Олександрові спочатку його двомісячний паспорт продовжили, потім замінили на трьохмісячний, а потім видали однорічний.
Полагодив він також справи з іншими паперами, вистаравшись різні дублікати посвідчень.
Але другим по важливости після паспорту був військовий білет, котрий мусіли мати всі мужчини, а навіть жінки, що мали медичну освіту. Військовий білет мав також велике значення, як документ певної "політичної благонадійності", бо люди, політично "непевні" до війська не покликалися і діставали інші документи. Тому питання, чи дістане муж військовий білет, чи ні, могло також бути до певної міри вказівкою, як обстоять його справи в суді.
Клопоти тягнулися довго, і лишень по рокові бажана військова книжечка була на руках.
Отже, минув страшний рік!..
Минуло ще трохи часу, і ми поволі почали заспокоюватися. Здавалося, що вся історія стратила свій загрозливий характер і поминула в Москві касації на Сесії Верхового Суду СРСР.
ВІЩІ СНИ
Одного дня, в місяці вересні 1040 року, Олександер встає з ліжка сумний і збентежений. Це мені відразу кидається о очі.
— Ти хворий? — питаю його.
— Ні, але...
— Але — що?
— От, знаєш, дурниця... Я за рік у в'язниці став трохи забобонний, зрештою, як всі в'язні.
— Чи не приснився тобі якийсь віщий сон? — сміюся я.
— Можеш сміятися, але мені дійсно приснився сон...
— Який же то сон? — питаю, не міняючи жартівливого тону.
— Дивний сон!. Сниться мені вуличка якогось провінціального міста. В кінці вулички по обидвох боках стоять церкви. Я йду поміж ними, дивуючись, аж поки не зупиняюся, бо одна церква стоїть в кінці і замикає собою вулицю...
— І що ж то за сон?
— Я ж тобі казав колись, що церква уві сні розглядається в'язнями, як символ неволі...
— Що за дурниці ти говориш, Олександре! То, очевидно, навіть вночі думаєш про старі будівлі — от і сниться!
Після сніданку ми розходимось: він до інституту, я — до школи.
Коли сходимось після роботи на обід, Олександер робить мені несподівану пропозицію:
— Давай перед обідом трохи пройдемося! — і при цьому виразно поглядає в бік служниці.
Я розумію цей погляд і мовчка виходжу за ним.
Ідемо геть за місто, де нема людей. Я нічого не питаю, бо почуваю страх перед цією загадковою прогулкою, а нерви мої тривожно тремтять. Але мовчанка триває задовго і я не витримую:
— Сталося щось нового?
Стялося дуже погано… Бачиш, по кількох годинах сон справджується!
— Говори, що сталося?!
— Сьогодні була в мене жінка асистента Ґ...
— Жінка Ґ?! А її що занесло в таку далечінь?!
— Біда занесла! Слухай: всі ті люди є заарештовані знов?!
В середа ні мені похололо.
— Коли ж це сталося?
— Три тижні тому.
— А що буде з тобою?
— Власне, що не знаю... Жінка Ґ. казала, що найнятим адвокатам дуже залежить на тому, щоб дізнатися, чи я — "голова організації" — на волі, чи заарештований також. З того видко, що справа пов'язана зо мною. Але адвокати ніяких інформацій не дають — бояться!
— Мені здасться, що ти мусиш негайно поїхати в Київ до свого адвоката.
— Я сам так думаю. Найближчими днями вистараюся поїздку до Києва у справі своєї дисертації і заразом піду до адвоката.
* * *
Через кілька днів Олександер виїхав до Києва, а я з нетерплячкою чекала його повороту.
— Ну як? Що казав адвокат? — після першого привіту спитала я мужа.
— Ніби покищо все добро. Адвокат є такої думки, що моя справа або взагалі не розглядалася на Сесії в Москві, або мій останній вирок підтверджений.
— То чому ж заарештовані твої колеги?
— Бачиш, це дуже складна і заплутана справа!.. Адже і обласний і Верховний суди судили мене за цілком іншими статтями, ніж тих чотирьох, і хоч би як прокуратура протестувала, то мене за участь в організації Української Автокефальної Церкви засудити не можуть. Ти ж пам'ятаєш, який конфуз вийшов з тим обвинуваченням? Ну, от! А заарештувати мене район з іншими також не можуть, бо моє початкове обвинувачення вийшло з того самого джерела, що й моїх колег. Розумієш?
— Ні, нічого не розумію!...
— Я сам спочатку не розумів. Отже, поясню тобі ще раз: з боку формального розглядається тільки початкова і кінцева точко процесу. Перша точка: за що мене заарештували? За очолення підпільної контрреволюційної організації в З. Так? Так! Тепер остання точка: Чи найвища інстанція визнала мене винним? Ні! Отже, коли найвища інстанція в Москві визнала мене невинним, то прокуратура не має права мене заарештувати ні на основі початкового, ні на основі останнього обвинувачення, тим більше, що початкового обвинувачення зреклися всі слідчі і судові органи, а навіть моя обласна прокуратура.
Прокуратура може тепер лишень доказувати, що слідство було на помилковій дорозі, а тому і суди розглядали мою провину з невластивої сторони. Для того, щоб це доказати, прокуратура мусить мати нове, повторне підтвердження моїх колег, що я був їхнім керівником. Це було легко зробити за Єжова, але тепер, коли діють суди, справа трохи тяжча. А мої колеги, як слід припускати, знаючи, що признання мене своїм головою стягає на їхні голови смертний вирок. — бо ж справа остаточно впирається тільки в мою особу! — цього признання повторно не складуть. Тому Руденко є в клопоті: "голова організації" вислизнув йому з рук, замінити його кимсь іншим не можна, а судити "безголову" організацію не випадає. Так виглядає справа!
— І ти думаєш, що Руденко не видумає якогось нового трюку?
— Я цього не думаю, але знаю, що буде мати багато клопоту. Будь-що-будь, але він з тою фальшивкою на процесі Верховного Суду сильно попікся і тепер мусить бути дуже обережним.
— Все дуже добре, але мені майбутнє не посміхається...
І знову страх посіяв своє отрутне насіння в нашій родині, знову з дня на день чекали ми нещастя, і. зриваючи пережитий листок з календаря, з тривогою дивилися на новий, стараючись відчитати події наступного дня.
Минув вересень, минув жовтень, минув листопад і грудень, а вісток не було жодних, бо ми з обережности навіть не листувалися з родинами заарештованих.
Аж вночі з 3-го на 4-те січня будить мене світло в хаті. Оглядаюся і бачу, що чоловік сидить при бюрку, схиливши голову на руки.
— Що з тобою? — питаю його. — Чому не спиш?.
Він гасить світло і сідає коло мене.
— Знову дурний сон... Хочеш послухати?
— Розказуй...
— Здається, що я тільки почав дрімати, бо ще усвідомлював собі, що лежу в ліжкові. Рантом дивлюся — вікно відкрите, а на вікні сидить чорна велика ворона. Я стараюся зрозуміти, яким це чином взимі відкрите вікно, бо пам'ятаю, що, як лягав спати, воно було закрите. Тям часом ворона зіскакує на бюрко і починає дзьобом і лапами перевертати мої папери. Порившись трохи в них. хапає мій паспорт і вилітав у вікно. Мене обняв страх. "Паспорт!" — кричу я, — "Паспорт!" — і вискакую за нею. Ворона, ніби дрочучись зо мною, летить дуже помалу і зовсім низько, так що мені здається, от-от впіймаю. Але впіймати не можу. Тим часом стає зовсім темно, і ворону ледве видно. Я біжу, спотикаючись на якесь каміння і колоди, поки раптом провалююся в яму! Лечу дуже довго, а коли опиняюся на дві, намацую під собою холодні, з застиглою кров'ю трупи. Підіймаю голову і бачу на горі слабе світло, а на краю ями сидить ворона і сміється... Я прокинувся, стоячи коло вікна при бюрку, засвітив світло, але спати вже не можу...
— Можна збожеволіти з того всього! — кажу до чоловіка. — Лягай і спи?
Але сама до ранку не студила очей...
Через кілька день поштою проходить повідомлення, що суд в З. покликає Олександра в ролі свідка в справі заарештованих колег.
— Як ти це розумієш? — питаю чоловіка. — Яким ти можеш бути свідком у цьому випадку?
— Я думаю, що це — звичайний підступ з боку Руденка: не маючи права заарештувати мене разом з іншими, він вирішив викликати мене, як свідка, а потім на місці приєднати до справи.
— Як же так? Їхати до вовка в пащу?
— А що ж мені робити? Не їхати не можу, бо буде ще гірше!..
— То принаймні будь обережним і не дай себе вплутати!
— Це не залежать від мене. Зрештою, а такий лихий на ту банду, що не ручу за себе! Для того, щоб сказати їм правду в вічі, варто навіть заплатити життям!
— Бійся Бога, Олександре! Я тебе благаю ще раз: будь обережним. Подумай про дітей! Головою мура і так не розіб'єш!
— Я, звичайно, на видиму смерть не маю охоти лізти, але — побачимо. Коли вмирати, то вмирати з честю!
— Олександре, я бачу...
— Дитинко! — увірвав мене чоловік. — Тільки не переконуй мене! Я все зважую добре, але підлістю життя не буду рятувати! Запам'ятай собі це добре!
* * *
Ще сумніше і тривожніше стало в хаті, немов з неї щойно винесли дорогого всім покійника. Викликана телеграмою свекруха, яка вже кілька місяців жила окремо від нас в глухій провінції, де мала власний будинок, відповіла, що є хвора, і помимо найбільшого бажання, приїхати не зможе.
Останні дні перед від'їздом чоловік цілком посвятив родині. Навіть на роботу не ходив, пославшись на хворобу, і не пустив до садочку донечок. Цілий день бавився з ними, а вночі світив світло і, сівши коло ліжечок, довго мовчки вдивлявся в розчервонілі уві сні, спокійні дитячі личка.
Наступив і невблаганний день від'їзду.
Відпроваджую чоловіка на двірець, стараючись здавити в собі переконання, що це — наше останнє побачення. Серце моє, немов залізним обручем, стискує страшний тягар, але я кріплюсь з усіх сил, щоб в останні хвилини не завдавати непотрібного жалю.
Ми не маємо навіть більше, про що говорити, бо все вже сказане._
Ось і останній сигнал!
Прощаймось.
— Бувай здорова! Кріпись! Не забувай!
— Повертай щасливо! Будь обережним! В думках я буду все тобою!
Останній стиск рук, останній поцілунок, останній погляд — поїзд рушив...
З пусткою в серці вертаюсь додому. Ніщо немиле, нічого не хочеться робити. Отак впала б на ліжко і лежала б день і ніч, щоб тільки ніхто не турбував, щоб тільки не було ніяких обов'язків!.. Але цього не можна: є діти, і є праця.
За два дні приходить телеграма: "Приїхав щасливо. Вітаю!" — умовний знак, що небезпека поки що не загрожує.
Та не була остання звістка...
Минув тиждень, минуло десять днів — і ні листа, ні самого Олександра не було.
Висилаю листа на адресу жінки асистента Ґ., в якому прощу повідомити мене, чи не знає вона, що сталося з чоловіком.
Між тим по мою служницю прийшов її шваґер і забрав на якийсь час до себе, бо його жінка, рідна сестра моєї служниці, мала нещасливий порід і лежала в шпиталі, а четверо дітей були без догляду.
Я залишилася з донечками сама.