Проти переконань

Та й не дуже то панькаються зі своїми ідолами: не вийшло так, як його просили — на шнурок і в воду, або на вогонь, як і ви з моїм конспектом зробили. А християнство визнає лишень доброго Бога, всепрощаючого, а своїх сповідників учить також гнутися в три поги­белі і перед несправедливістю і перед Богом. Велика потіха людству прийшла з того, що ніби там якийсь Христос по­кірно терпів і вмер на хресті? Ніякої! А все ж проповідники Христові втовкають у голови темним народам, що в світі діє добрий закон, виданий Богом, діє милосердя, і тому світ змінився. Тим часом насправді нічого не змінилося, бо діють інші закони — закони, — будемо вже так казати, — вищої сили, закони матерії, яких ніщо не змінить. Не поможе розпучливий крик християнської заповіді "Не вби­вай!", коли закон матерії каже: "Щоб жити — мусиш уби­вати!"

— Не поможе?

— Ні. '

— Ага, ну, то давайте, як вам там каже той закон, убивати: он коло вас лежить молоток. Беріть і починайте! — і Кобзаренко підставив голову.

Мов би сівши з усього розмаху на лід, Ігор засміявся.

— Навіщо? — пожартував. — Я ж можу і без вашої смерти жити. Навіть, убивши вас, тільки прикрости собі наробив би, бо і посперечатися не було б із ким, і ваш на­чальник певне мені не подарував би, коли б я йому такого славетного майстра зі світу звів. Ні, ні, вас я не хочу вби­вати і ніколи не вб'ю. Закон природи каже вбивати для ко­ристи, а не для шкоди собі.

— Гм, то ви тільки, значить, тому й не вбиваєте, що не бачите в тому користи. А для користи вбивали б?

Догадуючись, куди гне Кобзаренко, Березовський не переставав сміятися:

— Ох, хитрий же з вас чоловік! Хочете мене загнати на слизьке? Але не заженете, ні! І я б для користи убивав, і ви б убивали. Хіба ми не чекаємо такого моменту, коли вже можна буде вбивати? — по-змовницьки підморгнув він.

— Але не для користи! — запротестував Кобзаренко.

— Слухайте, Григорію Степановичу, але ж користь не розуміється, як шкурництво! Вбивати ворога в ім'я добра держави і власного народу — це теж у конечному висліді переслідування власної користи.

— Говорила небіженька!.. Як користь, то користь. Яка ж, у лихої години, користь тому, кого на війні вб'ють?! І чого ж би це ми мали так чекати того моменту, коли мож­на буде власні груди проти кулі наставити? Ні, тут не ко­ристь!.. І ви, коли б тільки користи шукали, вступили б у партію, чи попросилися б на роботу в НКВД. А то сидите отут і контрреволюцію розводите. Ось піймають вас колись за язик і голову скрутять. І яка вам з того користь? Ще, коли б у безсмертя душі вірили, — інша річ. А так — зов­сім не до ладу виходить. Ті, які за користю женуться, які тому вашому "законові природи" поклонилися — всі тепер у партії та в НКВД сидять. Як і ви до них приєднаєтеся — аж тоді докажете, що до кінця вірите, у те, що говорите.

— Не можу, Григорію Степановичу, не можу того зро­бити! — півжартом покрутив головою Ігор. — Вже так мене мама змаленьку виховала, що я поступаю на поперек здоровому розумові й власним інтересам. Забагато вона мені всяких "забобонів" прищепила: честь, любов до рід­ного, душа... "Зіпсувала" мене, одним словом...

Почавши жартівливо, Березовський зійшов на тон гіркого глуму і скінчив з нервовою хрипкою в голосі.

Григорій Степанович аж прокашлявся за нього.

— Ото ж бо то й є, Ігорю Олександровичу, — почав, зиркаючи з-під лоба на Березовського, — що вам, ученим, часто в голові плутається. Ви, приміром, від Христа відійшли, а до диявола пристати не можете, і зайшли в сліпий кут. До диявола вас Христос не пускає, до Христа вам ди­явол на перешкоді став, і шарпайтеся ви, не во гнів будь вам сказано, як теля на мотузці.

— Я ні в Христа, ні в диявола не вірю, — з понурою впертістю сказав Ігор.

— А в християнство?

— В християнство вірю, як у факт.

— Ну, а хто ж його, по-вашому винайшов?

— Був напевне якийсь філософ, чи що. А решта прий­няла і повірила.

— І той філософ не міг називатися Христос?

— Міг, звичайно, але він не був ні сином Божим, ні чудотворцем.

— Гм... — перехилив набік голову Кобзаренко і зсу­нув на самий кінчик носа окуляри, даючи знати, що зби­рається до наступу. — А все ж таки, ота "ваша сила" дуже сильна?

— Її сила стоїть вище нашого розуміння!

— І мудра?

— Її мудрість не може зміститися в людських головах!

— І можна їй заборонити діяти за своїми законами?

— Я вже сказав: проти її одвічних законів люди без­силі.

Кобзаренко вдоволено випростувався і підсунув оку­ляри вгору.

— Коли так, — підсумував, — то хто ж би їй заборо­нив післати на землю свого Сина: я, ви, чи, може, НКВД?

Захоплений цією шевською мудрістю, Березовський не міг не засміятися:

— Бач, таки піймали мене! Але все одно таки того не було.

— Як ви докажете?

— Я не мушу нічого доказувати — то ви повинні до­казати. Я не вірю в чуда, а ви вірите, отже, доказуйте! До­кажіть, що було Непорочне Зачаття, що з Нього народив­ся Син Божий, що Він уздоровлював прокажених, воскре­сив Лазаря, потім Сам дав Себе розп'яти на хресті і воскрес із мертвих. Докажіть мені хоч би одне з цих чуд!

— Навіщо я маю тобі доказувати, що було майже дві тисячі років тому назад? Я тобі докажу теперішнє.

— Чудо?

— Чудо!

— Е-е, мабуть шкода вашого труду, бо я все одно в чудо не вірю.

— Не повіриш?

— Ні.

— І ти зроду чуда ніякого не бачив?

— Ані одного!

— А в дзеркало ти вже дивився?

Ігореві стало зовсім весело.

— Ну, справді, чудо! — засміявся від щирого серця.

— А то ж ні?! Людина як твір — таки чудо. Найсклад­ніша машина — це тільки мудро зроблена річ, а сама лю­дина — чудо! Та що людина — комаха, звірина, рослина — все чудо! А сонце, яке нам світить і гріє, яке дає життя? А зорі, що ходять своїми дорогами? А місяць? А ціла все­ленна? А краса неба і землі? Хіба ж це все не чуда? Які ж іще більші чуда можуть бути? Чому їх не хочеш бачити і не хочеш признавати за чудо? Тому що привик до того, що воно тобі здається звичайною річчю? А воно — скрізь чу­до! Чудо, що ти живеш, думаєш, говориш, дихаєш. Чудо, що можеш рукою поворухнути, слово сказати, радіти, су­мувати, терпіти, гніватися — це все чуда, які тобі Господь Бог дав; якими винагородив кожне живе сотворіння ще перед тим, як воно на світ з'явилося. Творець за все поду­мав наперед. І, може воно й гріх таке казати, але мені, темному, видається, що після того всього, що Господь зробив для світу, зіслання Сина на землю, з усіма чудами, які Син робив, — це найменше чудо з усіх Йото діянь...

Що можна було на це відповісти? Звичайно, переко­нати Березовського Кобзаренко не міг, але завжди пору­шував у ньому багато нерозв'язаних питань, над якими Ігор уважав за безцільне думати. І саме після дискусій з Григоріюм Степановичем, він, як ніколи, ясно відчував, що йото світоглядові, так струнко й чітко збудованому з самої "матерії", бракує твердого фундаменту. А тим фундамен­том могло бути якраз те, що він так послідовно і вперто заперечував — Дух. Усе частіше почали пригадуватися й слова Марусі про те, що для неї після захитання віри все стратило сенс. Чи розуміла повністю те, що сказала? Ма­буть, ні. А Ігор тепер розумів. Бо ж, коли так глибоко вду­мувався і починав охоплювати розумом велич космосу в просторі й часі, коли дивився на нього виключно, як на масу самої матерії, підвладної незмінним законам, а поруч представляв собі у пропорційній величині земну кулю і її населення, то у ньому виникало питання, повне холодного жаху: чим ми є? Яке там значення має людство у порівнянні до простору й часу? Тим паче нація, вік якої обраховується жалюгідними сто, а на­віть тисячоліттями? Вчені сперечаються над віком землі, а наука рівно ж шанобливо сприймає як одні, так і другі гіпотези, що розбігаються в обрахунках на ДЕСЯТКИ МІЛЬЙОНІВ РОКІВ!.. Що ж значить тоді якесь тисячоліття? Є вічність і є космос. Серед тих десь там на невловиму мить з'явилася порошинка, ім'я якій Земля. На уламочок другої миті, супроти якої попередня мить є безмірною ве­личиною, на тій Землі з'явилася якась тінь від тліні матерії, ім'я якій людство. Вона, порівняно до космосу, є нічим, її вік, порівняно до вічности, — ніщо. Але вона думає (ДУ­МАЄ!) щось там про себе, числить якісь століття, ділиться на нації, нації — на окремі одиниці, що живуть кількаде­сяти років і уважають себе наймудрішими сотворіннями. Ха-ха! А яка різниця між ними перед обличчям космосу і тим, що ці "наймудріші сотворіння" називають згірдливо плісню? Хіба та, пліснь собі просто існує і не здібна боже­воліти, як людина. Є нічим, але гідно своє "ніщо" несе від початку до кінця, наскільки їй там призначено нести. А лю­дина — це також пліснь, але непристойна у своїх аспіраціях. Вона, бачите, до чогось там поривається, чогось шукає, щось пізнає, творить цивілізацію, робить війни і револю­ції, стремить до якихось ідеалів, боліє, мучиться, радіє... Все тому, що не може збагнути своєї мізероти, своєї нікчемности у порівнянні до вічности і всесвіту. Сміхотворність, жалюгідність, чи які там інші слова на окреслення всіх її заходів мають супроти своєї суті таку ж пропорцію, як і людська одиниця супроти космосу. Все це — абсурд, зведений до ступеня числа, яке вимірюється цифрами світ­ляних років!..

Але які ж висновки з цього всього? Чим є тоді Ігор, мільйони Ігорів, з їхніми поглядами, переконаннями, праг­неннями, світоглядами, любов'ю й ненавистю? Який глузд мають слова "нація", "держава", "закон", "незалежність" і всяке таке інше?

А взагалі, беручи логічно, виходить, що Будда мав рацію, запевняючи, що всесвіт рухається по замкненому колі і ніщо не є в силі вирватися зі встановленого йому призначення. Це вчення набирає повноти свого змісту, ко­ли до нього додати, що тим колом керують вічні закони вічної матерії. Отже, якщо людина думає, то це є призна­чено їй згори, і вона мусить думати саме так, як їй призначено, так, як диктує їй особливий уклад молекул мозку, а цей уклад визначено наперед. Якщо людина зробить якийсь рух, то цей рух — також їй подиктований і визна­чений тим самим точним і невідхильним законом вічної матерії.

Що ж з того всього виходить? Чи варто робити над собою найменші зусилля? Чи варто взагалі до чогось стре­міти, чогось прагнути, щось любити, за щось боротися?

Але ще далі: проти кого і за що боротися? Як можна взагалі любити і ненавидіти? Ось, наприклад, Ігор любить свій народ і ненавидить Москву.