Зауваживши мене, підкликають до гурту і питають, чи я знаю, що почалася війна. Це було таке несподіване, що мені запирає дух, і я прожогом влітаю до хати.
— Мамо! — кричу до старенької. — Мамо, чи ви знаєте?!
Так, вона вже знала, тільки зовсім чомусь не раділа. Але я цілую дітей, обіймаю свекруху і, захлинаючись від радости, повторюю:
— Ми врятовані! Ми врятовані! Нема сумніву, що більшовиків розіб'ють!
— Тихше! — холодно зупиняє мене мати. — Не кричи! Ще нічого невідомо і ще нічого не змінилося, а стіни і далі мають вуха...
Вибігаю надвір і ще раз перепитую сусідів. Ні, сумнівів не було жодних: цієї ночі німці вже бомбардували Київ, Житомир і інші міста.
Вертаюсь до хати і вперше за кілька років почуваю апетит. Ні, не апетит, а голод! Страшний голод виснаженого довгим недоїданням організму. Накидаюся на залишки вчорашнього мізерного обіду, відшукую по кутках дані, напівзапліснілі недоїдки хліба і їм, їм, як Бог зна які делікатеси. їм і говорю без упину. Свекруха зосереджено мовчить і не підтримує моєї розмови...
* * *
В найближчих днях вихорем закрутилися події: мобілізація, хаотична втеча з фронту розгромлених військових частин, горячкова евакуація комуністів, жидів і відповідальних урядовців, бомбардування летовища, а над усім — паніка і безголов'я несподівано заскоченого небезпекою дикого неорганізованого натовпу.
Уряд закликав населення до масової втечі на схід, обіцяючи транспорт і всяку іншу допомогу. Проте виявилось, що транспортових засобів нестає навіть для комуністичної верхівки, і партійні багачі в погоні за автами і підводами платили величезні суми, сварилися і билися, щоб якось впхатися на переповнені вози. Один поїзд, набитий втікачами, що вирвався зі стації, по дорозі був збомбардований, а всі втікачі, котрі залишилися живими, були змобілізовані для направи залізниці. Хто конечно хотів тікати, мусів надіятися на власні ноги і на випадкові авта чи вози, що могли трапитися по дорозі.
В склепах[31], котрі досі стояли майже порожні, почали продавати, чи попросту роздавати даром споживчі артикули, мануфактуру, взуття і т. д.
Радієві[32] звідомлення і преса намагалися представити цілковитий розгром фронту в дуже оптимістичних фарбах: "Наша героїчна Червони Армія, розбивши вщент ворога під містом..., з тактичних міркувань відійшла на зарані підготовлені позиції"... Поруч закликалося до гострої боротьби з слабодухами і панікерами, котрі сміли сумніватися в "нечуваних своєю блискучістю" перемогах Червоної Армії. За необережно сказане слово правди або висловлення припущення про дійсний стан речей на фронті — судили і розстроювали.
А наступ німців розгортався з шаленою швидкістю, і фронт посувався величезними кроками вперед. Паніка зростала.
Я дивилася на все це збоку і злобно посміхалася. Коли мене питали, чи я буду втікати на схід, робила великі очі і вдавала здивовану:
— Тікати?!! Чого? Адже це — перша паніка. Хіба ви не чуєте, як наша доблесна Червона Армія б'є німців? Вона, мабуть, уже перейшла в контрнаступ і буде гнати ворога до самого Берліну...
На кожному кроці стояли пости з цивільного населення, переважно молоді і жіноцтва, що мали "обороняти країну від шпигунів і диверсантів". Досить було якомусь втікачеві з заходу спитати за якусь адресу, як його заарештовували і відправляли для вияснень у НКВД.
Всі були затривожені і непевні, навіть ті, хто ненавидів більшовиків і давно чекав війни.
— Що то буде?... Як той фронт пережати?... — чулося на кожному кроці.
Здається, що на загальному тлі я була незначним винятком. Я не почувала страху ні перед бомбами, ні перед фронтом, навпаки нетерпляче чекала того фронту, як свого спасіння. По довгих безсонних місяцях мене напала якась дивна сплячка. Я спала, як забита, цілими ночами, спала вдень і все далі почувала себе сонною. Досить було сісти нерухомо на кілька хвилин, як уже й приходила втома, очі мої клеїлися, і я починала дрімати. В умовинах вимушеного безділля і воєнних настроїв не було потреби відмовляти собі так потрібного відпочинку, а він був найкращим ліком на мої виснажені нерви, і я, сама того не помічаючи, почала скоро приходити до сил. Зміна була така очевидна, що сусіди і знайомі не могли при зустрічі укрити свого здивування.
— Давіться, дивіться! — жартував Федір. — Всі худнуть і марніють, а ви, можна сказати, "контрреволюційно поправляєтесь"... Та це ж явний політичний злочин отак виглядати в часи загального державного нещастя!".
А я все ще сумнівалася, що визволення стоїть на порозі, і боялася зідхнути на повні груди, щоб не розігнати примари волі. Було дивно повірити у можливість тих змін, котрі могли мене урятувати з долі упослідженої і загнаної звірини і зробити знову людину. Було дивно привикнути до думки, що всі страхіття недавно пережитого лягли темною смугою в неповоротне минуле, а натомість прийде щось нове... Турбот не було, болю також, і це створювало почуття дивної порожнечі, яку часом відчувається у сні.
Та одного разу гірка дійсність дала ще раз себе відчути. Здивована, побачила я, що моя свекруха складає свої речі до мішка, нашвидку переробленого з наплічника.
— Мамо! — спитала я. — Що це має означати? Куди ви збираєтесь?
Мати, ніби дитина, зловлена на поганому вчинкові, здригнулася, потім сіла на ліжко і безпомічно опустила руки, заплакала.
— Мамо! Що з вами? Чого ви?...
— Не .можу! — відповіла здавленим голосом. — Не можу!... Зайве було далі питати, але я питала:
— Не можете?! Чого?
— Не можу лишатися тут... Я збожеволію!... Вчора передавали через радіо, що всі рекурси на старі справи і всі нові процеси переходять до компетенції воєнних трибуналів... Ти знаєш, чим це загрожує? Підтвердженням смертного вироку! Я мушу дістатися до Києва!... Я мушу знати, що буде з НИМ!...
— Мамо!— кидаюся я до старенької. — Не робіть цього! Це нічого не поможе!..
Мати, ніби для оборони від удару, наставила руки:
— Замовчи! — увірвала мене. — Замовчи! Не відбирай мені останньої надії, бо вона єдина дає мені ще сили!.. Я не хочу цієї надії пережити! Як загину, то загину!
В словах її було стільки сили і розпачу, що сперечатися не було сенсу. Тому я обертаюся, виходжу до покою і сідаю коло відчиненого вікна.
Цілий вихор думок закрутився мені в голові, цілий рік розбуджених почувань стовпився в душі і повернув мене до минулого.
Чи ж тільки до минулого?..
I раптом я виразно і гостро відчула те, що чоловік іще живий! Що він живе досі!!! Встала перед моїми очима розпука людини, яка щохвилини очікує виконання смертного вироку!.. І нема виходу, нема жадних надій, нема! Нема жадної близької істоти, котра б підтрима на дусі! Пустка! Страшна пустка смертної келії. Довкола сірі тюремні мури, на котрих шкрябає костистим пальцем таємничі знаки невблаганна смерть!..
Чи ж маю я право тішитися своїм визволенням? Чи не легше було для сумління, коли і наді мною кілька днів тому висів Дамоклів меч?
— А... Може, їхати також разом з матір'ю?..
— Ні! — істерично запротестувало все моє нутро. — Ні!
Переживання останніх років і живі спогади про "пацюків", руденків, цариків та іншої злочинної зграї, особливо тепер, після кількох днів надії — позбутися їх назавжди, — викликали в мене такий непереможний трепет огиди і такої страшної ненависти, що я не могла знести навіть самої думки про нові зустрічі з ними. Це було вище моїх сил! Це було все одно, що з головою кинутися в клоаку!
Ні! Їхати я не могла!
— Отже, що?.. Погодитись? Скоритись?
Чи то призначення, чи гра лукавої долі, яка на порозі нового життя примушує мене вихилити до дна гірку чашу?! А на дні чаші не жовч, а отрута.
Приступ несамовитого жалю роздирав мою душу, і я гризла руки з відчаю.
— Сусідко, ви дома? — несподівано впало від вікном.
Я пізнаю голос сусіда Федора.
— Дома. А що? — питаюся байдужо, що опанована своїм гнітючим настроєм.
Сусід присувається до вікна і, озираючись по сторонах, говорить приглушеним голосом:
— Я прийшов вам сказати, що в місті почалися розстріли... Стріляють всіх родичів репресованих, стріляють всіх підозрілих і навіть тих, хто бодай кілька днів був ув'язнений, байдуже, з якої причини... Втікайте! Втікайте з міста, або принаймні з мешкання!.. Подивіться, — показав рукою на червоні заграви, що виднілися в різних кінцях міста, — це палять документи і архіви в НКВД, в міліції і у всіх інших установах. Кажуть, що в НКВД були заготовлені списки на "ліквідацію" сотень осіб, але в останній момент хтось через неуважність, а може й навмисне, вкинув ті списки в огонь... Тепер ловлять тих, кого пам'ятають.
Тут Федір починає перечислювати знайомі прізвища, кого забрали в НКВД, кого застрелили на вулиці, і кого при спротиві розстріляли у власнім мешканні.
— Вам загрожує страшна небезпека! Кажу ще раз: тікайте! Німці є в сорока кілометрах... Тепер глупо вмирати!.. Переховайтесь десь цих останніх два-три дні. Але вже втікайте, зараз, в тій хвилині!
До моєї свідомости нарешті доходить зміст всього почутого, і я зриваюся з місця;
— Втікати? А діти?
— Це вже рішайте самі. Я сказав лишень те, що вважав своїм обов'язком сказати.
— А ви?
— Я мушу завтра зголоситися до війська: сьогодні дістав покликання. Прощайте! — і сусід зник.
Я почуваюся так, ніби мене хтось вже ловить за плечі. Хапаю то одну річ, то другу, нарешті кидаю все, беру дитячі плащі і набігаю надвір. Знаходжу свекруху з дітьми в садочку, коротко переказую їй останні новини і повідомляю, що мушу зникнути.
Свекруха розгубилася.
— Мамо, не стійте, поможіть мені вбрати дітей, скоро!
— Але ж куди ти будеш тікати? Хто тебе прийме? А діти?
— Всі тікаємо: і я, і діти, і ви також!
— Я — ні!
— Мамо!..
— Я не піду!
— Мамо, не доводьте мене до розпачу!
Видно, що в тоні моєму було щось надзвичайного, бо мати скорилася.
— Ідіть беріть якийсь плащ, але скоро!
— Та почекай, нехай хоч принаймні стемніє!.. Як же так тікати?.. А що. ж діти будуть їсти? Треба взяти якісь речі, то може що виміняємо... Царице Небесна, заступи, сохрани і помилуй!.. Я візьму бодай годинника...
— Ідіть, ідіть! Але чого ж ви стоїте!..
Сгарушка дріботить до хати, але в цьому моменті чується зловіщий гул...
Літаки!
Я вперше від початку війни почуваю страх.
— Мамо! — завертаю з дороги свекруху.