І я думаю, що дорога в Долину Іґурей і звідси назад тепер не є така небезпечна, як була за часів великого Саракури. Іди й шу­кай і знайди. Знайди і принеси. А, коли заги­неш... Тобі все одно, Коарасіабо, чи вмерти тут, чи в дорозі за клейнодами... Так сказали духи!..

— Добре, — сказав я, — і хто ще піде зі мною?

— Ніхто! — відповів Ітапіра. — Ти підеш сам. Коли ти загинеш — після тебе піде твій стар­ший син Ґварасе. Коли загине Ґварасе — після нього піде його син. Тайни сховку клейнодів, Коарасіабо, не сміють знати всі, а особливо те­пер. Іди.

І я, залишивши тимчасово морубішабою племени свого старшого сина Ґварасе, нікому нічо­го не сказавши, вирушив у дорогу.

Найближче було б — скочити зі Скелі Невороття і тоді йти на схід. Але я пішов на пів­день до берега річки Іґурей, куди вів лагідний схил, а звідтам щойно мусів повернути на схід, де були найстрашніші й найнебезпечніші боло­та. Прийшовши до цих болот, я аж тут побачив усю силу посухи: там, де колись розлягалися непрохідні мочарі, сіріла висохла трава, і тіль­ки з усієї сили натиснувши на спис, можна було ним пробити землю до болота. В колишніх озерах, що лежали серед цих трясовин, не ли­шилося води навіть, щоб напитися. І я скоро перейшов цей болотяний пас[63], надіючись, що далі буде краще. Але й далі було те саме. Гли­бокі річки перетворилися в порожні корита, в котрих не тільки не було риби, а навіть і жаб. Плоди на деревах були маленькі й в'ялі, або недозрілими обсипалися на землю.

Голодний продирався я через колючу гуща­вину лісу і спішив, спішив. Був навіть радий тій посусі, що давала мені можливість так ско­ро посуватися вперед. Харчувався найбільше гадюками — єдиною звіриною, яку ще можна було зустріти.

По п'ятьох днях дороги, коли я, змучений і голодний, ліг трохи відпочити, моє вухо вло­вило далекі підозрілі звуки. Я зірвався на ноги і побачив позад себе людську постать, що спи­налася на шпиль гори. Приглянувшись краще, я побачив Убіражару. Від страху у мене по­мертвіли руки і ноги, бо я був переконаний, що бачу духа. Але, дух, чи не дух, я вхопив лука і стрілив. Убіражара скрикнув і повалився вниз. Спочатку я хотів побігти до нього ближче і переконатися, але потім мене знову опанував та­кий страх, що я кинувся чимдуж тікати.

Довго біг, не оглядаючись назад.

Потім, коли забракло сил, а страх трохи ми­нув, я присів коло якоїсь калабані, напився, освіжив своє тіло водою і з подвійним поспіхом пішов уперед. Серце моє говорило, що Убіражара живий і, поки я вернуся, накоїть багато ли­ха. Тепер я не смів вертатися без клейнодів і, згадуючи Ітапіру, дякував йому в думках за пораду — здобути докази своїх прав і могутности.

Довго, довго я йшов, навіть згубивши раху­нок дням, і нарешті опинився під останнім стрімким гірським кряжем, що тягнеться вздовж берега ріки Парани. Я пішов попри нього вгору, але побачив, що цей кряж перейти — безна­дійно. Вернувся вниз — і побачив те саме. Тільки втішило мене, що в одному місці просто з-під того кряжу, з якоїсь немов печери, плив бистрий потік. Вода в ньому була чиста, про­зора, річкова. Я скупався, напився і сів відпочити. Тіло моє було таке, як висушена риба, а сили... сили у мене було стільки, що малий хлопчина міг би ударом в груди звалити мене на землю.

Відпочивши, я почав думати, як мені перейти кряж? Йти знову вгору, або вниз і шукати ла­гідніших схилів? Це вимагало багато часу і не­відомо, чи скінчилося б успіхом. А тим часом Убіражара... При згадці за Убіражару я вже не думав довше і поліз на стрімкі скелі кряжу.

Вже навіть не пам'ятаю добре, як я ліз вгору і як спускався вниз, і отямився аж тоді, коли опинився над берегом Парани. Ліворуч внизу гриміла вода на сімох східцях Ґваїри, а просто переді мною виднілися береги того острова, з якого, колись Саракура вивів рештки племени ґваянців і на якому лежали в землі Соняшні Клейноди — мета моєї мандрівки.

Вода в ріці в наслідок посухи впала набага­то, так набагато, що в деяких місцях, де рані­ше могла втопитися людина, можна було розкладати вогнище. Та все ж таки Парана була ще дуже широка і її треба було переплисти, а човна я не мав. Добре, що хоч голоду я вже перестав боятися, бо, де є вода — там і риба, а де є риба — нема голоду.

Зробити човен — невелика річ, але на це треба мати час і помічників. А я не мав ні од­ного, ні другого. Тому, думаючи над своєю не­відкладною тяжкою переправою, я пішов угору проти течії, сподіваючись якоїсь нагоди. Гори з цього боку не були такі круті, як з протилеж­ного, і звідси дістатися на шпилі було не так тяжко. Це все я затямив, йдучи вгору і вгору, аж поки несподівано не перегородила мені шлях велика суха колода — стовбур зламаної пальми.

— Це буде мій човен! — скрикнув я вголос.

Тоді кинувся до лісу, виломав довгу жердку і з нею вернувся на беріг.

Перше, ніж відплисти, я добре прив'язав до спини лук, закріпив колчан зі стрілами, а тоді лише зіпхнув колоду в воду, сів на неї і, пома­гаючи собі жерткою, поплив.

Я плив просто напереріз течії, але вона мене зносила вниз.