СТАРА. Ой лихо! Невже пам'ять бреше? Правильно ти кажеш! Шептун надворі, а Шепчиха в хаті на лаві.
МАРИСЯ. І не на лаві, а просто на підлозі!
СТАРА. Хай буде на підлозі, яка різниця. А в колисці, що висіла серед хати, лежала дитина-однорічок, не пам'ятаю вже, хлопчик чи дівчинка. І ось лежить Шепчиха собі, а раптом чує, що за дверима шкребеться собака. Та й ще скавулить, що хоч із хати втікай. Вона злякалася, бо дурна була баба — покажи їй під вечір з-за дверей язика, то й душа втече в п'яти. А проте думає: "Дай заїду по морді триклятого собаку, хай перестане скавуліти". Узяла коцюбу й вийшла відчинити двері. А ледь відчинила, клята собака кинувся попід ногами й просто до колиски з дитиною. Бачить Шепчиха, що то вже не собака, а жінка; та нехай би просто жінка, а та ще штука й притичина, що вся та жінка була синя, а очима як жаром сипле. Схопила дитину, прокусила їй горло й давай кров з неї пити. Шепчиха тільки й встигла крикнути: "Ой, лишенько!" — та з хати. Тільки бачить, що двері з сіней замкнені. Вона на горище; сидить та й труситься дурна баба; а далі бачить, що жінка лізе до неї на горище, кинулася до неї та й почала кусати. Уже тільки вранці Шептун знайшов свою жінку, всю покусану та синю. А на другий день і померла дурна баба. А потім і Шептун десь подівся.
МАРИСЯ. Ой, лихо! І навколо все погано, й всередині. Не ході туди, Хома!
СТЕША. Та годі, бозна-коли це було, ще до війни. А більш нічого та ніколи. Та й ще невідомо, що страшніше…
МАРИСЯ (навздогін). Борони тебе твій Аквінський!
Сцена 3
Гоголь в гостях у Пушкіна (або в когось з його кола). Сам у порожній кімнаті, із сусідньої кімнати долинають дзенькіт келихів та голоси ("Вошёл: и пробка в потолок, вина кометы брызнул ток!" — "Пред ним roast-beef окровавленный!" — "И трюфли, роскошь юных лет, французской кухни лучший цвет!"), Гоголь читає рукопис.
ГОГОЛЬ (вголос). Олександре Сергійовичу, це ТИ написав? Я думав, що ТИ хоч щось розумієш! (Читає з аркуша, російською мовою). "Оставьте: это спор славян между собою". А ти що, слов'янин? У дзеркало на себе подивися!
Встає, щоб іти лаятися з Пушкіним. Входить Россеті-Смирнова.
РОССЕТІ. Миколо Васильовичу, любий мій хохлику! Мені сказали, що ви тут, а ви усамітнилися (Гоголь кланяється й цілує їй руку). Втекли навіщось від усіх…
ГОГОЛЬ (з сумом). Ось, Олександро Осипівно, читаю… (Роздратовано). Пушкін! "Клеветникам России"!
РОССЕТІ. Я навіть не читала. Même si je sais.
ГОГОЛЬ. І не треба! Це… це ж пасквіль!
РОССЕТІ. А государ задоволений. Цитує.
ГОГОЛЬ. Ще б не задоволений! Це ж Пушкін! Свободолюбний Пушкін, друзяка декабристів: "Во глубине сибирских руд храните гордое терпенье…"
ГОГОЛЬ. Так, Пушкін!
"Самовластительный Злодей!
Тебя, твой трон я ненавижу,
Твою погибель, смерть детей
С жестокой радостию вижу.
Читают на твоём челе
Печать проклятия народы,
Ты ужас мира, стыд природы,
Упрёк ты Богу на земле!"
І раптом — ОЦЕ:
"Кто устоит в неравном споре:
Кичливый лях, иль верный росс?
Славянские ль ручьи сольются в русском море?
Оно ль иссякнет? вот вопрос".
Вірнопідданська маячня! Відростив собі нігтя на мізинці, а щоб не зламати, зробив золотого наперстка, — й хизується! "Быть можно дельным человеком и думать о красе ногтей". От і знов похизувався — як же, сам імператор його цитує!
РОССЕТІ. З задоволенням цитує. Charmant! Charmant!
ГОГОЛЬ. Іще б! "В неравном споре"! Хто вони, ляхи, проти государя імператора? Тьху — й не більше! А Польщу вони спитали? А Україну вони спитали?
РОССЕТІ (нерішуче). Здається, Польща ще до того відповіла.
ГОГОЛЬ. Так! Якщо ляхи зараз виборюють свою вільність, то не хочуть більше жити в імперії-в'язниці! У буцегарні. Чому хоча б Пушкін, автор "Вольності", цього не розуміє?
РОССЕТІ (роздумливо). Можливо, був би повинен. І в засиланні був, і під наглядом…
ГОГОЛЬ. У засиланні? До Одеси? До України! Це засилання? Тарасу б Григоровичу таке засилання! Не допомогло! Чи, мабуть, навпаки? Допомогло… цареві дупу лизати! Він би хоча б Міцкевича спитав! Скільки його перекладають! Скільки віршів!
РОССЕТІ. І при дворі переклади з його віршів читають. Гарні вірші в Міцкевича. Poésie charmante!
ГОГОЛЬ. Отож! А це хіба вірші? "Вот вопрос"! Нібито не поет, а ярижка канцелярський написав! Це царський маніфест, не вірші:
"Иль русского царя уже бессильно слово?
Иль нам с Европой спорить ново?
Иль русский от побед отвык?"
А на це подивиться:
"От финских хладных скал до пламенной Колхиды,
От потрясенного Кремля
До стен недвижного Китая,
Стальной щетиною сверкая,
Не встанет русская земля?"
Великодержавна пихатість!
РОССЕТІ. Але однаково, Миколо Васильовичу, не хвилюйтеся ви так…
ГОГОЛЬ. А як накажете хвилюватися? Без хвилювання? А уявить собі, що це Україна виборює свою вільність! І ЩО наш дорогенький Олександр Сергійович знов напише? Те ж саме зверхнє: "Оставьте: это спор славян между собою".
РОССЕТІ. Ви вважаєте, що й Україна?…
ГОГОЛЬ. Не зараз. Але в майбутньому… все може бути…
РОССЕТІ. А хіба імперія не міцніша за маленьку країну?
ГОГОЛЬ. Оце і є імперська свідомість, її не хвилює, що хтось має іншу думку. Якщо їх забагато й вони розповзлися, як таргани, аж до Тихого океану, то вважають, що мають право нав'язувати свою волю всьому світові? А вся їхня воля — це задавити, вбити все живе, а якщо хочете жити — тільки так, як ми: в бруді, в темноті, убозтві, з тарганами в щах… Я повинен це сказати Пушкіну!
РОССЕТІ. Мабуть, ви не знаєте, але Міцкевич йому вже відповів. Не ходіть, Миколо Васильовичу. Краще від цього нікому не стане. Та й здається мені, доля його буде недобра… Залишіться зі мною. Ми довго не бачились, я за вами скучила. Хай воно все йде, як є, хоча (додає сумно) я вас розумію.
ГОГОЛЬ (теж з сумом). Тільки ви мене й розумієте.
РОССЕТІ (з захопленням). Але ж я ваша хохлачка! Розкажіть краще, над чим працюєте.
ГОГОЛЬ. Ну… Нічого особливого. Чергову казочку пишу. (Поступово загоряється.) Але там є така постать!.. Уявіть собі, сліпе чудовисько. Воно не здатне навіть само розплющити очі, але навколо нього ціла свита нечисті. І ця нечисть допомагає йому підняти повіки. І вказує, на що дивитися. І ця потвора дивиться — й вбиває поглядом.
РОССЕТІ. "Підійміть мені повіки!" Яка гарна фраза! Запам'ятовується. Такий персонаж де-небудь дійсно існує?
ГОГОЛЬ. Ні! Але я буду казати, що взяв його з фольклору. І буде він зватися Вій. Як багато я хочу сказати! А буде лише нова казка. Знову Україна, населена нечистою силою. І будуть казати: дивіться, отак, сам же Гоголь написав, яка вона є. А насправді? Не в Україні, а отут, тут вікує нечиста сила! (Пауза для оплесків.) І рветься до України — розтоптати, розірвати на шматки, знищити! (Ще одна пауза.)
РОСЕТТІ. Миколо Васильовичу, хохлику мій рідний, це ж ви знов щось грандіозне пишете. На віки.
ГОГОЛЬ. Побачимо… А найголовніше, що ця потвора — втілення всього чорного та злого, що є в імперії: від дрібного чиновника-казнокрада до Святішого Синоду й самого…
РОССЕТІ (перебиває з жахом). Але ж це не надрукують! Заборонять писати!
ГОГОЛЬ. А я напишу так, щоб не заборонили. Щоб думали — чергова страшна казочка Гоголя. І хіба що тільки коли-небудь…
РОСЕТТІ. Зрозуміють! Обов'язково коли-небудь зрозуміють! (Міняючи тему.) А чому ви досі неодружені, Миколо Васильовичу?
ГОГОЛЬ (розгублено). Жахаюсь я жінок, Олександро Осипівно. Невже не знаєте? Гоголь і одруження — це ж комедія!
РОССЕТІ. Але мене ви не жахаєтесь.
ГОГОЛЬ (падає навколішки й з жаром цілує руку). Ні! Але як ви високо! А де я?
РОСЕТТІ. Знали б, з яким захопленням читає вас її величність імператриця! Це не я високо, Миколо Васильовичу... Знаєте, мене заміж звуть...
ГОГОЛЬ (після паузи). А мабуть, це правильно? Вже не будете фрейліною при дворі, але будете дружиною, будете діток народжувати… Мабуть, це важливіше?
Вставна сцена (без слів, виключно на розсуд режисерові).
Бал в імператорському палаці. Будь-які персонажі з "Вія" (нечиста сила теж), але не тільки з "Вія" — все це виключно режисерська фантазія.
Сцена 4
Хутір. Стара відьма, яка (нібито неохоче) впускає Хому до "поганої" хати й відправляє ночувати до хліва.
СТАРА ВІДЬМА. Хто там?
ХОМА. Пустіть, бабусю, переночувати. Бо просто неба так гидотно, як у голодній утробі.
СТАРА ВІДЬМА. А ти хто такий?
ХОМА. Та я людина необразлива — філософ Хома Брут.
СТАРА ВІДЬМА. Не можна! Без тебе все зайнято. Та й знаю я вас, філософів. Якщо таких п'яниць почнеш приймати, то й двору незабаром не буде. Пішов! Пішов геть! Тут тобі нема місця.
ХОМА. Змилосердься, бабусю! Як же можна, щоб християнська душа зникла нізащо ні про що? Де хочеш примости. І якщо що-небудь поганого зроблю, то нехай руки відсохнуть, і таке буде, що бог один знає. Ось що!
СТАРА ВІДЬМА (начебто пом'якшується). Гаразд. Впущу. Але спати покладу до хліва, бо іншого місця нема.
ХОМА (направляючись зі старою до хліва). На то твоя воля, не буду сперечатися. Але іще… якби ваша добра ласка… бо зранку хоч би крихточка була в роті… їй-богу, в животі ніби колесами хтось їздить…
СТАРА ВІДЬМА. Більш нічого не хочеш? Геть нічого нема, навіть піч не топлена.
ХОМА. Та я б назавтра розплатився б як слід — чистоганом.
СТАРА ВІДЬМА. Радій тому, що дають. Ось чорт прислав мамчину дочку.
Залишає Хому, йде.
ХОМА Привіт, поросятко. (Бурмоче те, що казав раніше). Якщо бог не попустить, свиня не вкусить. Чим тебе годують? Ріпа? Хай буде ріпа. Краще горобець у руці, ніж лелека в небі.