Бог вогню. Том 3. В Мато Ґроссо

Його треба було вбити, як гадину!

— А ти, хіба, його знаєш? — спитав Інає.

— Знаю?.. Не хочу знати! Він — ганьба Соняшної Династії!

Священик торкнув поручника і сказав йому тихенько:

— Лишім їх, пане поручнику. Вони тепер по­розуміються до кінця...

— Але про що вони говорять?

— Зараз вам скажу все... Поскидайте з них кайдани.

— Вони тоді готові кинутися до бійки..

— Ні, вони того не зроблять.

— Ручите?

— Ручу!.. Коарасіабо, — звернувся падре Вісенте до старого, — скажи своїм братам, що їх тільки для того зв'язали, щоб вони не повтікали перше, ніж побачаться з тобою. Але тут їх ніхто не буде тримати. Ідіть собі всі, куди хочете і по­говоріть.

В'язні з острахом підставили руки Морейрі, але, коли тільки відімкнені кайдани впали на землю — обоє стрибнули в двері.

— Стійте!!! — крикнув Коарасіаба, стукнув­ши палицею в підлогу.

Від того владного окрику обидвоє втікачів по­прилипали на місці й стали, як укопані.

— Верніться назад! — скомандував Коарасіа­ба. — Підете тоді, як я дозволю!

Індіяни покірно завернули і посхиляли голови перед грізним вождем Соняшної Династії.

Морейра з заздрістю подивився на Коарасіабу і мимовільно подумав, що така волева людина була б дуже корисною на службі в поліції.

— Отже бачите, пане поручнику, — сказав падре Вісенте, коли вони вийшли з в'язнич­ної кімнати, — ви помилилися: оці ваші полоне­ні й Коарасіаба не походять з того самого племени.

— Як?! Та ж вони всі ґваянці.

— Так, вони ґваянці... Я трохи неточно ви­словився: вони всі належать до одного племени, але до різних родів. Коарасіаба походить з До­лини Іґурей, а ці двоє — з-над Жовтої Ріки.

Морейра в досаді пошкріб потилицю:

— То, виходить, що Данко пішов у Долину Іґурей?

— Напевне!

— А-а-а!.. — ще з більшою досадою сказав поручник. — А я ж скерував розшуки до Жовтої Ріки!

— В тому вже моєї вини нема, — сказав отець Вісенте з явними нотками іронії в голосі.

Морейра, стараючись замаскувати свою знія­ковілість, почав нервово закурювати цигарку.

— Знаю, на що ви натякаєте: що я вам відра­зу не сказав? Але ж прошу зрозуміти: на Шав'єра нападають на острові ґваянці, ґваянці ж ви­бирають морубішабою Арасі, ховають його і ставлять енергійний спротив поліції. Знову ж старий ґваянець приходить до Коарасіаби і пи­тає його, чи Арасі має бути морубішабою? Та я дав би був себе повісити на цибуляному пір'ї, коли б мене хтось взявся переконувати, що вони всі не походять з одного племени!

— Ми, друже, здається, таки обоє повісимося на цибуляному пір'ї, перше, ніж дійдемо до кін­ця в цій справі! — обізвався через двері з су­сідньої кімнати Шав'єр.

— Тихо будь! — добродушно відгризнувся Морейра. — Як тільки повісишся — індіяни тебе підіпруть стрілами — і будеш далі жити. Скажи краще, що тепер робити?

— По-перше, треба вислати розшуки в Долину Іґурей, — давав через двері поради Шав'єр. — По-друге, тих в'язнів треба обдарувати і піти з ними до Жовтої Ріки. По-третє, треба перепроси­ти отця пароха за клопоти, пообіцяти йому на­далі виявляти цілковите довір'я і не робити пе­ред ним ніяких секретів... Це останнє я вже роблю зі свого боку, отче Вісенте, і прошу ва­шого ласкавого пробачення...

— Дрібниці, поручнику! — відгукнувся падре Вісенте. — Нема, за що перепрошувати. Я все радий помогти у всякій корисній справі. Мене тільки непокоїть доля того нещасливого Арасі. Коарасіаба погрожує муссураною, або вбив­ством, і поставить на своєму, як тільки піймає внука у свої руки. Того не можна допустити!..

— Про це ми вже подбаємо... О, здається їхня нарада вже скінчилася!..

Дійсно, двері в'язничної кімнати відчинилися, і з неї вийшли всі троє індіян. Інає й Асір, вкрай засоромлені й зніяковілі, поздіймали з себе шнурки намиста з зубів і подали їх покірно Морейрі. Той хотів відмовитися, але священик його попередив:

— Візьміть, пане поручнику. Не годиться від­мовлятися від подарунків. В заміну дайте їм щось інше — і матимете приятелів.

Морейра прийняв намисто, знаками й мімікою, показав, що воно йому дуже припало до вподо­би та зараз же почепив собі обидва шнурки на шию, чим викликав надзвичайне вдоволення з боку добродушних дикунів. Сам, натомість, ки­нувся до скрині, витягнув намисто з червоного й білого скла, дві грубі мідяні бранзолети і удекорував ними гостей. На додаток подарував їм по великому ножеві в піхвах, оздоблених міддю, і цим відразу скорив собі серця мешканців пра­лісу.

— Скажи тому панові, — звернувся Коарасіа­ба до отця Вісенте, показуючи на Морейру, — що мої брати самі проведуть тепер білих людей до племени і поможуть їм піймати того дурисвіта. Ще не було такого випадку серед нашого пле­мени, щоб видавати білим свого брата, але Арасі вже більше не є ґваянцем, він став тапуїтіньгою і належить вам. Можете його скара­ти на муссурані, можете замкнути до клітки — нам байдуже. Ми не хочемо власними рука­ми вбивати його, бо закон не велить карати смертю нащадка Соняшної Династії.

Вислухавши ці слова у перекладі священика, Морейра кисло посміхнувся:

— Гарної ж вони думки про нас, нема що ска­зати!.. Потіште його, отче. Скажіть, що ніхто не збирається Арасі забивати, і що в Бразилії взагалі закон забороняє такі речі. Поясніть йо­му, що ми пошлемо Арасі до такої спеціяльної "школи", де юнак навчиться працювати і зможе ще бути доброю людиною.

Коарасіаба уважно вислухав і потиснув пле­чима:

— Він може бути й добрим серед білих, але серед ґваянців він на завжди залишиться тільки тим, чим є. Йому нема повороту до племени!

Морейрі довелося ще раз проковтнути гірку піґулку, але він був радий, що справа принаймні добре скінчилася. Наказавши дати індіянам їсти і попросивши їх трохи почекати, поки пригото­виться в дорогу відділ поліції, він пішов до Шав'єра.

— На, друже, — сказав надягаючи йому на шию один разок індіянського намиста. — Ділюся з тобою по совісти здобутими трофеями.

— Відчепись! — стримуючи сміх, відмахнувся Шав'єр. — Носи вже сам, коли заробив. Я й без намиста маю добру пам'ятку...

— Ні, ні, друже! — сміявся далі Морейра. — Ми повдягаємо оці "перли" і так з'явимося перед нашим шефом. Даю слово, що я так зроблю!

Без проводу

— Один, два, три... — пильно рахував, сидя­чи на землі, свої пальці Жакаре спочатку на руках, а потім на ногах.

Дійшовши до чотирнадцяти, спинився і спитав: — Данку, далі як?

— П'ятнадцять, шіснадцять, — підказав Данко, відриваючись від задуми.

— Ага, знаю! П'ятнадцять, шіснадцять, сім­надцять...

Данко дивився на Жакаре, що виглядав при своєму зайнятті як дитина, і посміхнувся. За чо­тири дні мандрівки він з нудьги вчив індіян ра­хувати по-українськи і тепер з гордістю відмі­чав, що праця не пішла намарне. Обидва індіяни раніше вміли рахувати лише до десять, і, щоб навчити їх рахувати до двох десятків, та ще й на чужій мові, хлопець немало наморочився. Його провідникам спочатку це видавалося над­звичайно тяжким, незрозумілим і навіть недо­сяжним. Але, коли, врешті, перший засадничий бар'єр було подолано, — вони запопадливо раху­вали все, що лише стрічали на своєму шляху і що лиш можна було рахувати: дерева, овочі, зу­би вбитих звірів, перераховували стріли в колчанах і т. д. Та найзручнішою і найбільше зна­йомою "рахівницею" були, звичайно, пальці рук і ніг. Тому, коли тільки мандрівна трійка зупинялася на відпочинок, — індіяни бралися раху­вати пальці.

Фрузя, дивлячись на них, перебирала також і свої, хоч само собою зрозуміло, не вміла раху­вати, вголос.

Назагал, подорож була цікава, і Данко почу­вав би себе дуже вдоволеним, коли б його думки постійно не вертались до батька. Однак, хлопець потішав себе тим, що Ітапіра досі побував уже в Санто Антоніо і передав потрібні вістки.

Як запевняли Канту й Жакаре, до оселі вони мали прибути не пізніше, як за шість-сім днів, і Данко дивувався, пригадуючи, що Коарасіаба на ту саму дорогу колись витратив значно біль­ше часу. Але індіяни дуже просто пояснювали йому причину того дивного явища: раніше Доли­на Іґурей взагалі була недоступна. Тепер же з року на рік рідшали ліси, міліли ріки, висихали болота, а навіть гори ставали нижчими. Правда, в це останнє Данко не вірив, але зате мав нагоду переконатися, що ріки й справді обміліли, а на давніх трясовиннях тепер росла густа, шорстка трава.

Навчаючи індіян рахувати, хлопець одночасно пильно вчився й від них, бо мешканці лісу знали дуже багато такого, чого не знає цивілізована людина.

Насамперед, Канту й Жакаре показали йому, як робляться лук і стріли. Вони багато й щиро сміялися над невправністю білого хлопця в цій роботі, але незабаром переконалися, що Данко ціляє не так то вже й погано. А Данко й справді, бажаючи удосконалитись, стріляв що-кілька кроків, як лиш зауважував якусь ціль. Це навіть сердило індіян:

— Ти затримуєш нас, Данку! — сварили вони. — Навіщо витрачати стріли на банани й мамон[63], коли вони не вміють бігати?!

Окрім стріляння, Данко вчився розпізнавати різні зела й дерева, уважно прислухався до по­яснень про звички й поведінку звірів, про спо­соби відшукування кращої дороги і про засади мисливця в час полювання.

"Ліс — це також школа" — згадував собі сло­ва Коарасіаби і переконувався, що він тут є дуже відсталим учнем.

Так, наприклад, на третій день їхньої подоро­жі Канту вкусила гадюка, і Данко страшно пе­релякався. А ще більше здивувався, побачивши, що Канту розірвав гадину і кинув її геть, а сам тільки почухав вкушене місце і пішов далі.

— Жакаре, Канту! — крикнув Данко. — Чому ви нічого не робите?! Чому не висмокчете крови з рани і не випалите її?!

Індіяни подивилися на нього здивовано і по­чали сміятися.

— Навіщо? — спитав Канту. — Хіба я дити­на?

— Як?! — навіть образився Данко. — То ви, хіба вважали мене дитиною, коли рятували там, на березі Парани?..

— Тебе гадюка вкусила перший раз, — пояс­нив Жакаре. — У нас це трапляється тільки з дітьми. Тоді треба рятувати.

— А як другий раз вкусить, то не треба?

— Як вкусить другий раз — то ще треба трохи. А коли вкусить три чотири, п'ять, шість, сім, вісім, дев'ть, десять разів, — добросовісно раху­вав Канту, — і все те сама гадина — тоді навіть не болить, і небезпеки зовсім нема.