Проти переконань

Гаразд. Та, вдумавшись глибше, чим ця Москва винна, коли її існування, її приро­да, її вчинки наперед визначені невмолимими законами одвічного руху й укладу матерії? В певному місці замкне­ного кола бігу всесвіту особлива комбінація атомів, чи молекул, творить таке явище, як Москва, з петрами, кате­ринами, чи сталінами, з "охранками", каторгами, НКВД і так далі. Поруч той самий уклад атомів творить інше яви­ще, що його знову ж таки призначено заздалегідь нази­вати Україною. Закон повелів бути Переяславській Угоді і всім її наслідкам. Де ж тут місце для любови, чи ненависти? Де ж місце для обвинувачень і протестів? Зрештою, коли Ігор, чи інші мільйони Ігорів проти цього навіть про­тестують, то не з вільної волі, а виключно тому, що мусять протестувати, згідно підкоренню все ж тим самим одвічним матеріальним законам, яким треба було саме так зор­ганізувати мислення їхніх мозків.

Березовський хапався за голову, гнав ці трійливі[24] мо­торошні думки і переконував себе у безцільності й шкід­ливості таких міркувань, але куточками свого мозку від­чував, що логічний розвиток його матеріалістичних по­глядів кінчається виключно такими вислідами. Від них до божевілля, або до самогубства був тільки крок.

"Справді, чи не варто тільки для самого доказу, що я маю вільну волю, кинутися під поїзд, або випити отрую?" — питав себе.

Але тут же якийсь єхидний голос відповідав:

"Зробиш це, або ні, — залежить все від того, як там твоїм молекулам повелів уложитися закон вічної матерії"...

І може тільки завдяки цьому голосові він ані не ки­дався під поїзд, ані не труївся.

"Не думати!" — приходила постанова, і це було, прав­да, не найліпшою, але одинокою розрадою.

Так, старався не думати, коли був на самоті. Але зате, зустрівшись з Григоріюм Степановичем, не міг стриматися, щоб не почати знову дискусії. Почасти тому, що підсвідо­мо сподівався почути якусь думку, яка б наштовхувала на веселішу розв'язку заплутаних проблем, а почасти тому, що, також підсвідомо, хотів свої болі накинути ще комусь, щоб не бути в них таким самотнім. Та найголовнішою при­чиною лишалася Маруся.

Схрещуючи словесні описи з Григоріюм Степановичем, Ігор пильно стежив за дівчиною, хоч удавав, що цілковито ігнорує її присутність. А дівчина також, сівши собі збоку, вдавала, що зайнята якоюсь роботою, і мовчала. Але Ігоря вже не міг обдурити цей особливий ніби незрячий і зосе­реджений погляд її темних очей, під якими ховалася за­гадка. Ні, не міг! Він знав, що вона слухає і думає. Але що і як думає? На власні очі мав нагоду переконатися, що зроблений ним перший удар потряс її душею до основ. Та чи лишить він тривкіший слід і приведе до ґрунтовних змін, чи відіграє ролю каменя, кинутого на поверхню глибокої трясовини? Того він не знав, боявся її питати, але знати хотів. А вона мовчала. І ця мовчанка, як рівно ж тверда і несхибна самовпевненість Кобзаренка дедалі, то все біль­ше його дратували. Григорій Степанович не міг, звичайно, рівнятися освіченістю з Ігорем, але мав свою логіку, був дуже послідовним і на кожному кроці доказував, що вміє свої погляди досить ґрунтовно оборонити. Можна було з ним не годитися, можна було сперечатися, але не можна було його легковажити. Своєю оригінальною тактикою він збивав Ігоря з толку і майже кожного разу "заганяв його на слизьке". Березовський в таких випадках викручувався жартами, але в глибині душі мусів признати, що йому власне бракує того, що мав Кобзаренко — фунда­менту. І в нього родилася заздрість, родилася затятість, ме­тою якої було — перевернути шкереберть цілий світогляд "хитрого шевчика" з його вірою в Духа, в Бога, в безсмертя і пекло, вивести знову з рівноваги "мовчазну тря­совину" і змусити її запротестувати, заплакати, зробити істерику і зрадити те, що вона відчуває. Хай думають, хай терплять, хай шукають! Якийсь злий дух руїни вселився в його серце і не давав спокою, пік, юдив, свербів і пере­давався навіть Кобзаренкові.

Зовнішньо він себе не зраджував нічим. Виглядав ду­же зрівноваженим, у своїй вищості, і тим найбільше про­вокував Григорія Степановича. Щирий і простодушний Кобзаренко, не підозріваючи навіть, що ховалося за цим зверхнім виглядом, сердився, запалювався і не раз сам пер­ший зачіпав Березовського. А той, ніби знехотя, кидав якесь слово — і суперечка починалася.

— Дух!

— Матерія!

— Дурна твоя матерія!..

— Хай буде й дурна, але вона існує, як реальність, а Дух не існує!

— Та без Духа ти й пір'їни з місця не зрушиш!

— То ваш Дух пір'їни з місця не зрушить, бо пір'їна також матерія. А от матерія і земну кулю може в порох розсадити.

— Сама не розсадить, як нею Дух не керуватиме!

А Маруся слухала й далі мовчала. Лишень інколи, під­нісши до уст кусочок сушеного яблука, чи, витягнувши голку до половини нитки, раптом забувалася і довго ли­шалася в непорушній позі, задивлена кудись нерухомим поглядом. В ній щось назрівало й Ігор набрав переконан­ня, що вона колись не витримає й заговорить.

І не помилився.

Одного разу дискусія з площини релігійної зійшла в площину політичну й стала особливо завзятою.

— Згубили ми Духа, повірили в матерію, як худоба в пашу, та й дочекалися худоб'ячої долі! — надривався Григорій Степанович.

— Загубили, але не Духа, а розум, — поправив Ігор.

— А я тобі скажу, що, хоч розум є розумом, але про­ти Духа і він дурний! Ти на війні не був, то, може, й не знаєш того. А я був, бачив і знаю. Скільки то разів так складається, що розум каже: "Пропало!" Але, як розго­риться у вояка бойовий дух, то ніякий розум проти нього не встоїться: кидається сам на десять ворогів і перемагає. І тепер, думаєш, не зробили б ми діла, коли б з нас не отой проклятий обережний розум говорив, а Дух? Зробили б!

— Нічого ми б тепер не зробили!

— Авжеж, то тобі так твоя дурна матерія і розумний розум каже! А я кажу, що зробили б!

— Ви, Григорію Степановичу, також, як та дитина вперта: "Зробили б, зробили б!.." Наймудріше, що люди­на може в даних обставинах зробити, це — своє фізичне існування зберегти.

І тут несподівано обізвалася Маруся:

— Який сенс, Ігорю, має вислів "фізичне існування", коли інакшого існування ти не визнаєш?

Питання впало зненацька, як колода під ноги на глад­кій дорозі, й заскочило Ігоря так, що він розгубився. А Кобзаренко, по змовницькому моргнувши доньці, заохотив:

— Так його, Марусю, так — в корінь бий!

— Е-е, бачу, що тут проти мене діє ціла коаліція! — кисло усміхнувся Березовський. — Вже тепер не знаю, про­ти кого боронитися.

— То здавайтеся! — моргнув ще раз до Марусі Коб­заренко. — Розумні люди завжди так роблять: як не мо­жуть битися, то піддаються...

— Ну, то ще ви зарано капітуляції вимагаєте, хоч і запаслися такою "важкою" резервою, як Маруся. Це для мене, правда, несподівано, зовсім несподівано...

— Ага-га!.. — засміявся Кобзаренко. — "Несподіва­но"!.. А моя тихоня лиш сидить, слухає і на вус мотає. А тоді, як ви підете, і почне чіплятися: "Тату, а чому?" "Тату, а чого?" "Тату, а як?" І мусить неграмотний батько ученій дочці розтолковувати все, що ще більше вчений учитель тут наплутає. Я, звичайно, як можу, так і розтолковую, та все кажу: "Ти, доню, добре слухай і міркуй собі сама, що воно і до чого".

Ігор образився: що ж це, пошили його в якісь коме­діанти, чи що?! І, пригадавши собі нараз усі поразки, яких йому довелося зазнати від Кобзаренка, він спочатку почервонів зі сорому, а потім почав бліднути. Напевне не дуже то світло виглядало в очах Марусі. А це було прикро. Особливо прикро після того, що вона йому сказала в остан­ній розмові перед приходом Варки.

— О, звичайно! — поспішив згодитися він, силоміць викликавши на уста чемно-холоднувату усмішку. — Ма­руся мусить навчитися добре думати... Тепер, Марусю, від­повім тобі на твоє питання: я, коли вжив вислову "фізич­не існування", то не у відміну від безсмертя, а у відміну від існування національно-державницького. Але, чи говоримо ми про існування державницьке, культурне, чи економічне, — це все ж будуть форми існування фізичного. Розумієш?

— Ні.

— Ні?

— Ні. Тварини також фізично існують, але не мають ні держави, ні культури, ані не потребують їх.

— От вам! — підхопив Кобзаренко. — Ану поясніть, чому тварини не потребують ні культури, ні держави?..

— Це я поясню Марусі, коли вона ще раз простудіює собі розділ з психології "Інстинкт і Мислення". Чуєш, Ма­русю? Хоч ви тут і утворили проти мене таємну коаліцію, але я не хочу користати зі слабости противника і чесно попереджую, як Святослав Хоробрий: "Іду на ви!" Підго­туйтеся, а тоді поговоримо.

— Мені не треба готуватися, — запротестувала дів­чина. — Я можу хоч і зараз...

Але він не хотів говорити з нею в присутності батька.

— Ні, ні! — сказав рішучо. — Лишимо це на пізніше. Я вже мушу йти.

Вертався і знову передумував ті самі думки, які його заганяли в сліпий кут. Здавалося, що все було ясне й зро­зуміле, поки не намагався пов'язати зі своїм філософським світоглядом світогляд національний. Вони не зливалися воєдино через брак якогось істотного звена і лишалися двома окремими частинами. І логічно годі було їх поєд­нати.

* * *

Розмова спочатку випала далеко гірше, ніж Він споді­вався. Маруся совісно простудіювала вказаний розділ з психології, уміла чітко визначити різницю між інстинктом та мисленням, розуміла дуже добре, що мислення — це функція високоорганізованої субстанції мозку, і на тому все кінчалося. Перед Березовським тепер стояло завдання — пояснити, в чому все ж таки є різниця між людиною і твариною, та виправдати логічно пов'язання розділу "Інстинкт і Мислення" з питанням національним.

Він почав з того, що своїми словами переказав Марусі вдруге все те, що вона вже знала, притягнув на поміч гене­тику й антропологію, включно з теорією Дарвіна, і переки­нувся на соціологію, але сам розумів, що ходить лишень довкола, не потрапляючи в ціль. Бентежило його й те, що Маруся на цей раз не слухала його побожно з широко роз­плющеними очима і не виявляла захоплення, але вперто дивилася в розгорнутий перед собою зошит, а її загальний вигляд був красномовним свідоцтвом співчуття до безсилости свого учителя, навіть сорому за нього. Так принаймні Березовському видавалося, і від того у нього пропадали рештки певности, уступаючи місце роздратованню.

— Бачу, що мої слова йдуть сьогодні у тебе поза ву­хами, — сказав суворо.