Мені навіть цікаво стало: що там скажуть її космогонічні таблиці? Чи як їх там? Але вона нічого не надіслала. Полінувалася? Але повідомила, що за цими таблицями в нас з нею одразу три збіги. Еге ж!
Не вигадуйте, — відповів я, — почитайте краще, як знущався з цієї астрології Станіслав Лем. Чи ви насправді гадаєте, що зіркам і всесвіту є до нас справа?
Ні! Виявилося, з астрології сміятися не можна: це ж багатовіковий досвід, це ж сторіччя та сторіччя спостережень і досліджень!
Я одразу уявив собі давнього месопотамського саморобного астронома, який навіть не відає, що не Сонце крутиться навколо Землі, а навпаки, але спостерігає та досліджує, досліджує, досліджує…
Але гаразд. Хоч би чим дитина бавилася, аби не плакала.
Але було дещо, що подобалося мені чим далі, тим менше.
Я звав її Танюшою Віталіївною. А на її питання, як звертатися до мене, відповів: як вам буде зручно. Друзі взагалі звертаються просто по батькові. І мені це подобається.
Але ж це фамільярно! — енергійно заперечила вона. І… почала далі звертатися до мене виключно по батькові. І чомусь, чим далі, тим більш фамільярно це виглядало з вуст людини, яка вважала, що володіє словом. І одного разу я не витримав: досить. У мене ще ім'я є.
Мені здається, ця річ загальновідома, хоч і не пам'ятаю, хто сказав: за словом сховатися не можна. Все одно щось вигулькне. "А другу страву дозволили замовити за своїм смаком". "І я подарувала їй свою книгу". "Я стояла біля Ла-Маншу".
Отак воно все й траплялося. Я засмучувався — там вона не змогла, тут недописала, тут взагалі нісенітниця, ніби не для читача писала, а для себе, бо для себе самої пояснення не потрібні, — а вона в відповідь засмучувала мене ще більше.
Але ж і я ображав її. Вже тим, що не захоплювався її прозою. А якось навіть написав, що бачу нещасну бабу, яка ховається від проблем та негараздів у письменстві.
Ні! — одразу відреагувала вона. Я геть не нещасна! Але якщо навіть і нещасна, то всього порівну.
Смішно, але десь за рік, коли її знов понесло до особистого, вона зненацька зізналася, що так, письменство для неї — засіб порятунку…
Чи не пам'ятала тієї розмови, чи прочитала тоді без уваги.
А іншого разу розповів їй про глушця. Цей птах так захоплюється своїм співом, що підходь до нього впритул та бери голісінькими руками. Тому й глушець. Але його спів схожий на дряпання цвяха об денце порожньої консервної банки.
Але кульмінація була попереду.
Алевтина Галушка видала альманах, влаштувала відеоконференцію, надихалась фіміамом і запросила авторів до нового альманаху.
І знов Танюша Віталіївна звернулась не до неї, а до мене: чи годиться це оповідання або ні?
Оповідання приємно мене здивувало. Були й сюжет, і тема. Історія талановитого поета, який котиться під ухил. Мабуть, люб'язна Танюша Віталіївна з кимось рахунки зводила? Котиться, але отримує шанс на відродження. Так, не ново. Але чи багато у світовій літературі дійсно нових сюжетів?
Але ж зроблено… як Танюша Віталіївна все й робить.
Гаразд, вирішив я, редагувати не стану. Зроблю червоним шрифтом зауваження та пояснення, хай сама редагує.
І зненацька перепнувся на черговому абзаці.
Написав червоним: а чому не можна було почати оповідання одразу з цього?
Фраза була проста, навіть інформативна. Але саме простота була тут доцільна. Поет читає зі сцени свої вірші, а аудиторія з задоволенням слухає. Бо вірші цього варті. Бездоганні за ритмікою та фонетикою, живі.
Щоправда, не зовсім свої, навіяні. Дещо схоже було колись ще в Павла Когана. І в шістдесяті роки минулого віку ці рядки співав увесь Радянський Союз: про стомлені очі, про зухвалих та непокірних, про веселого Роджера та бригантину, яка десь у флібустьєрському далекому морі підіймає вітрила.
Зараз, ясна річ, не співають. Сьогодні на батьківщині Павла Когана флібустьєрів не вітають…
Звичайно, не Танюша Віталіївна написала рядки, які поет читав зі сцени. Запозичила в справжнього автора, котрий став героєм її оповідання. А щодо вторинності… Я ж бачив лише чотири рядки. Мабуть, герой, відштовхнувшись від Павла Когана, написав щось своє, оригінальне. Тобто й повинні були бути в цього поета й шанувальники, й ще більш шанувальниці. А його вірші, як і в Когана, могли бути гімном зухвалості та непокори. Адже ж література — також зухвалість та непокора. Вчинок.
В устілку п'яний Гашек приходить додому й сідає до столу: а напишу я про… І, нашкрябав декілька слів, засинає. А вранці довго не може зрозуміти: то що я хотів написати? Але згадав! І написав чудового бравого солдата Швейка.
Отже, початок оповідання можна зробити кращим, але далі знов-таки пішла улюблена авторкою манна каша по тарілці…
І отут знову чорт штовхнув мене під руку: відредагую!
Складнощі виникли лише наприкінці. Поет, герой оповідання, робить перший крок до відродження, й в нього народжуються нові вірші.
Але, на відміну від чотиривірша на початку оповідання, сказати про них можна було тільки одне: та вже!
Це мій вірш, — поспішила пояснити Танюша Віталіївна, — але його спотворило видавництво під час публікації! Я знайду та надішлю!
Але поки вона шукала, я вже второпав, що треба зробити. З незрозумілих рядків відокремив більш-менш зрозумілі шматочки й зробив з них шепіт Музи, що прийшла уві сні до поета.
І обидва файли — первинний, але з моїми червоними правками, й остаточну редакцію — надіслав авторці.
І тут почалися сльози та соплі!
Але я не хочу ці шматочки! Я хочу мій вірш! Цілком.
Не хотілося казати, що її "вірш" просто кострубатий та зіпсує оповідання. Але, навіть якби не кострубатий, він би все одно зіпсував. Тому написав інакше, що теж було правдою.
Дивіться, сказав я, цей вірш ваш герой просто не міг написати. У нього класичне силабо-тонічне віршування! А в вас щось у стилі японської поезії. Та ще й не властива герою вашого оповідання надмірна ускладненість: шляхетний чоловік ніколи не змириться з ударами долі та інша нісенітниця. Не ображайтеся, але краще залишити в моїй редакції: шепіт Музи. Без рим та розміру. Без'язике вариво, з якого може виваритися гарний вірш.
Ну так, ще Маяковський сказав, що вірші й починаються з без'язикого варива...
Але я все одно хочу!
І я почав думати. А мабуть, її горе-вірш можна якось відредагувати? Щоб виникало відчуття, що цей поет може й так — у японському стилі?
Але раптом надійшов наступний лист: гаразд, залиште все як є.
Що ж, баба з воза.
За кілька днів вона надіслала оповідання Алевтині. Нащось із копією мені. І навіщось у супровідному листі написала, що оповідання відредаговано мною — а яка, власне, Алевтині різниця? — та ще й так, як хотів я…
Поскаржилася...
Я просто знизав плечима. Я вже втомився й від її оповідання, й від її сліз та стогнань. І писав своє власне оповідання для альманаху.
А написавши, відправив не Алевтині, а спершу Тетяні. На помсту, чи що?..
Ах, гарно! — озвалась вона.
Але я й сам вже зрозумів — погано! Мабуть, майже все гаразд. Окрім кінцівки! Кінець — брехня. Бажане видано за дійсне. А отже, все погано!
Треба переписати.
І переписав.
В новій редакції ключовим словом стало слово "біль". Воно й розставило все на свої місця.
Але почував себе таким стомленим, що навіть не наважувався сісти за вичитування.
Я знаю свою біду. Пишу швидко. Але можу пропустити слово. Можу не побачити друкарську помилку, якщо її не побачив текстовий редактор. А потім, вичитуючи, можу не помітити ані того, ані іншого. Відома річ: око вже замилено й автор читає не той текст, який на папері чи екрані ноутбука, а той, що залишився в голові. У редакції я ставився до цього спокійніше: після мене читатиме головний редактор, потім літературний редактор, потім коректор. У найгіршому разі прийдуть і запитають. Плесну себе по лобу й розсміюся: знову пропустив? Але тут ніхто після мене вичитувати не буде, а відправляти матеріал з друкарськими помилками й пропущеними словами не хочеться.
І взяв та відправив нову редакцію знову Тетяні. У неї око не замилено, може помітити те, чого не помічу я. Та ще приписав: знаєте, даю вам редакторські права — побачите щось не те, виділяйте червоним, як це робив я у ваших текстах. Наполовину жартома написав, але мені й самому було цікаво — а як вона себе покаже, якщо дати їй редакторські права?
Ах, яка відповідальність! — жваво відреагувала вона. Але взялася правити.
Я читав її редагування... й посміхався. І раптом побачив: вона переписала мою виношену та вистраждану кінцівку. Не виправила — переписала, наче писала останній абзац шкільного твору. За правилами, якими й пишуть шкільні твори. Хибна багатозначність та імітація того, що сказано щось важливе. Без душі та серця. І мого слова "біль" у цьому тексті вже не було.
Голубонько, написав я їй цілком миролюбно, але ж так не робиться. Якщо автор не написав явної абракадабри, редактор до його тексту не лізе, не переписує те, що й без нього було добре.
І тут вона вибухнула. Ах, йому можна відкидати мою редакцію, а мені ні?!
Схопила мою версію її оповідання про поета й почала все переробляти у зворотний бік. Не знаю, що ще, але свій віршик вона повернула. Викресливши придуманий мною гарячковий шепіт музи.
І одразу надіслала Алевтині: та редакція була неправильна — правильна ця!
Нісенітниця, загалом. Ну, зробила вона оповідання гіршим. Але ж її ім'я, не моє буде під ним стояти. А ось листа вона надіслала мені образливого: дивіться, яка я віроломна!
Смішно, але вночі я не міг заснути. Вставав, виходив курити, лягав, начебто вже засинав, але знову підіймався курити. Ох, ці жінки, вміють вони вдарити. Я в редагування її недосконалого оповідання вклав душу. Я співпереживав героєві, нічого не вписував від себе, але шукав у автора слова, які передають співпереживання, як і ті, що можна й потрібно викреслити. А вона взяла та плюнула. В душу…
Чого я не передумав за цю ніч. І про підступність. І про невдячність. Про непомірні авторські амбіції та авторську сліпоту. І про літературу загалом, і про редакторську роботу зокрема. Хай би й друкувалися автори у власній редакції, аби, за відомим висловом, дурість кожного всім видно було.
Але!.. Щойно з'явилося друкарство, щойно почали видаватися книги для масового читача, тут же з'ясувалося, що й професія редактора теж потрібна.
Видавництво купує в автора рукопис, щоб зробити з нього книгу, яку потім придбає читач.