Так трапилося, що до від'їзду я не встиг з тобою поспілкуватися. Кілька разів мав нагоду освідчитись і не зважився. Лише тепер, на відстані, я зрозумів, що своєю вайлуватістю завдав болю не тільки собі, а, можливо, й тій, кого кохаю. Так, так, саме кохаю. Я до безтями тебе люблю. А закохався я в тебе, щойно побачив. Весь час силився угамуватися, але не зміг. Дорога моя дівчинко! Через рік я закінчу училище і стану офіцером. Ти ж сягнеш повноліття, і я зможу забрати тебе до себе: звісно ж, якщо ти погодишся. Напиши мені, ластівко, чи варто мені сподіватися на те, що ти мене чекатимеш?"
Далі слідували описи курсантських буднів. Петро Васильович змальовував, як їх муштрують, чим годують і як вони проводять дозвілля. Але вислуховувати все до кінця мати не стала. Вона вихопила лист, піймала доньку за косу і просичала:
— Слухай сюди, шелихвістко. Сідай і пиши, що я скажу. Пиши: "Як тобі – пройдисвіту, бабодуру клятому, не соромно мені таке писати, ще й усілякі дурниці пропонувати? Ти, бахур навіжений, мою сестру звів, учинив наругу над нашою родиною, а сам втік світ за очі! Не пиши мені більше ніколи і не шукай мене, бо я не хочу тебе знати".
— Не стану я такого писати, – збунтувалася дочка.
— Ах, не станеш? – мати намотала косу на руку і січко смикнула донизу – ось зачекай, батько з роботи прийде!
Ввечері, вислухавши дружину, Макар узявся за виховання. Ганя ревла, але не піддавалася. І хоч насправді він жалів малу, але мусив придушити непокору в самому зародку: сьогодні дочка викаблучується, а завтра дружина розсупониться! Спочатку він хотів лише трішечки провчити бунтівницю, проте, розпалившись, шмагав її ременем, доки не знесилився. Степані навіть прийшлося його угамовувати: дитина лежала непритомною, з носа текла кров, а під тілом розпливлась калюжа. Другого дня присмирена дівка записала все, як надиктувала мати. Вона ж і віднесла лист на пошту. Проте, насправді, Ганя не закаялася, лише причаїлася. На кону стояло не тільки кохання, а й уся її подальша життєва перспектива. Чи залишиться вона тут, у селі, гнутися на ниві і поратися біля худоби, народжувати дітей і терпіти побої, чи побереться з офіцером і культурно житиме в місті, серед бібліотек і театрів? Ще коли тато її лупцював, крізь сльози і криваве марево, вона роздивилася і запам'ятала поштовий номер військової частини на папірці, що валявся на столі, і, сховавшись у клуні, написала зовсім іншій лист.
"Вітаю вас, шановний Петре Васильовичу, пише вам у відповідь Ганя Лелека. Дякую, що не забули. Не звертайте уваги на той перший лист, який ви, мабуть, отримали. Написати його мене приневолили мама. Тато мене так били, так били! І мама тягали за косу по всій хаті. Мама дуже хочуть видати за вас мою старшу сестру, бо так у нас на селі заведено. Наразі мене звинувачують, що я їм усе спаплюжила. А що мені робити, якщо я закохалася у вас з першої зустрічі! Увесь час про вас думаю і мрію. Якщо ж ви мене колись заберете звідси, я буду найщасливішою! Я вас кохаю і буду на вас чекати як завгодно довго…"
Дівчина склеїла конверт, позначила номер військової частини,
окропила сльозами і потайки віднесла на пошту.
На той час вона з незграбної піддівки перетворилась на красуню, до якої
приглядалися чи не усі сільські парубки, а на районному огляді художньої самодіяльності на неї звернув увагу і дорослий Яків Нетреба – рідний брат голови райвиконкому Севастяна Пантелеймоновича Нетреби, який пригощаючись у дядька Івана, голови колгоспу, на домашньому сніданку вдався до сватання.
— Просив мене брат Яків дізнатися стосовно красунечки, яку він примітив на недавньому огляді. Кажуть, що то твоя, Макаре Юстимовичу, молодша донька. Як її звати?
— Та Ганна ж, мабуть.
— Отож, причепився до мене брат: засватай та засватай.
— Так вона ще мала: ось-ось тільки сімнадцятий пішов.
— То нічого. Рік можна й зачекати. Як ти мислиш, дівка погодиться?
— А хто її питатиме, – впевнено завірив Макар.
До Вінниці сестри Фаїна та Ганна Лелеки перебралися майже одночасно. Феня, закінчивши десятирічку, поступила вчитися на бухгалтера; Ганя ж після восьмого класу влаштувалася до педагогічного училища. Насправді, вчителювання її не дуже приваблювало: очевидно прагнула якнайшвидше вирватися з дому. З дитинства вона марила театром, але не відала способу дістатися тієї мрії; в учителі ж набирали без іспитів, надавали гуртожиток і платили стипендію. Отримавши диплом, Ганна поїхала до села Байраковки, що неподалік від Цюрківців, вчителькою молодших класів. Тим часом її коханий Чепурний закінчив військове училище у Подільську і був направлений в Ленінград до школи вищого командного складу. Ні, він не забув своєї Ганнусі і повсякчас її розшукував. Надсилав лист за листом на батьківський дім, але жодної відповіді не отримав: усі його послання мати спалювала у печі. Проте одного разу вона схибила: передала його ленінградську адресу старшій доньці, сподіваючись на їхній шлюб. Фені ж до Петра Васильовича було байдуже. Виучившись на бухгалтера, пишногруда красуня залишилася у Вінниці і влаштувалася працювати в банк. Опинившись на видному місці, компанійська, ясноволоса, білотіла бухгалтерка, привернула увагу чоловіків, яких чимало вешталося навколо фінансової установи. Врешті-решт, у її дівочому ліжку опинився сам керуючий банком Михайло Семенович Дорфман, який невдовзі, покинувши дружину з трьома дітьми і квартиру, забрав любаску до своєї матері. Отже, влаштувавши власне життя, Феня, попри материнські настанови, легко надіслала нову сестрину адресу Чепурному, і той не забарився. Так зневірена жорсткою долею Ганя отримала від нього довгоочікувану звістку: Петро Васильович вкотре освідчився у палкому коханні, пообіцяв незабаром за нею приїхати і благав, хай там що, його дочекатися.
Тільки-но Цюрківцями поширилася чутка, що незаміжня Фаїна Лелека вже шостий місяць як вагітна, Макар налаштувався до Вінниці.
— Втоплю шльондру, – налякав він дружину .
Проте, познайомившись з делікатним, ґречним Дорфманом, селюк
охолонув і сказав дочці:
— Якщо вже так сталося, най буде ця дитина.
Повернувшись додому, він наказав дружині готуватися до онука та
швидше шукати жениха молодшій дочці. Тут і нагодився з порадою голова колгоспу, жінчин брат Іван.
— Пам'ятаєш, Макаре Юстимовичу, як Севастян Пантелеймонович цікавився твоєю Ганною?
— Так він же одружений! Двоє діток…
— Ні, йдеться про його брата Якова. Ну і що, що йому тридцять три роки і він уже був одружений, але розвівся і без дітей. Між іншим, молодший командир Червоної Армії. Так ось що я думаю: віддаймо Ганю за нього і отримаємо шановних сватів. Та й колгоспу від того буде користь.
— Ганьку хоч за чорта віддам, аби Чепурному не дісталася! – спалахнула Степаня.
Настали зимові канікули, і Ганна Лелека, успішно закінчивши своє перше учительське півріччя, нічого не підозрюючи, налаштувалася відвідати батьків, які ласкаво запросили її на свята. Насправді, дівчина тішилася думкою про скорий приїзд Петра Васильовича і обмірковувала особливий підхід, з яким підступиться до батьків із приводу свого майбутнього шлюбу. Але тато враз зруйнував її захмарні мрії.
— Ти ж, дочечко, напевне знаєш, що твоя сестра підкотилася до жонатого? Живе з ним невінчаною, і вже стерво носить у собі байстря. Отож, ми з матір'ю поміркували і вирішили: якщо вже одна скурвилась, то тобі скурвитись не дамо. Ну, й знайшли тобі достойного жениха. Так що, думай не думай, а на цю неділю вже назначене весілля.
— Що за весілля? Який ще жених? – пролепетала спантеличена дівчина.
— Яків Пантелеймонович Нетреба. Поважна людина, командир Червоної Армії. Він поклав на тебе око, ще як ти школяркою витанцьовувала на огляді художньої самодіяльності. І ми домовились. Не дивись, що трішечки застарий, зате рідний брат голові райвиконкому, а ми з дядьком Іваном зацікавлені мати від нього гарну протекцію.
— Татусю, мамо, змилуйтеся: я ж домовилась з Петром Васильовичем. Він ось-ось прибуде. Ми вже рік листуємося. Я його кохаю, я йому обіцяла! До речі, він – теж командир. Прошу: благословіть нас… – заплакала Ганя.
Але мати підступила впритул:
— Радше шкіру з тебе, з живої, стягнемо, ніж віддамо за Чепурного! Мало тобі, що він сестру збезчестив? Ти що знову батька не слухаєшся?
— Феня мені сама признавалася, що, насправді, між ними нічого не було…
— Так, виходить, я – брехуха? Макаре, ти чого стоїш!
Від того дня, як Ганя покинула Цюрківці, минуло три роки. Вона просякнула манерами великого міста і відчула себе сповна інтелігенткою. Відмінниця у навчанні, співуха і танцюристка у самодіяльному гурті, визнана красуня народної освіти… Які тільки парубки за нею бігали! Учні заслуховувались її розповіданнями, колеги зверталися виключно по-батькові. У неї навіть голос змінився: понижчав до грудного. І ось, приїхала вона до батьків за благословенням, а вони натомість їй погрожують як селянській дівці! Проте не забулася вона смертельних побоїв і відчула себе беззахисною.
— Макаре, ти чого застиг? – просичала мати.
— Не треба, тату; зроблю так, як скажете, – прошепотіла нещасниця.
Готування до весілля було в самому розпалі, коли до сільської пошти додзвонився капітан Чепурний і запросив до слухавки Ганю Лелеку. За фатальним збігом, телефоністкою на пошті того дня чергувала Степаніна небога Люся, яка, щоб не бігти чорті куди шукати ту Ганю, окликнула її батька, який саме виходив із крамниці навпроти.
— Макаре Юстимовичу, підійдіть, будь ласка, до телефону: тут Петро Васильович Чепурний просить вашу Ганю.
Миттєво зорієнтувавшись, Макар підморгнув Люсі і наказав:
— Причинися Ганею, а я тобі нашіптуватиму.
І Люся, зачекавши хвильку, взялася відповідати за сестру.
— Здравствуйте, Петро Васильовичу, я вас слухаю. Звідки ви? Як ваші успіхи?
Не відаючи, що насправді коїться, капітан пояснив, що він поки що в
— Ленінграді, але завтра отримає призначення, і вже придбав квиток до Вінниці.
— Що там у вас? Чекаєш на мене?
Люся ж не знала, що на це відповісти, і замовкла, а Чепурний,
запідозривши неладне, перевірив її запитанням стосовно Ганіних шкільних справ, відомих тільки йому. Люся зовсім розгубилася, і дядько Макар нічим їй не зарадив: лише кривив ротом та махав руками.