За що? За ідею незалежності України. Але ж ця ідея існувала ще до Бандери. Навіть до Переяславської ради. Але не того, видно, партнера вибрав для цього Богдан.
45 мільйонів українців мешкає на різних континентах планети. Усі вони, як і представники будь-якої іншої національності на Землі, різні. Можуть бути й смішними, й собі на умі, й працьовитими, й безтурботними, й геніальними, як Тарас Шевченко. Але для кожного з них Україна — не порожнє слово.
Але зараз, коли ворог грабує, ґвалтує й вбиває Україну, поруч із цим словом — біль.
І в серці кожної порядної людини на Землі, для якої свобода і незалежність — не порожні слова, той самий біль.
15 вересня 2024 року.
На наших курсах німецької несподівано утворилися канікули на два тижні, й ми з дружиною вирішуємо з'їздити додому.
Особливих причин їхати ніби й немає. Але й не їхати — теж нема.
Ну, мабуть, дещо треба зробити — але все не термінове й у дрібницях, а також подивитися на залишену квартиру, що простояла дві зими без опалення.
З важким серцем залишену. Вона навіть сниться в тривожних емігрантських снах.
Маршрут складається без проблем — які можуть бути проблеми, коли інтернет у кишені?
"Баварський експрес" за маршрутом Мюнхен — Прага, це якихось п'ять годин, потім пересадка на нічний поїзд до Перемишля — молодці чехи, здогадалися, що поїзд матиме попит, відносно недорогий до того ж, — а там дві години до Львова й одразу додому нічним поїздом Львів — Запоріжжя.
17 вересня 2024 року.
Перша несподіванка чекає на нас на вокзалі в Регенсбурзі. Експрес підкочує вчасно й до потрібного перону, але вагон, до якого в нас куплені квитки, чомусь закритий для посадки. Він що, несправний?..
Сідаємо до сусіднього вагона. Вільні місця є, але ж не наші! Що ж, так і їдемо, чекаючи, що ось-ось з'явиться хтось із квитками на зайняті нами місця.
У Швандорфі вагон набивається до краю. Переважно молодь, що готова їхати і дійсно їде стоячи, але нас ніхто не жене. Перед кордоном із Чехією відкривається і "наш" вагон, значить, несправний не був, але не бігти ж через тамбур на "свої" місця.
А ось і Прага. Вчасно, без запізнення. Дві з половиною години до відправлення поїзда на Перемишль.
Виходжу курити до привокзальної площі. А що там за пам'ятник? У найперший приїзд до Праги, того року, коли Україна тільки-но отримала безвіз, ми з дружиною його не помітили. Чи його ще не було? Треба подивитися. Тут-таки з'являється якийсь прошак, що показує — дай закурити. Показую йому порожню пачку — сигарета дійсно остання. Прошак дивиться на мене з підозрою. Відходячи, навіть бурчить щось собі під ніс. Так, у Німеччині ми від такого відвикли...
Пам'ятник Вудро Вільсону. У першу секунду я ледь не розтуляю рота від подиву — кому? Американському президентові? За що? Але табличка біля пам'ятника трьома мовами послужливо пояснює: це Вудро Вільсон благословив Масарика 1918 року на створення незалежної чеської держави. Оце так-так! Не в європейських вершителів доль — у США просив благословення Масарик.
Виходячи на посадку до поїзда Прага — Перемишль, бачимо, що в підземному переході є ще й меморіальна дошка, яка сповіщає про те ж саме. Явно вже після падіння комуністичного режиму й дошка, й пам'ятник з'явилися. Не посміли б чехи за часів СРСР, коли перші ж поривання до демократії були розчавлені радянськими танками, що увійшли до Праги.
Поїзд на Перемишль теж відправляється вчасно.
За кілька хвилин з'являється провідник, перевіряє квитки й, допомагаючи собі жестами, показує, як зачинити двері купе на ніч. А потім запитує: що б ми хотіли отримати на вечерю? А вранці, перед Перемишлем, буде ще й сніданок: кава й круасан. Нічого собі сервіс! Життя, схоже, налагоджується!..
18 вересня 2024 року.
До Перемишля прибуваємо виспані й бадьорі після кави. Український потяг на Львів вже чекає на нас біля сусіднього перону, за залізними ґратами. Вочевидь, той перон вважається вже умовно українським, але вийти до нього можна тільки через польську митницю.
Митниця працює жваво — одразу відправляють до кабінок прикордонного контролю. Поляки навіть не обтяжують себе оглядом речей — яка нам, мовляв, різниця, вивозьте все, що завгодно, а от ввезти до Євросоюзу щось недозволене ми вам не дамо!
Українські митники та прикордонники перевіряють багаж і пасажирів уже в поїзді, після відправлення з Перемишля й перетину українського кордону.
Як же схожий Львів на європейські міста — і німецькі, і чеські, і австрійські, — адже за тими ж канонами будувався. Але зараз львівський вокзал — який не поступається, мабуть, празькому, а регенсбурзький, швандорфський і пльзенський вокзали навіть перевершує — виглядає похмурим і невеселим. Підземні переходи до перонів перетворені на імпровізовані бомбосховища — повісили в них таблички й поставили лави. Чи таким бачили ми його того дня, коли, прибувши до Львова вщерть забитим людьми евакуаційним потягом, стояли в черзі до автобусів?
Згадався й яскравий заголовок у газеті за склом кіоску: війна закінчиться, коли кількість убитих росіян перевищить сто тисяч.
Сумний спогад. Сьогодні втрати агресора перевищили вже сімсот тисяч. Навіть якщо лише чверть убитими — це значно більше за сто тисяч. Але їм все замало.
Курю на пероні. Якийсь потяг, що йде на схід, готується до відправлення.
Вже майже всі пасажири зайшли до вагонів, а осторонь якийсь військовий та його дівчина ніяк не можуть відірватися один від одного. Репродуктор оголошує відправлення, й тільки тоді вони розмикають обійми. Провідниця впускає військового до вагона й крадькома хрестить його в спину. А потім і його дівчину, яка йде з перону з опущеною головою та заплаканими очима.
Будьте ж ви прокляті — всі, хто це нам влаштував.
Рано-вранці ми вдома. Ще темно. Відмикаємо кодовий замок на під'їзді й підіймаємося до свого поверху ліфтом.
Ліфтом!
Ну чи не ідіоти?..
А якщо саме зараз почнеться повітряний наліт і вимкнуть електрику?.. А якщо саме зараз буде приліт?..
Але все минається щасливо. Вмикаємо світло на сходовому майданчику й — нарешті! — заходимо до квартири.
Слава Богу, все гаразд.
Ми вже начулися про житло, яке простояло зиму без опалення. Чорні від плісняви штори на вікнах, грибок на стінах і навіть на постільній білизні. Нас Бог милував. Але звідки стільки іржі на трубах у ванній? Ми ж, їдучи, перекрили вхідний вентиль водопостачання й залишили двері кухні та ванної відчиненими. Значить, вологе повітря стояка проникає до квартири крізь вентиляційні решітки? А труби, на жаль, — не німецький металопластик.
Ось і конкретна робота з'явилася.
А на балконі. Ти ба! Це ж спроба проникнення!
Добре, що кронштейн, за який, судячи з усього, чіплявся зловмисник, не витримав — зіскочив зі шпильки. Тепер теліпається на одній шпильці, а мотузки для сушіння білизни провисли майже на метр. А зловмиснику, схоже, вдалося приземлитися на свій балкон. Другий кронштейн просто повело, але якби зірвався і він, лежав би гад на асфальті з виразом подиву в мертвих очах.
Дивно, але мені його не шкода.
Хай би лежав.
Квартира під нами — орендована.
Мешканці постійно змінюються.
Мабуть, черговому, перед тим як з'їхати, й спала на думку ідея подивитися, чи можна чимось поживитися поверхом вище. І якби не шпилька.
Ладно, приведу кронштейни до ладу, коли повернемося вже остаточно. А ось труби у ванній треба обов'язково зачистити й пофарбувати прямо зараз, щоб не проіржавіли наскрізь.
За день переживаємо три повітряні тривоги. Але вже ніхто, як це було на початку війни, не біжить вниз сходами, щоб сховатися в підвалі, переобладнаному під бомбосховище. Звикли чи що? Чи байдужість настала? Фаталізм.
Буде приліт чи ні — це російська рулетка. А якщо буде, то. яка різниця, будуть тебе діставати з братської могили бомбосховища чи з уламків власної квартири?
Не вмерло місто — живе. Працюють магазини, школи, дитячі садки, аптеки, банки, поліклініки. Але щойно починають вити сирени повітряної тривоги, життя завмирає. Зачиняються двері магазинів та установ, і в повітрі повисає відчуття небезпеки: а цього разу пронесе чи?..
20 вересня 2024 року.
Як добре у власній квартирі після німецького орендованого житла. Але вночі прокидаємося від звуку "шахедів" над дахами.
Звук наближається, наростає, досягає апогею. І що далі? Зараз "шахеди" посиплються на місто? Чи не ми їхня ціль?
А якщо їх зараз почнуть збивати, коли вони висять прямо над дахами?.. Але звук починає віддалятися.
Виявляється, їхня ціль — Кривий Ріг. Люблять мерзотники бомбити рідне місто нинішнього президента. І кожного разу "шахеди" проходять над Кропивницьким. Збивати їх починають десь далі.
І якщо не всі українські міста лежать у руїнах — спаси й бережи, як то кажуть, — то тільки тому, що немає в орків достатньої кількості ракет, от і "шахеди" закуповують в Ірані, й якісь ракети в Північної Кореї...
21 вересня — 1 жовтня 2024 року.
Одного дня чергова повітряна тривога застає мене в супермаркеті.
Сирен у магазині не чути, але про тривогу оголошує гучномовець, що пропонує спуститися до найближчого бомбосховища, а в торговому залі приглушують освітлення.
Застигаю в розгубленості. Це що, все, що встиг скласти до кошика, треба розкласти назад по полицях? Однак каси продовжують працювати. Коли підходить моя черга, бачу, що у молодої худорлявої касирки трусяться руки, але вона тримається — покупців треба обслужити.
Іншого дня курю на балконі й раптом чую вибух. Та ні, кажу собі, це просто удар грому — адже дощ іде.
А ввечері в інтернеті бачимо викладене очевидцями відео: крилата ракета пройшла над містом і спікірувала вже на околиці, прямо у двір приватного будинку. Чоловік, який щось робив на дворі, загинув миттєво, його мати, яка була в хаті, поранена. У трьох десятків будинків навколо вилетіли шибки.
І це теж уже буденність. Російська рулетка.
Весь світ дивиться з жахом і здриганням, а вони?.. Вони називають це. примусом до миру. Все та ж пісня! Не вони напали, вони лише примушують до миру! Умиротворяють! Як умиротворяють на вулиці розперезаного хулігана випадкові перехожі.
На початку десятих років, коли Крим не був ще окупованим, я познайомився в Коктебелі, на фіналі Волошинського конкурсу, з калузьким літератором Вадимом Наговіциним.