Сцена 5
(продовження сцени в хліві)
Хома засинає. Відчиняються двері, входить стара відьма.
ХОМА (прокидаючись). Чого, бабусю? (Стара відьма йде до Хоми з розпростертими руками). Гей, ти чого задумала? Стара ти вже для цього. (Ухиляючись від відьми, яка хоче його зловити.) Та й, кажуть, піст зараз, не до лиця тобі оскоромитися.
З краю авансцени з'являється Гоголь.
ГОГОЛЬ. Філософові стало моторошно, особливо коли він помітив, як очі старої блиснули якимсь незвичним блиском. Хома хотів відштовхнути її руками, але, на подив, помітив, що руки його не можуть підвестися, ноги не рухалися; й він з жахом зрозумів, що навіть голос не звучав з його вуст: слова без звуку ворушились на губах. Він чув тільки, як билося його серце; він бачив, як стара підійшла до нього, склала йому руки, нагнула йому голову, схопилася зі швидкістю кішки до нього на спину, вдарила його мітлою по боці, й він, підстрибуючи, як верховий кінь, поніс її на плечах своїх. Ноги, на превеликий подив його, підіймалися не з його волі й робили стрибки швидше черкеського жеребця. Коли вже минули вони хутір і перед ними відкрилася рівна лощина, а осторонь потягнувся чорний, як вугілля, ліс, тоді тільки сказав він сам собі: "Еге, та це відьма".
Він опустив голову вниз і побачив, що трава, що була майже під ногами його, здавалося, росла глибоко й далеко й що понад нею була прозора, як гірський ключ, вода, й трава здавалася дном якогось світлого, прозорого аж до глибини моря; принаймні, він бачив ясно, як він віддзеркалювався в ньому разом зі старою, що сиділа на спині.
Там замість місяця світило якесь сонце; він чув, як блакитні дзвіночки, нахиляючи свої голівки, дзвеніли. Він бачив, як з-за осоки випливала русалка, мигтіли спина й нога, опукла, пружна, вся створена з блиску та трепету. Вона обернулася до нього — й ось її обличчя, з очима світлими, блискучими, гострими, вже наближалося до нього, вже було на поверхні й, затремтівши блискучим сміхом, віддалялося, — й ось вона перекинулася на спину, й хмарні персі її, матові, як порцеляна, не вкрита глазур'ю, просвічували перед сонцем по краях свого білого, еластично-ніжного кола. Вода в вигляді маленьких бульбашок, як бісер, обсипала їх. Вона вся тремтить і сміється в воді.
"Що це?" — думав філософ Хома Брут, дивлячись униз, несучись на всю спритність. Піт котився з нього градом. Він відчував бісове солодке почуття, він відчував якусь пронизливу, якусь млосно-страшну насолоду. Йому здавалося, ніби серця вже не було в нього, й він з острахом хапався за нього рукою.
ХОМА (вголос). Платон, Сократ, Аристотель, допоможіть мені! "Я знаю лише те, що нічого не знаю!" "Якби все, причетне до життя, вмирало й залишалося мертвим, то не стало б і самого життя!" "Доброчесність — це внутрішній порядок, який досягається людиною у свідомому та цілеспрямованому зусиллі".
ГОГОЛЬ. Нарешті зі швидкістю блискавки Хома вистрибнув з-під старої та схопився своєю чергою до неї на спину. Якесь поліно лежало на дорозі, й Хома почав з усіх сил бити ним стару. Дикими криками відповіла вона; спочатку були вони сердиті й загрозливі, потім ставали слабшими, приємнішими, чистішими, й потім уже тихо, ледве дзвеніли, як тонкі срібні дзвіночки.
ХОМА. Ім'ям діалектичного матеріалізму наказую зупинитися!
СТАРА ВІДЬМА (знесилено). Ох, не можу більше!
ГОГОЛЬ. Вимовила вона в знемозі та впала на землю. Хома встав на ноги й подивився їй в очі: світанок розгорявся, й блищали вдалині золоті голови київських церков. Перед ним лежала красуня, з розпатланою розкішною косою, з довгими, як стріли, віями. Непритомно відкинула вона на обидва боки білі голі руки й стогнала, підвивши очі, повні сліз.
ХОМА (у жаху). Хто ти?!
ПАННОЧКА (зрозуміло, Хома її не впізнає; слабким голосом). Казала я тобі, Хомо, що зустрінемося... але не я, ти погубив мене... (Підвищуючи голос.) Але й на тебе чекає розплата!
ХОМА (озираючись). Київ?.. Це Київ? Врятуй мене, святе місто!
2 дія
Сцена 1
Ранок. Біла хата у вишневому садочку. Садовий стіл, за яким соковита молодка (Ганна) пригощає Хому.
ГАННА. А я ще вчора зрозуміла, що ти справжній козак. Чимало, мабуть, дівок попортив… Іде такий собі ринком, напевно, голодний, стомлений, але очі! А постать яка!
ХОМА (збентежено). Та гаразд, я тільки подивитися хотів, чим ти торгуєш…
ГАННА. А то я не знаю, як чоловіки дивляться… чим я торгую…
ХОМА. Ну... ти ще на одну мою знайому схожа…
ГАННА. А їх у тебе багато?
ХОМА. Та ні. Ну… майже ні. І нікого я не портив! Це ж кожного разу кохання було.
ГАННА. Куце ж у тебе кохання, Хома. Зі мною теж так буде?
ХОМА. Та ти що? Як можна!
ГАННА. Брешеш?
ХОМА. Та щоб мене на цьому місці громом вразило!
ГАННА. Подивимось. Мабуть, ще й вразить. А мабуть, зостанешся, Хома? Будеш вчитися…
ХОМА. Адже ж розбомбили…
ГАННА. Це ж гуртожиток розбомбили, не універ.
ХОМА. І справді… Це я якось не зрозумів…
ГАННА. То як? Будеш вчитися, а жити в мене.
ХОМА. Дійсно… Жити мені зараз ніде…
ГАННА. Тільки через це?!
ХОМА. Та ти що? Як можна!
ГАННА. Знов брешеш?
ХОМА. Та щоб мене на цьому місці два рази громом вразило!
ГАННА. Мабуть, ще й вразить.
ХОМА. Ні, Ганнусю, не треба. Від теплого слова й лід розмерзається. Я й сам хочу залишитися.
ГАННА. Та хіба я проти? А там і до церкви сходимо, повінчаємось, діточок заведемо…
ХОМА. Ти що? Війна ж!..
ГАННА. А ми переможемо, не сумнівайся. З-під Києва вигнали — й зо всієї України виженемо.
ХОМА. А чоловіка в тебе немає?
ГАННА. Вбили мого чоловіка. Він же, як почалося, першим рушницю узяв. Такі, як він, ворога й вигнали. Але вбили його…
ХОМА. А діточок чому немає?
ГАННА. Все відкладали: спочатку поставимо бізнес на ноги… Гадаєш, просто торговка на ринку? Я універів не кінчала, але в тому, що роблю, професор. Знаю, чим торгувати, як і де взяти те, що людям потрібно. І те, що людям потрібне, теж знаю. От вивчишся — ми з тобою такий бізнес розкрутимо. Такі, як ми, теж державі потрібні.
З краю авансцени з'являється Гоголь.
ГОГОЛЬ. І забув Хома, як страшний сон, усе, що сталося з ним на хуторі. І радість у житті з'явилася, й щастя засвітило. І забув він про прокляття відьми.
Сцена 2
(продовження сцени в саду)
З'являються хуторянки.
МАРИСЯ. Ну, привіт, сестро. Збирайся, Хома. Коні трохи відпочинуть, і повеземо тебе до хутора.
ХОМА. Навіщо?
СТЕША. А там тобі розкажуть. Сама сотничиха відрядила. А добром не поїдеш, вона Сотникові повідомить, а той панькатися не стане: спочатку канчуками…
ХОМА (обурено). Які ще канчуки!..
СТЕША (спокійно). От Сотник тобі й розкаже.
ГАННА. Ви з глузду з'їхали, чи що?
СТЕША (знов спокійно). Ми, мабуть, ні. Але Сотник… Потім у кайданки й однаково до хутора привезуть. Але вже силоміць. Ще й наб'ють по дорозі.
ГАННА. Як ви його знайшли?
МАРИСЯ (сміється). Бачила б ти, сестро, як він позавчора на мене на хуторі дивився. Я одразу зрозуміла — якщо в Києві тебе побачить, у тебе й буде. Ми ж схожі.
ГАЛЬКА. Чому на тебе?! На мене він дивився!
СТАРА. Помиляєтеся, дівчатка. На мене він дивився. З вас, молодих, чи багато користі? А хлопець розуміє: чим жінка доросліша...
ХОМА (до Ганни). Ні на кого я не дивився! Я взагалі контужений був!
ГАННА. Мабуть, ти й зараз контужений?
ХОМА. Ні!
СТЕША. Та досить! Треба їхати. Та й тобі, Ганнусю, не поздоровиться, якщо до Сотника дійде.
ХОМА. Залиште її, я їду.
Сцена 3
Хутір. Та сама "призьба". Хома сидить поміж селянками.
МАРИСЯ. А мабуть, даремно ми його не відпустили? Шкода мені його, та й Ганну шкода…
СТАРА. А себе не шкода?
ГАЛЬКА. Сказали б, що не знайшли…
СТЕША. Ми б його не знайшли, а Сотникові нас і шукати не треба. Ось вони ми.
З'являється сотничиха.
СОТНИЧИХА (до Хоми; ні ласкаво, ні суворо). Хто ти, звідкіля, і якого звання, добра людина?
ХОМА. Звичайний студент, Хома Брут, на філософа вчусь, в універі.
СОТНИЧИХА. Як же ти познайомився з моєю дочкою?
ХОМА. Та ніяк з нею не знайомився, їй-богу, не знайомився. Ось тут, на цьому самому місці лише хвилину бачив її. Та й все. Ніякої справи з нею не мав, скільки ні живу на світі. Цур мені, щоб не сказати непристойного.
СОТНИЧИХА. Чому ж вона не іншому кому, а саме тобі наказала читати молитви за нею?
ХОМА. Бозна, як це трактувати. Звісно діло: жінці часом захочеться такого, чого й найграмотніша людина не розбере; й прислів'я каже: "Чого хоче жінка, того хоче бог".
СОТНИЧИХА. А не брешеш ти, філософе?
ХОМА. Ось хай на цьому самому місці мене громом вразить.
СОТНИЧИХА. Якби тільки хвилиною довше прожила вона, я б, напевно, все узнала. Повернулася вранці вся побита, ледве жива, тільки й змогла сказати: "Нікому не давай читати по мені, але відправ зараз когось до Могилянки привезти Хому Брута.