Проти переконань

Ти... Я боюся безбожників!..

— Мене також?

Маруся нараз пополотніла, перелякана чи то своїми почуваннями, чи то близькістю його уст, зложених у бага­тозначну усмішку, й рвучко відкинулася на спинку стільця.

— Тебе?... — вилебеділа безпомічно.

І в цей самий момент в сінях страшно гуркнули двері, а різкий жіночий голос потряс цілим домом:

— Гей, а є хто в хаті, чи нема?!

Це було так несподівано, що й Ігор підскочив, а Мару­ся мало не зімліла.

— Варя... — пояснила тремтячим голосом.

— Гей, чи ви спите, чи вуха клоччям позатикали, чи справді нікого нема?! — гукнула вже в кухні голосиста гостя. — Христос Воскрес, Пулько!..

Тричі навхрест поцілувалася з Марусею, а тоді, повер­нувшись до Ігоря, простягнула йому руку й жартома на­ставила губи:

— Христос Воскрес!

— А ви бачили? — насмішливо спитав Ігор, вдаючи, що не помічає простягненої руки. Був лихий на несподіва­ну перешкоду в закінченні розмови.

— Ну, тоді добрий день! — ані трохи не спешилася Варя.

— А, це інша річ! Добридень, Варю! — і він простяг­нув руку.

Та Варя в тій же хвилині смикнула свою назад, пока­зала язика і перекривила обличчя навскоси.

— Дзуськи! — сказала. — А добрий день ви бачили?

Ігор мало не образився, але скрив досаду.

— Звичайно, бачив, — відповів з чемною усмішкою.

— Бачили? Де?

— А, ось, ходіть і вам покажу. Дивіться у вікно, ба­чите? Весна на дворі, яблуні починають цвісти, травичка збирається зеленіти, пташки співають, а на додаток до того всього прийшла Варя. Добридень, Варю!

Варя, не сподіваючись ніякого підступу, слухняно ди­вилася у вікно, а Ігор, заговоривши її, раптом обняв і влі­пив здоровенного і голосного, як ляскіт батога, поцілунку просто в широкі уста.

— Тю! — шарпнулася Варя. — Сказився, чи що?!

— Добридень, Варю! — повторив Ігор і так само го­лосно й сильно поцілував її вдруге. — Ви ж хіба, не хотіли цілуватися?

— Тю! Та пустіть! — пручалася безпомічно дівчина. — Пулько, скажи йому щось!

— Нічого вам не поможе Пулька! — затявся Ігор. — Цілуватиму вас доти, доки не перепросите і не скажете мені "добрий день"!

Варя брикалася, відбивалася і лаялася, але врешті решт, таки змушена була перепросити, сказати "добрий день", хоч на кінець і додала:

— Чорт з вами!

Ігор зустрівся очима з Марусею і зніяковів: вона сто­яла, міняючись на лиці від страшного хвилювання, а серце її билося так сильно, що від його ударів аж блюзчина під­скакувала у дівчини на грудях.

"Це з мого боку свинство! — вилаяв себе в душі Березовський. — Вона ще, може, й зроду не бачила, як цілу­ються, а я на її очах... Свинство!"

Тим часом Варя, фиркаючи й обтираючи уста, загово­рила спішно:

— А я, Пулько, оце прийшла до тебе ночувати. До нас приїхав брат із жінкою, і в хаті така тіснота, що оберну­тися нікуди. Я дві ночі спала з племінниками на одному ліжку, та й не витримала: "Хай вам абищо! — кажу. — Брикаєтесь, як лошата! Піду спати до Пульки". Приймеш, чи ні?

— Та чому ж? — хрипко осувалася Маруся. — Ночуй.

— І голодна я, як собака, — продовжувала Варя. — А ти ж певно десь іще маєш і паску і ковбасу, га?

— Маю...

— Ну, то давай! — розпорядилася Варя. — Та ще на­ливки вточи. Отієї, знаєш, деренової...

Стараючись не дивитися на Ігоря, дівчата заходилися накривати стіл, гріти воду на чай, різати паску й м'ясива. А по наливку треба було йти до пивниці, вхід до якої був у сінях.

— Там же напевне миші — не полізу! — категорично відмовилася Варя. — Ідіть удвох із цим цілувальником. Як що до чого — кричи, а я його звідси — кочергою!

Перша злізла по драбині Маруся. Черкнула в пітьмі сірником, засвітила каганець, і тоді поліз Ігор, тримаючи в руках пузату карафку.

У пивниці, як у пивниці: майже спорожнілі вже засіки на картоплю й буряки, діжки з рештками квашених огір­ків та капусти, павутиння й запах плісні.

Притуляючи рукою каганець, Маруся йшла наперед, а за нею ступав Ігор, поки не дійшли до кутка, де стояли обплетені лозою бутлі з наливкою.

— Бери, Ігорю, оцей і наливай...

Він поставив карафку на землю й ступив до бутля. Обличчя його опинилося на рівні слабенького світла ка­ганця, і в цю хвилину сталося щось несамовите: Маруся нагло зверещала не своїм голосом і випустила з рук каган­ця. Цей пронизливий і несподіваний крик поставив Ігореві волосся дубом, і він, здається, злякався ще більше, ніж Маруся, тим більше, що не знав причини.

— Марусю, Марусю... Що?.. Що?.. — питався він, ста­раючись напомацки піймати дівчину, але через її крик не чув власного голосу. — Що сталося, Марусю?!

Нарешті його рука торкнулася її тіла, але тоді дівчи­на закричала ще несамовитіше, штовхаючи його з усієї сили від себе.

— Варю! Варю! Ва-рю-ю! — заводила в спазмах, й чу­ти було, як кидалася по пивниці.

Ігор був такий настрашений і такий спантеличений, що вже не помітив, як і коли біля них опинилася Варя з сір­никами в руках. Вона також щось кричала і щось питала, а врешті, впхнувши сірники Ігореві, почала тягнути Марусю вгору. В кухні посадила її на стілець, подала воду, пестила її й заспокоювала, все допитуючись, що сталося. Але в Ма­русі істерика тривала далі. Вона тулилася до товаришки і, як тільки Ігор заходив з такого боку, що його було вид­но, затуляла очі й кричала з новою силою:

— Він, він!..

Врешті Варя, витолкувавши собі на свій спосіб випа­док, визвірилася до Ігоря:

— Бабник з вас! Хам! Нахаба! Стиду не маєте!..

Ігор напевне і без того був блідий, але тепер зблід ще більше і післав Варі такий погляд, що дівчина під його тягарем аж зігнулася.

— Ви, Варю, будьте обережніші у виразах і не забу­вайтеся, бо і я забуду, що ви — дівчина... — витиснув крізь заціплені зуби. — Кладіть її зараз же до ліжка, а я побіжу по лікаря.

Як був без пальта й кашкета — так і вискочив на ву­лицю. Йшов підбігцем і в думках наперед висміював ви­сліди свого наміру:

— Це ж, поки знайдеш лікаря, поки доплентаєшся з ним сюди, поки знову звідси до аптеки і з аптеки назад, — то й умерти можна. Нещасна та дівчина зі своїми нер­вами! І що з нею сталося?

Через кілька кварталів зустрів Кобзаренка, що вертав­ся додому. Видно, що й Ігор мало нагадував нормальну людину, бо Григорій Степанович злякався:

— А то що? А то куди так?! і

Вислухавши коротко й досить безтолково переказа­ний випадок, Кобзаренко відразу заспокоївся.

— Не треба ніякого лікаря, — постановив. — Це у неї не вперше. Дитиною майже шо-ночі зривалася й кричала. Вразлива вона якась така вдалася. Але скільки то вже ро­ків минуло — і нічого. А це, видно, щось її знову розтри­вожило. Вертаймося!

Справді, лікаря не було потрібно: коли ввійшли обидвоє до хати, з Марусиної кімнати чулись зовсім спокійні голоси. Кобзаренко зараз же поспішив до доньки, а до кухні вийшла Варя.

— Комедія! — усміхнулася розгублено й заговорила шепотом: — Ви не сердьтеся на мене. Я думала, що й справ­ді... А то вона... — Варя покрутила пальцем у себе над пе­реніссям. — Привиділися їй у вас... — на цей раз Варя на­ставила вказівні пальці обидвох рук обабіч лоба і в той же час мимолетним поглядом сковзнула по Ігоревому чолі, очевидно, перевіряючи, чи переляк Марусі не мав за собою певних підстав.

Ігор попросту шарпнувся назад і відчув, що лице його вкрилося полум'ям сорому. Він — чорт! Маруся побачила в ньому чорта! Фе, як же це жалюгідно й трагікомічно! В глупішій ролі не був ціле своє життя!

А з кімнати через відкриті двері доходили слова роз­мови:

— Ех, ти, дурненька! — любовно картав Григорій Сте­панович, — Така велика, скоро вчителькою будеш, а при­виджається тобі, мов дитині... Ну, нічого, доню... Ось зараз умиєшся свяченою водою, а трохи вип'єш — і як рукою здійме.

— Не треба, тату, — боронилася Маруся. — Це вже минуло.

— Ну-ну, свячена водиця не пошкодить. Варко, гей, Варко, а будь-но така добра, подай нам склянку та набери в неї холодної води!

Варя витягнула зі шафи склянку, зачернула води і, під­моргуючи Ігореві, понесла до спальні. Березовський чув, як там відтикали пляшку (очевидно, зі свяченою водою), як доливали до склянки (економія: свячена вода тепер — "рідкий товар!") і думав, що на забобон нема кращого ліку від іншого забобону. Йому хотілося кинути все і піти геть, але не випадало: подумають, що й справді образився за чорта.

— Ну, от і гаразд! — заговорив Кобзаренко, видно, скінчивши церемонію "лікування", зійшов на жарти: — А тепер, може, ми і того "рогатого" покличемо? Зараз по­бачимо, чи у нього є роги, чи нема. Як тільки є, то ми йо­му, поганому, такого чосу завдамо, що до нових віників пам'ятатиме! Ей, ти там, безбожнику, а ступай но сюди на розправу!..

Хоч-не-хоч, Березовський мусів іти. Переступив поріг спальні й нерішуче, навіть з де яким острахом, зупинився на порозі. Маруся на цей раз тулилася до батька й винувато-перепрошуюче усміхнулася йому назустріч.

— Ходи ближче, ходи, — жартував далі Кобзаренко і вихлюпнув на нього кілька крапель води, що лишилася в склянці. — Ану, чи ти боїшся свяченої води?... Не боїться! — вдав здивованого. — Е-е, видно, що він таки хрещений...

Через півгодини всі сиділи за столом, щедро застав­леним "сухим і мокрим". Випивши дві чарки тернівки, Ма­руся так розвеселилася, що сміялася безперервно і сміши­ла інших.

— Ну, от, слово чести даю, — повторювала вже не знати котрий раз, — бачила роги — і все!.. Знаю ж, що був Ігор, аж глип — така страшна пика, ікла в роті і роги, як у молодого цапка, слово чести! Ха-ха-ха!..

Сміх її був надто збуджений, але такий заразливий, що решта товариства за кожним новим переповіданням ре­готалася до болю в боках, до гикавки. '

— Гляди, Пулько, — сказала Варя, — сьогодні спати­му з тобою, то ти і в мене роги побачиш.

— Роги? — обурився вже добре підхмелений Кобзаренко. — Де ж пак у бабів роги бувають? Хвіст — так, але роги... Чекай! — ніби згадав. — А в тебе, Варко, неодмінно мусить бути хвіст!

— О, вигадайте! — фиркнула Варка. .

— Не вигадую нічого! Ти ж чого по цвинтарях воло­чишся і зілля всяке збираєш? Ми знаємо, хто так робить!.. Що? Кажеш нема хвоста? Ось ми зараз... Ігорю Олександро­вичу, ану держіть її!..

Він хапав Варку за спідницю, Варка верещала й від­бивалася, Маруся реготала до сліз, і навіть Ігор, стрясши з себе рештки неприємних вражень, сміявся й жартував, дотримуючи загального тону.