А минулого тижня Феня підстерегла, коли сестриця присіла у кукурудзі, підкралася ззаду та й уштовхнула її в те, що вона під себе наклала. От вже нареготалися подружки, коли те чванько, розревівшись, побігло до річки митися!
Звичайно матір посилала молодшу доньку носити на продаж доморобне вершкове масло. Обгортала грудку капустяним листям, клала у відро з прохолодною колодязною водою і нагадувала, куди нести та за скільки віддавати. Долаючи з повним відром далеку путь, дівчинка не упускала злизнути грудочку; поверталася додому вистрибцем, ще й приспівувала від щастя. Того дня, що, як з'ясувалося, став визначальним у її житті, вона рішуче розчахнула вікна, які мати позачиняла, аби мухи не заважали сестрі спати; та від подиху свіжого повітря прокинулась і випалила новину, про яку сама довідалась звечора:
— А ти знаєш, до школи прислали нового учителя? Кажуть, молодий, а вже ж вродливий! Дядько Іван влаштував його жити до бабці Оляни. Мовляв, і старенькій буде веселіше, а то усе сама та сама… Побігли на Дерибасівську!
Так на селі прозвали вулицю, що розпочиналася від яру, тягнулася від бабиної хати через усе село аж до самої церкви і споконвіку називалася Ярковою. Нову чудернацьку прозву завіз сусіда Нестор Коновалець з Одеси, куди вони з братом Прокопом їздили на заробітки. Щоосені, після польових робіт, брати знаряджали вози діжками та черпаками і відправлялися до багатого міста, де наймалися вивозити брудоти з дворових нужників. На власні подвір'я поверталися повесні, чистими і з розкішними подарунками. Щойно дочки вбиралися в обнови, чепурилися та виходили з хати, Нестор вигукував дружині: "Ну, дивись, стара: чим тобі не Дерибасівська? Га? Справжня Дерибасівська!". Параска ж хапалася за голову і причитала: "знову ти, волоцюго, привіз додому чергову лайку!" "Еге! Поглянула б ти на ту Дерибасівську: які люди там товчуться! Розмовляють культурно, гуляють під ручку і не плюються де не попадя; вулиця така чиста, що нашим чоботом і ступити соромно. А ти: – лайка!" – посміхався Нестор.
Саме там, у родовій хатині, побудованій ще прадідом Іваном, і
доживала свій вік бабуся Оляна. Вскочивши до неї, дівчата уперлися очами в густобрового молодця, що, лежачи на подушках, грав на мандоліні.
— Так це ви – учитель? — запитала Ганя.
Петру Васильовичу Чепурному тільки-но минуло дев'ятнадцять, а він вже закінчив Немирівське педучилище. Проте, дівчата перш за усе побачили в ньому парубка.
— Так. Викладатиму українську мову у молодших класах. А ви хто такі?
— Ми – онучки. Це моя сестра Фаїна, а я – Ганя. Навіщо ви кинули грати? Грайте ще!
Учитель труснув кучерявим чубом і мелодично перебрав струни;
мандоліна бадьоро задзеленчала веселу полечку.
— Танцюймо! — Ганя підхопила сестру і, високо підстрибуючи, повела її по хаті.
Вайлувата Феня щоразу збивалася з ритму і плутала ногами, по яких
Ганя ще й злегка притоптувала. Вона гаряче відстукувала дрібушечки босими п'ятками та літала по кутках метеликом. Вчитель розпалився. Ловлячи на собі палкі дівочі позирки, він прискорював ритм, допоки встигали пальці. Зрештою, він-таки збився, і дівки з реготом попадали спинами на лави. Відпочивши хвильку, вони ладні були продовжити, аж тут до хати зайшла бабуся.
Новий учитель неабияк вподобався Степаниді, і замислила вона оженити його на старшій дочці, яка зазвичай вважалася першою у черзі на шлюб. Порадитися з чоловіком вона не могла, бо той був у від'їзді, натомість знайшла підтримку від брата Івана, голови колгоспу. Разом вони склали лукавий план: підкласти школярку в ліжко до учителя, щоб він згодом нікуди не подівся. Сталін нещодавно видав наказ, за яким жінці достатньо було ткнути пальцем у першого зустрічного чоловіка, як такого, що її спокусив, і того швиденько приводили до тями: або женись, або пожалкуєш, що на світ народився. Феня ходила у десятий клас і вже вповні визріла; тіло просило чоловічої ласки, і вона залюбки погодилась з материною витівкою. Ганя ж тільки-но перейшла до восьмого класу і ще залишалася дитиною. Вона була по-хлопчачому пласкою, змагалася з хлопцями в силі й спритності, не давалася лапати і прилюдно висміювала невдалих залицяльників.
— Семене Трохимовичу, а чому це Сатківський на мене так вирячується? Дивиться на мене, дивиться, неначе уперше бачить? Я йому що – намальована? – удавано скаржилася вона учителю.
А ось цей стрункий, чубатий, густобровий, ще й інтелігентний постоялець її збентежив: "на мандоліні так гарно грає…В усьому селі немає нікого, кого б можна з ним порівняти".
— Грайте ще! — вигукнула Ганя.
Учитель відновив мелодію. Грає, а сам очей не зводить з почервонілої, збудженої Гані. А Фені зовсім не помічає.
Спостерігаючи за учителем, мамка відчула загрозу своїм планам і
пристала уважніше пильнувати молодшу дочку, яка усяк раз дратувала її своєю зухвалістю: вдома тицяє носа, куди не просять, і в школі, казали, повсякчас тягне руку, начебто найрозумніша. Насправді, ще – шмаркачка, а все крутиться біля дзеркала та безустанно прихорошується.
Власного одягу Гані не шили: доношувала за сестрою. Але вона навчилася самотужки собі дошивати, перешивати, гаптувати і завжди виглядала красунечкою. Зрештою, матуся, аби запобігти випадковим зустрічам із сестриним женихом, заборонила їй ходити до клубу, і Ганя слухалась, бо страшилась батьківського гніву. Плакала-ридала, але сиділа вдома, поринувши у солодкі дівочі мрії. Та продовжувалось так недовго: внадилася вона нишком бігати до бабусиної хати. Петро Васильович читав їй вголос книжку "Вершник без голови", і вона зачаровано слухала. Щоб не виглядати перед ним зовсім дурною, записалася до бібліотеки і за зиму перечитала всі книжки, що там були.
Тим часом матуся, щоб підхльоснути діло, почала зазивати Чепурного в гості. Пригощала наче зятя; годила, приголублювала. Усюдисущу Ганьку на той момент вигонила з хати. Підсаджувала Феню впритул до гостя, напучувала заглядати йому вічі, безневинно моргати і притиратися колінами. Вірила: перед молоденькою, пухкенькою і жаркою дівчиною жоден парубок не устоїть! Але учитель залишався собі на умі. Ото сяде собі пнем на лаву, насвистує під ніс і блукає очима: когось шукає. А при першому ж наближенні небажаної спокуси відсовується подалі, аж під святі образи.
— Свистить, неначе, нехрещений, – бурмотала Степаня, вичавлюючи
жениха з кутка і усаджуючи на ліжко. А той усе одно вислизає; перебирається на ослінчик біля печі та й знову насвистує. Посидить, посвистить, та як чкурне з хати!
Одного вечора мамчин терпець увірвався. Спровадила вона молодшу віднеси бабці Оляні пляшку олії і наказала заодно прибратися у неї в хаті. Виходячи, дівчина зіткнулася у сінях із Петром Васильовичем. Сіни завузькі і, розминаючись, вони ненароком торкнулися тілами. Вчитель відсахнувся і, зачепившись головою за лиштву, заскочив у хату; Ганя ж завмерла на місті, потім прожогом шаснула геть: матуся – руки в боки – вже стовбичила в дверях.
— Сідайте до столу, Петре Васильовичу! — ласкаво запросила вона.
На столі парував горщик із варениками, сяяли блюдечка з шинкою, огірочками, грибочками та іншою смакотою. На краю, під праву руку, виблискувала карафка з домашньою горілкою, в якій вільно плавав стручок червоного перцю.
Вгадала таки досвідчена баба, чим вгодити нежонатому чоловікові! Насправді ж учитель того дня не обідав, тож подумав: "А що тут такого? Такі щирі люди! Ставляться до мене, як до рідного, і чи личить мені нехтувати їхньою ласкою?"
Перша скляночка, друга, третя: важко зупинитись! Нагодувавши гостя, господиня ласкаво запросила його перебратися з твердого стільця на пухку, заслану білим полотном лежанку: що вже там церемонитись!
— Не соромтеся, Петре Васильовичу: тут усі свої. Скидайте чоботи. Навіщо ж це ви у чоботях? Нехай ноги трохи перепочинуть. Лягайте, ляжте осьдечки, на подушку, — воркувала тітка.
Ну, і хто ж відмовиться від такої приємності! Тим більше, коли – з роботи, з морозу, та добре пообідавши! Петро піддався навіянню і солодко розслабився. Господиня спритно стягнула з нього піджак, чоботи, штани, умостила на подушках і накрила простирадлом.
— А ти чого стоїш, роззяво? Мерщій у кровать! — просичала вона доньці,
і Феня, в самій сорочці, миттєво пірнула під ковдру. Пригасивши світло, мати вийшла порати худобу. Дівчина шпарко припала до чоловіка. Ненароком, як мамка вчили, запустила руку йому під живіт і, намацавши пружисте тільце, вигукнула:
— Ой, ой, ой! Петре Васильовичу, що це у вас таке? Ого-го!
І тут учителя наче блискавка вдарила. Перед очі йому виринув сам товариш Сталін. Вождь суворо глянув йому у вічі і показав кулака: мовляв, ось я тобі покажу, як школярок спокушати! Хлопець зіскочив із лежанки, підхопив оберемком одежу і очманіло вибіг у сіни. Розхристаний, червоний, на ходу натягаючи штани, він шаснув повз Ганю, яка, попри материнський наказ, нікуди не пішла, натомість залишилася у дворі і весь час ридма плакала, припавши до голої і мокрої від зимнього дощу вишні.
У зриві свого задуму матір звинуватила Ганю.
— Що? Оце ти так? Ні, стерво, не буде по-твоєму! Бач, знайшлася мені артистка! І навіщо я тебе, такого чорта, народила? Краще висцяла б десь у кропиву! Ось, стривай-но, повернеться батько, він тобі покаже, як матір не слухатись!
Зранку вона поскаржилась найближчим сусідам: начебто Чепурний звів її старшеньку. А після обід нагрянула до школи, підступилася до Петра Васильовича впритул і зарепетувала, щоб усі чули:
— Ти, бахур віроломний, думаєш, сховаєшся? Звабив дівку і в кущі? Кому тепер вона потрібна, опісля тебе? Я на тебе знайду управу! Я до райкому піду, якщо не оженишся!
І що ж було бідному Петру робити, якщо, насправді, він закохався у
неповнолітню Ганю? Злякавшись скаженої баби, за якою стояли дядько Іван, голова колгоспу, і Макар Лелека – ще той рубака, він вирішив утекти. Країна якраз готувалася до війни, був проголошений Ворошиловський призов і повсюдно відбувалося масове перенавчання вчителів на офіцерів. Тож його без зволікань записали до РККА і направили під Москву, до міста Подільськ Московської області курсантом артилерійського училища. Звідти він прислав Гані листа у конверті без марки, який перехопила Степаня.
— Що це ще за послання? Нумо, курво, прочитай! – гримнула вона на доньку.
"Вітаю тебе, мила Ганічко! Пробач, що тільки зараз набрався хоробрості звернутися до тебе: серце підказало.