Проти переконань

Винні нерви.

"Мені грозить від тебе нещастя"... Яке може грозити нещастя? Хіба одне: вона кохає його, і з того може бути нещасливою. Але що він може зробити?

По обіді троє їх, найближчих приятелів, завернули до міського парку, щоб на від'їзному трохи поговорити.

— Ех, братіки, біжать роки! — почав шепелявий і картавий Ковалюк, сідаючи на лавочці. — Отак збіжить ще останній — і ми вже не вчимося самі, а вчимо інших. Мені аж не віриться. Чотирнадцять років без перерви висидіти на шкільній лаві, — о, гатуйте мою дуфу! — можна й ко­ріння пустити!..

— Заспокійся, Василю, — похмуро усміхнувся дов­гий Веретелюк. — У перспективі все є можливість відси­діти вдвоє стільки у таборах особливого призначення, де "сидження" значно твердше, а "наука" суворіша...

— О-о, задзвонила наша Каланча "за упокой" по жи­вих душах! — замахав руками Ковалюк. — Коли посадять — тоді й поговоримо. А тепер говорімо щось веселішого.

— Можна, — згодився Веретелюк. — Давай, наприк­лад, обговоримо постанови останнього партійного з'їзду...

— Євгене, ти, як бачу, давно не битий, — вдав гнівно­го Василь. — Слухай мене!.. Я не подивлюся, що ти такий цибатий, а вимолочу тебе на всі боки так, що аж любо бу­де. Бо я, як розсерджуся, то такий відважний, що аж самому страшно... А тепер, що то я хотів сказати? Ага! Ти, Ігорю, чого такий ходиш, ніби блощицю проковтнув?

Ігор скривився й неохоче відповів:

— Коли ти хочеш говорити про веселіші речі, то ліп­ше буде й справді обговорювати постанови останнього партійного з'їзду.

— О, гатуйте мою дуфу! — здивувався Василь. — А з тобою що? Посварився, може, зі своєю дівчиною?

— Я, Василю, не мав ніякої "своєї дівчини", — під­креслено неохоче сказав Ігор.

— О, гатуйте мою дуфу! — все більше дивувався Ва­силь. — А та, до якої ти ходиш?

— Як і ходжу, то не для того, що ти думаєш.

— А для чого?

— Він з нею "Питання ленінізму" вивчає, — дуже по­важно сказав Євген.

— О, гатуйте мою дуфу! — не вгавав Ковалюк, який уважав своїм обов'язком знати про романи всіх товари­шів. — То ти не... не...

Ігор засміявся:

— Вгадав, Василю: я — "не". І, щоб остаточно тебе заспокоїти, повідомляю: більше не ходитиму. Вдоволений?

Ковалюк обернувся до Веретелюка, розгублено клі­паючи очима:

— Ти щось розумієш, Євгене?

— Ні. І не стараюся розуміти, — уривчасто відповів Євген. — Це — його приватна справа.

Але Василь не міг заспокоїтися:

— І чому ж то так? Розчарувався?

— Можна сказати, що розчарувався, хоч, по правді сказавши, я ніколи нею очарований не був.

— О, гатуйте мою дуфу! — згорав від нетерплячки й цікавости Ковалюк. — Це вже тхне, коли не містифіка­цією, то інтригою! Та розкажи хоч толком!

— Нічого я тобі не розкажу, Василю, — відрізав Ігор. — Сказав, що більше не ходитиму — і все.

— Але чому? Я чув, що дівчина дуже гарна.

— Хлопці, покиньте цю розмову, бо мене нудить від неї! — звівся на ноги Веретелюк. — Ти, Василю, не лізь у чужу душу з постолами, а ти, Ігорю, на майбутнє будь уважнішим, наймаючись у гувернери. Я тебе нічого не пи­таю і нічого не хочу слухати, але носом чую, що ти вже наварив якоїсь кваші. З твоєю мальованою пикою і нахи­лом до динамітно-сахаринової красномовности треба бу­ти дуже обережним у жіночому товаристві. Можу об зак­лад побитися, що дівчину з глузду звів, лазячи до неї що­дня протягом кількох місяців. А тепер отак просто: "Біль­ше не ходитиму". Свинство, голубе! Треба було над тим від самого початку думати.

Різкий і безпардонний, але завжди щирий і чесний, Веретелюк мав великий авторитет серед товаришів, і навіть Ігор його трохи побоювався. То ж і тепер не важився!я йому перечити, тим більше, що Євген мав рацію. Дійсно, не можна було так просто сказати: "Більше не ходитиму". Мусить піти хоч би для того, щоб якось гідно вийти з си­туації, принаймні не лишати Марусі в переконанні, що він загніваний, чи ображений останньою розмовою. А поруч з тим треба делікатно, але не менш рішучо й недвозначно, дати їй до зрозуміння, що він не має супроти неї ніяких намірів. Хай дівчина не лудить себе марними надіями, як­що їх має, і не чекає ніякого "нещастя".

Ще не знав, як це зробить, але сподівався, що воно само собою якось складеться при розмові. Адже говорити він умів.

Прийшов навмисне в такий час, коли Григорій Степа­нович повинен бути вдома, але, як на злість, той ще не по­вернувся з роботи, і Маруся зустріла його сама.

Ігор постарався вдати, що нічого не пам'ятає, і приві­тався так невимушено-природно, що аж самому ніяково стало. І, вдаючи далі, що не помічає ані бурхливої радости, яка полум'ям обілляла обличчя дівчини, ані виразу вдячности в її очах, ані хвилювання, від якого вона не мог­ла говорити, спитав:

— Що ж поробляєш, Марусю?

— Нічого... — ледве здобулася на відповідь вона. — Чекаю на тата і пробую читати. Сідай!

Він сів, узяв у руки книжку, і тоді йому прийшла до голови потрібна думка.

— Добре, що читаєш, — похвалив. — Тобі треба ба­гато читати, але читати за якоюсь певною системою. Шко­да, що я раніше над цим не подумав і не склав тобі плану читання.

Зупинився на хвилинку, щоб підібрати потрібні сло­ва, і глянув на дівчину. Вона була прекрасна в цей момент! Примарніле й зблідле личко стратило різкість свого зви­чайного надміру барв і було ніжно-перламутровим, з лед­ве помітними тінями прозорого рум'янцю, що грав, як перший несміливий соняшний промінь на світанковому небозводі. А очі, ті чудесні темні очі, що були отворами до глибокої, таємничої криниці, тепер світилися теплими зо­рями, переповнені вщерть почуттям безмежної ніжности і щастя.

Важко було в такий момент наносити дівчині удар, і Березовський, з трудом відірвавши від неї погляд, переніс його на книжку.

— Але й пришлю тобі список у листі, — тягнув не­вмолимо. — Треба тобі дати якесь зайняття на ціле літо. Як будеш мати роботу — менше лишиться тобі часу на всякі непотрібні думки, що в літні ночі лізуть у дівочі го­лови...

Дивився далі в книжку і чекав на репліку, на яку вже мав приготовану відповідь, мовляв: у молодих дівчат ті думки зводяться до одного: закохатися і вийти заміж. А Маруся ще молода і мусить думати не про одруження, а про дальшу освіту. Технікум — це дуже мало. Потрібно скінчити інститут, коли Маруся хоче одружитися з осві­ченою людиною. З освітою за технікум може хіба рахува­ти на партію також зі середньою освітою, або бути при­готованою на те, що в подружжі все відчуватиметься різ­ниця... Коротше кажучи, мав наплести усяких традиційних нісенітниць, при допомозі яких всі студенти звичайно ви­кручувалися в подібних ситуаціях із сітей Гіменея. Але, розумно, чи ні, переконливо, чи непереконливо, — Ігореві було в даний момент байдуже. Головне — все дотеперішнє перенести "ad acta"[30].

Недбало перегортав книжку і чекав на питання. Але не почув нічого і змушений був піднести очі на дівчину.

Ні, треба було побачити її в цю хвилину! З теплої пер­ли, що хвилину тому назад ясніла і грала ніжними барвами, дівчина перетворилася в статую, вирізьблену з сірого піс­ковина. Гнівно нахмуривши чоло, стояла горда, сувора, холодна і просто дивилася на нього.

— Дякую, але ти намарне турбуєшся, Ігорю, — вимо­вила тихо, як вона вміла, самими устами, виразно карбу­ючи кожний склад, і забрала у нього з рук книжку.

Коли б не тон, яким це речення було сказане, воно ви­глядало б на звичайний трафаретний вираз подяки. Але саме тон і вся її горда, сувора постава свідчили, що вона з пів натяку розкусила його наміри і відразу на них зареаґувала. Осадила його, нічого не питаючи, і, видно було, що не дасть права сказати те, що хотів сказати Ігор.

Але він уже й не хотів договорювати того, що думав говорити. Навпаки, присоромлений і згнічений, відчуваю­чи докори сумління, він хотів завернути сказане.

— А я, бачиш, таки турбуюся, — вдався до викруту. — Твоя освіта ніколи не буде повною, поки не знатимеш літератури, як слід. А ти її не знаєш. Ті твори, які входять до програми, або не дають ніякого уявлення про письмен­ника, або, іще гірше, цілковито викривлюють уяву про ньо­го. Взяти хоча б Івана Франка, чи Лесю Українку...

Всіма силами старався надати своїм словам невиму­шеної простоти й переконливости, але, дивлячись на Ма­русю, відчував, що втрачає під ногами ґрунт. Ох, цей про­клятий скам'янілий погляд, під яким нуртують незбагнені думки й почування, і цей байдужий спокій, крізь який про­бивається ніяковість і сором за його безпомічність, зовсім, як тоді, коли він вияснював суть "фізичного існуван­ня", — вони його доводили зараз до шалу! Не людина во­на, а чортівська криниця, глибини якої не можна збагнути!

— Я, правда, не літератор, а географ, — далі розпучливо борсався Березовський, відчуваючи, що потрапляє у владу сили її очей, подібній до гіпнози, і вже сам не зда­вав собі відчиту зі своїх слів, — але настільки знаю літе­ратуру, що зможу тобі багато допомогти. Коли вернуся з вакацій — засядемо з тобою. Розглянемо докладніше напрямки в нашій, а зокрема літературі всесвітній. Щоб ти не казала більше, що Байрон — це тільки лорд-визискувач, який хотів замилити очі пролетаріатові, відвести його увагу від класової боротьби в бік неіснуючої дійсности, і з цією метою створив спеціальний буржуазно-шкід­ницький напрямок, званий романтизмом...

Спробував навіть усміхнутися, але йому було не до сміху в цю хвилину. "І що я плету?! — питав себе з оги­дою. — Що зі мною діється? Хіба ж, ідучи сюди, не поста­новляв собі все це скінчити? Навіщо ж знову запрягаюся ще й на наступний рік? До чого ж дійду?"

А Маруся все дивилася на нього, невловимо посміха­ючись, і, здається, прекрасно його розуміла. І це було най­прикріше.

— Ще раз дякую тобі, Ігорю, — обізвалася врешті, і в кінчиках її уст визирнула тоненька, мов кінчик голки, іронічна усмішка. — Але на наступний рік я вже не хочу зловживати твоєю великодушністю і відбирати у тебе час.

Отже, не він, а вона ставила останню крапку! Вона кін­чала, розв'язувала те, що він хотів розв'язати, і звільняла його від усього...

І йому раптом стало жаль. Йому схотілося відібрати у неї книжку, звільнити ці малі, цупкі, працьовиті рученя­та, припасти до них довгим-довгим поцілунком і просити пробачення, просити забути все і лишити, як було досі.

Може і зробив би так, навіть напевне зробив би, ко­ли б у цю хвилину не надійшов Григорій Степанович і не перешкодив йому.

За вечерею він, як ніколи, дотримував Кобзаренкові товариства при спорожнюванні чарок, але їсти не міг ні­чого.