Бог вогню. Том 1. В Санто Антоніо

При тому, поклика­лася на свідоцтво всіх мешканців Санто Антоніо, що Данко дуже добрий хлопець і кожний був би щасливим, маючи такого сина.

— Але, — повторювала вона своє улюблене твердження, — є неможливе догодити цілому світові і своєму батькові заразом, неможливе!..

— Найбільше мене дивує, Данку, — різко говорив Сокіл, не зважаючи на голосіння з кух­ні, — що ні ти, ні Коарасіба не подумали над Алісою: адже вона напевне не спала цілу ніч від страху за тебе.

— Хай сеньор залишить Алісу в спокої, — почулося знову з кухні. — я спокійнісінько спала і навіть нічого не думала. Коарасіаба, хоч він і чорномазий дикун, але любить Данка, як рідну дитину. А всім відомо, що "хто мого си­на цілує — осолоджує мої уста". Ні я, ні ви, патроне, не впильнуємо ліпше хлопця, як ста­рий індіянин. Коли Данко з ним — я ніколи не боюся.

Засоромлений Данко щиро перепрошував батька і обіцяв більше ніколи так легковажно не поводитися.

Вся пригода кінчилась би остаточно щасливо, коли б не те, що Коарасіаба, зірвавши свої хво­рі ноги в погоні за папугою, три тижні не від­лежав безвихідно в халупі, а після того не стра­тив можливости взагалі ходити до лісу. Вже підвівшись, він цілими днями просиджував при вході до своєї оки, вигріваючи хворі ноги на сонці.

Переломана стріла

Нарешті, минули вакації, і Данко знову виби­рався в дорогу. Знову плакала Аліса, а Коарасіаба виглядав сумним, як осінній вечір.

День прощання був подвійно сумним ще й тому, що Аліса заявила Соколові про свою по­станову — лишити працю і їхати, до свого мо­лодшого брата — вдівця, котрий мав нещасли­вий випадок на роботі і тепер лежав без догля­ду. Вона вже кілька тижнів думала над тим, але тепер, коли Данко виїжджав, а Соколові служниця була не конечно потрібна, — вирі­шила таки їхати. Соколові було жаль її пуска­ти, але й стримувати її він не міг.

Після цілих рік проллятих сліз, після сум­ного прощання Коарасіаби, Данко з батьком всіли знову до літака, а ціле містечко вийшло на летовище, щоб побажати хлопцеві добра і щасливого повороту на другий рік.

Вже в літаку помітив землемір, що Данко час-до-часу неспокійно дряпає собі груди під сорочкою.

— Чого ти шкрябаєшся? — спитав він.

— Не знаю... Мабуть, мене щось вкусило, бо дуже свербить.

— Але ти не чухай. Приїдемо на місце, то подивимося, що там таке.

Коли приїхали до Сан Павло і зупинилися вже в гімназійному гуртожитку, Сокіл наказав Данкові роздягнутися. На грудях хлопця було чотири невеличких червоних плями.

Негайно звернулися до лікаря-спеціяліста. Той подивився на плями і нахмурився.

— Чи це щось небезпечне? — спитав Сокіл занепокоєно.

— Побачимо, — непевно відповів лікар. — Це, на мій погляд, екзема. А вона в Бразилії не на­лежить до приємних хворіб. На всякий випа­док, хлопець буде під моїм наглядом, і я вас інформуватиму так довго, поки дитина не буде здорова.

Лишивши хлопця в гімназії, Сокіл на другий тиждень відлетів до Санто Антоніо. Був неспо­кійний, бо червоні плями на грудях сина не тільки не поменшали від приписаних ліків, але почервоніли ще більше і розкидали далі. Си­дячи в літаку, Сокіл задрімав і побачив див­ний сон.

Приснилося йому місце його праці в лісі і його похідне шатро. Десь ніби він сидить під тим шатром, коли несподівано з'явилася його дружина.

— Марійко! — крикнув він, безмежно вті­шений. — Звідки ти тут?!

— Я йду від Данка, Івасю, — відповіла Марія.

— Від Данка? — здивувався Сокіл. — А де ж він?

— Данко купається в ріці. Вода в ній бруд­на і дуже бистра. Данко може загинути.

— То навіщо ж ти його лишила? — з доко­ром крикнув Сокіл.

— Я його лишила, щоб показати тобі, в якій він сорочці ходить. Ось, дивись! —і і з тими словами вона притулила сорочку до його обличчя.

Від того дотику Сокіл відчув ніби пожалення кропивою, схопився за щоку і... прокинув­ся. ,

Видиво щезло, але лишився неспокій і почут­тя реальности дотику. Щока свербіла. Сокіл почухав раз, почухав другий раз, нарешті ви­тягнув дзеркальце і подивився: на щоці виднілося два круглих червоних кружечки, цілком таких, як були у Данка на грудях.

Приїхавши до Санто Антоніо, Сокіл просто з летовшца пішов до монастиря і розказав пре свою і Данкову хворобу. Отець Вісенте тільки похитав головою:

— Не подобається мені ні ваша щока, ні те, що ви оповідаєте про Данка. Але, на всякий ви­падок, я вам дам масть. Завтра побачимо...

Масть не помогла. Сокіл поїхав до лісу, але через тиждень мусів повернутися, бо екзема вкрила все лице, бралася ропою і свербіла жах­ливо. Одночасно прийшов лист від лікаря, що Данка забрали в лікарню, бо стан його здоро­в'я погіршав. Лікар писав, що стосуватиме все можливе і має надію хлопця вилікувати. Писав також і директор гімназії і перепрошував, шо віддав Данка до лікарні, оскільки хвороба є за­разливою.

Сокіл був у розпуці:

— Слідуючим літаком вертаюсь до Сан Пав­ло! — заявив рішучо.

Отець Вісенте чогось м'явся, але нарешті ска­зав:

— Ви, пане Іване, не смійтеся з мене, але... Я вам нічого не поможу. Чекати літака муси­те ще чотири дні... За той час... Коротше кажучи, я вам раджу звернутися до Коарасіаби. Бачите, навіть наші лікарі визнають, що індіяни знають багато таємниць у лікуванні тих хворіб, де медицина є попросту безрадною. Ва­ша хвороба, як я міркую, принесена десь з лі­су. А Коарасіаба вже вилікував багатьох лю­дей в таких випадках, де, признаюсь зі стидом, я нічого не міг порадити. Отже, спробуйте...

Сокіл пішов до індіянина.

Той подивився на його обличчя, суворо хит­нув головою і сказав:

— Мавп'яче лігво.

— Що таке? — перепитав Сокіл.

— Мавп'яче лігво, — повторив Коарасіаба. — Ти вступив у лігво мавп.

— Ну, і що?

— Нічого. Треба лікувати.

— А ти вмієш?

Коарасіаба іронічно всміхнувся:

— У нас кожна жінка це вміє лікувати. От, коли хвороба піде в середину — тоді погано.

— Як "в середину"? .

— Звичайно; на кишки. Кишки стають тоді, як сіть на ловлю риби, і коли не лікувати ско­ро, то людина вмирає.

Соколові похололо в грудях.

— А ти вмієш лікувати і кишки?

— Вмію, — спокійно відповів Коарасіаба. — Коли не пізно — вилікую і кишки.

— Ну, то лікуй мене скоро, Коарасіабо! Данко також має ту саму хворобу і лежить у лі­карні!..

— Прийдеш увечорі, бо зараз не маю ліків. А Данко... Що про Данка кажуть твої вчені лікарі? — Коарасіаба зробив наголос на "вчені" й іронічно усміхнувся.

— Лікують.

— Ага!.. Ну, побачимо, чи вилікують... А ти прийди увечорі...

Після обіду індіянин взявся до готування лі­ків: щось товк, щось мішав, щось варив над вогнищем, а на ціле подвір'я розходився жахливий сморід.

Коли Сокіл прийшов до нього увечорі і по­дивився на приготовлені ліки, його огорнув жах: у глиняній мищині стояло щось чорне, густе, мов дьоготь, і страшно смердюче. Аж здригаючись від обридження, він, одначе, дав себе обмастити і, задихаючись від несеного з собою запаху, пішов додому. По півгодині щи­пання і свербіння, яке доводило його до боже­вілля, відчув поступову полегшу, а вже коло півночі огорнув його глибокий сон людини, котра не спала кілька діб підряд.

По трьох днях лікування, коли нарешті Коарасіаба дозволив йому обтерти масть оливою, на нього з дзеркала виглянуло чистеньке, здо­рове обличчя, вкрите ніжною, немов у дитинки, шкірою.

Сокіл міцно обняв Коарасіабу за плечі, дя­кував йому найщирішими словами, обіцяв, яку завгодно, нагороду, і побіг мерщій до манастиря, щоб зачекати на літак і похвалитися священикові своїм виздоровінням.

Одначе, тішився недовго. Пошта привезла йо­му дуже тривожні вістки: і лікар і директор гімназії домагалися його негайного приїзду до Сан Павло.

Після полудня Сокіл уже був у Данка. Хло­пець виглядав жахливо: ціле його тіло було подібне до одного великого гнійного струпа. Хлопець вив від болю і скаржився на вогонь у всьому череві. По обличчі лікаря видно було, що жадних надій нема.

— Хвороба кинулася на кишки, — сказав тільки він.

Сокіл більше не чекав. Він метнувся у всі можливі сторони і при протекції того самого лі­каря та директора гімназії вистарався зараз же на другий день позапланового літака на Санто Антоніо.

Привіз сина додому, напівбожевільного в|ід болю і напівнепритомного від виснаження. Ра­зом з сином божеволів і батько, не вірячи, що дитину вдасться врятувати.

— Скажи, Коарасіабо, скажи, чи є якась на­дія? — спитав з розпукою у голосі.

— Є, — твердо відповів індіянин. — Ще не пізно. Тільки буде довго. Довше, як з тобою. Але Данко мусить мене слухати і робити все те, що я скажу. Інакше — вмре! Ніякий білий не вилікує мавп'ячого лігва з кишок.

І почалося лікування...

Данко нераз кричав, що готовий ліпше умер­ти, як слухати Коарасіаби, але той був невбла­ганний. Двічі на день він зав'язував хлопцеві очі, брав твердими, немов дерев'яними руками його за голову, затикав ніс і безпардонно вли­вав йому в уста щось страшно неприємне, солонаво-густе. Данко був переконаний, що ков­тає теплу, свіжу кров і корчився від обридження. Окрім того, він змушений був випивати денно дев'ять сирих яєць.

— Твої кишки зовсім діряві, — говорив Коарасіяба. — їх треба латати.

Замість води, Данко мусів пити гіркий сік кактусів і вивари з якогось коріння. Зовнішні рани Коарасіаба лікував такою самою смердя­чою чорною мастю, як лікував Сокола.

Та по кількох днях висліди лікування були такі очевидні, що в них уже ніхто не міг сум­ніватися: висохле, як у мумії, за час хвороби тіло хлопця почало наливатися, а на шкірі вже почали з'являтися здорові місця.

Заспокоєний Сокіл знову поїхав до лісу, за­лишивши Данка під опікою отця Вісенте та Ко­арасіаби, котрий відходив від хворого лише тоді, коли треба було приготувати ліки. Що тре­тій день, правда, прибував від Сокола післанець верхи на коні, але кожного разу вертався тіль­ки з відрадними вістками.

А через місяць Данко вже сидів у ліжку, сві­жий і чистенький, немов щойно вилуплене з яйця курча, і весело дивився на світ. Вставати і їсти щось, окрім сирих яєць, свіжих овочів і злегка підсмаженої курячої печінки, Коарасіаба ще не дозволяв, але це вже було дрібниця­ми у порівнянні з тим, що довелося перенести, і Данко покірно виконував усі накази свого "лі­каря".

А ще через місяць, зараз після Великодних Свят, Данко приймав уже активну участь у під­готовці до чергової церковної фести, які тут улаштовувались чотири рази до року: в пер­шу неділю по Великодних Святах, на святого Антонія, на Покрову і на Непорочне Зачаття.

За дев'ять днів перед фестою у церкві пра­вилися вечірні молебні.